Війна, кохання, перемога. Шевченко Василь

Кохання і війна

Вона приходила уніч і вдень,

В коротких снах на дні окопу,

Ішла у повний зріст, немов мішень,

А він кричав, волав до хрипу.

Втікай, не місце тобі тут,

Тум смерть і кров, рятуйсь скоріше,

Тут навіть квіти не ростуть,

Земля тут мертвої мертвіша.

Вертай додому, там чекай,

Я повернуся зовсім скоро,

Доньку там ти оберігай,

Я повернусь, не бий на сполох.

І кожен раз, приходячи до тями,

Він знову бачив смерть, і знову кров,

Свою дружину кохав він до нестями,

За неї в бій він смерть бороти йшов.

Про нас

Як жити далі, ви скажіть?

І як забути все це завтра?

Сьогодні як усе це пережить?

Чого колишнього життя наука нині варта?

Жили колись не знаючи біди,

Бідою бувало щось там називали,

Не повернутись знову нам туди,

Назад усі дороги самі зруйнували.

Горять, палають села і міста,

Там гинуть нівчому неповинні люди,

Священний гнів у кожнім серці пророста,

Заповнює собою і голову, і груди.

Страшну війну (хай як це не звучить),

Мабуть потрібно було нам пережити,

Нас розуму вона таки навчить,

І будь кому нас вже не одурити.

Хай буде проклятим весь "руський мір",

Життя своє ми будем самі будувати,

Він знову нас не кине у кривавий вир,

Ми заживе́мо щасливо та багато.

Ех сніг, сніжок...

Ех сніг, сніжок червоним зробився,

Хоробрий козаченько до землі схилився,

Кров гаряча на землю стікає,

Білий сніг багряним навкруг покриває.

Ех сніг, сніжок м’який та пуховий,

Чує козаченько з небес колискову,

Слуха колискову, хоче щось сказати,

Та сніг все шепоче,- спати, спати, спати...

Ех сніг, сніжок не тягни до себе,

Сонечко ще бачу, он сяє із неба,

Я ще молоденький і кохану я маю,

Їй, своїй єдиній, я пісень співаю.

Ех сніг, сніжок дай мені зіпнутись,

Долоні мамині я ще хочу торкнути,

Я ще хочу тата свого обійняти,

Хочу повернутись до рідної хати.

Ех сніг, сніжок холодний, байдужий,

Я ще підіймуся, я досить ще дужий,

Побратимів сво́їх самих я не кину,

Мені ще потрібно боро́нить країну.

Ех сніг, сніжок червоний, гарячий,

Невже ти сліпий, невже ти не зрячий,

Ворог лютий прийшов в Україну,

Міста та села перетворив на руїну.

Ех сніг, сніжок вкрив він дороги,

Піднявсь козаченько на сильнії ноги,

Із зброї своєї ворога цілить,

Сильнішим він став і вороженька осилить.

То не поле тліє

То не поле тліє,

То не збіжжя горить,

То не сажа чорніє,

То Душа від болю кричить.

Стогін по всій Україні,

Розпач лунає і плач,

На крові моєї країни,

Сміється, танцює палач.

Серце роздер у лахміття,

Та сліз вже немає в очах,

Лиш лють за це лихоліття,

Та примножена сила в мечах.

Піднявся люд на тирана,

Ми волю здобудем в борні,

Тільки в серцях не згоєна рана,

Довго щемитиме ще й по війні.

Стара хата на горі

Стара хата на горі,

Ріка під горою,

Рання осінь на поріг,

Ступила п'ятою.

Вчора літечко було,

А сьогодні осінь,

Роздяга все наголо,

Не чіпає сосен.

Вода в річці зарябить,

Хвилею візьметься,

Хоч би карася зловить,

Та вже не клюється.

По гриби пішов до лісу,

Назбирав чимало,

Ось таку грибну спокусу,

Восени послало.

Вийшов з хати на поріг,

Та й повернувся знову,

Ледь капелюха уберіг,

Не згубив обнову.

Вітер дме та дощ іде,

Дні безперестанку,

Скоро й сніг у двір впаде,

Вранці, спозаранку.

Осінь пройде і зима,

Їй на зміну прийде,

Й цього року дивина,

Ця нас не обійде.

Добре жити в білім світі,

Як війни немає,

Хай до нас усе у цвіті,

Щастя повертає.

Хай покине нас війна,

Вже цієй зимою,

Щоб не лишилось і сліда,

Від війни весною.

Знов щасливо заживемо,

У милій Вкраїні,

Захистѝмо, збережéмо,

Ранки солов'їні.

Перемоги день

Одного разу настане Перемоги день,

Коли це буде, весна, а може осінь,

Чи буде це у вихідний, чи у будень,

Мені це неважливо зовсім.

Мені сама важлива Перемога,

Війна щоб закінчилася скоріш,

Щоб не терзала Душу повітряна тривога,

Щоб воїн переступив дому свій поріг.

Я хочу бачити усміхнені обличчя,

Я хочу чути дитячий, безтурботний сміх,

Я хочу щоб мир в моїй країні відродився,

І радістю життя обдарувало всіх.

Ми пом'янем усіх полеглих у страшній війні,

Героїв, що пішли нас захищати,

Людей невинних, що полягли у цій борні,

Усіх їх не забудем пригадати.

Ми будем славити Героїв, що прийшли,

Хто на плечах приніс нам Перемогу,

І Матерів, що не дочекалися з війни,

Дітей своїх, які пішли в криваву ту дорогу.

Одного разу настане Перемоги день,

Коли це буде, весна, а може осінь,

Чи буде це у вихідний, чи у будень,

Мені це не важливо зовсім.

Кажуть вбиває ворог.

Кажуть вбиває ворог,

Кажуть вбиває куля,

Кажуть Душа відлітає в гору,

Кажуть роки рахує зозуля.

Пройшов солдат дорогою,

Що війною зветься,

По горло ситий був тривогою,

Та тут вона ще озветься.

Не спить ночами солдат,

Хоч уже і вдома,

Йому все сниться автомат,

І вічна, невблаганна втома.

Воює щоночі солдат,

І побратимів рахує,

Тих кого вбив ворог-супостат,

Кого вже на дотик не відчує.

Кажуть вбиває ворог,

Кажуть вбиває куля,

То там, а тут демагог байдужий,

Та війна, що тебе не минула.

Кажуть Душа відлітає в гору,

Це так, але то потім,

А тут вона є підпора,

Тому, хто ще у плоті.

 Кажуть роки рахує зозуля,

Можливо, та там її не має,

Там вік рахує куля,

Та, що ціль свою шукає.

Не спить солдат ночами,

А вдень спокійно йти не може,

Розтяжку шукає очами,

Постійно він насторожі.

Хтось запустив феєрверки,

І чути вибухи мирні,

А у солдата світ померклий,

І скроні ще більше сиві.

Не розуміє нічого солдат,

В горілці правду шукає,

Все більше згадує свій автомат,

Війна його не відпускає.

Не спить ночами солдат,

Згадує своїх побратимів,

Там простіш було у стократ,

Там його розуміти уміли.

Ізюм...

Ізюм, маленьке місто України,

Таких багато в моїй країні,

Приватний сектор, трохи є квартир,

Дінець й мости і тоді над містом мир.

Ізюм, колись солодке місто України,

А нині там одні руїни,

Там горе, крик і плач дітей,

Там вбитих більше за живих людей.

Ізюм, велике горе України,

Там вбиті, покалічені родини,

Там ріки крові на землі,

Там кожен ранок ще в імлі.

В Ізюм біда прийшла не з України,

Москаль проклятий вдарив в спину,

Кидає бомби, "градом" обсипає,

І міри у злобі своїй не знає.

Де вбивця не ступне там біль і крик,

І все ще чути його звіриний рик,

Де вбивця не ступне там кров тече,

О Боже, як Душа пече.

Моє розстріляне село.

Моє село, що нині ще живе,

Живе, але вже віку доживає,

Один лиш цвинтар за селом росте,

Місцевий люд село Лиманом називає.

Ще є будівлі школи й дитсадка,

Ще є і клуб, закинутий щоправда,

Була колись і річка тиха, нешвидка,

Все це було, здається зовсім ще недавно.

А нині в селі вже декілька років,

Не народилось жодної дитини,

Давно не чути лемет дітлахів,

Розбіглися усі в далекі і чужі чужини.

І тільки в поминальні дні,

Село хоч трохи оживає,

З’їжджаються в село онуки, доньки і сини,

Свою рідню на кладовищі поминають.

Отак село жило останні ці роки,

Жило собі, нікому злості не бажало,

Коли з'явилася в селі біда, вовки,

Яким село те видно чимось заважало.

Накрили "градами" московськими село,

Розбили вщент садок та декілька будинків.

Заважати звірам чим могло   воно?

Та залишилися в селі одні обломки.

Хто народив вас, звірі? Хто ваші матері?

Невже ви впевнені, що вам усе минеться?

Вас проклинають вже й малі й старі,

І вам діяння ваше ще озветься.

Старий дім

Старий дім, колись живий,

І ти у ньому молодий,

Та війна прийшла проклята,

Їхати прийшлось від ката.

Старий дім давно пустий,

Навкіл бур'ян росте густий.

Вікна дивляться крізь нього,

А навкруги нема нікого.

Ти поїхав, кинув дім,

Та Душа твоя ще в нім,

Де б не їздив, не блукав,

Дім на тебе все чекав.

Все чекав і знав, приїдеш,

В його двері ти ще ввійдеш,

Прибереш усе у домі,

Пустиш в нього сонця промінь.

Й дім відразу оживе,

І життя уже нове,

Ще відродиться у ньому,

Повернись тільки додому.

Війна і дім

Я був колись, колись я жив,

В мені життя родилось і вмирало,

Колись увесь я людям був служив,

Й не відчував, що жити зовсім мало.

Я був ще досить молодим,

Мені б ще жити довго та щасливо,

Я жив в краю під небом голубим,

А поряд жовте жито влітку дозрівало.

Я жив, в мені життя жило,

В мені і плакали, сміялись і кохались,

Моє життя і їх в єдине ціле заплело,

Де б не були завжди до мене повертались.

Я їх любив, я їх зберіг,

Тоді коли все це ось сталось,

У мить одну я сам поліг,

А їм моє життя зосталось.

Усе мине і знов життя поверне у село,

І з часом все забудеться жахливе,

Мене ще відбудують і як раніш було,

В мені життя відродиться бурхливе.

Я не помер, життя моє у вас,

Я буду жити далі разом з вами,

Життя мого вогонь іще не згас,

Обставите мої кімнати своїми ви речами.

І знову жити будем разом ми,

Я - дім і двір мій, що навколо мене,

І ви, і діти ваші із своїми вже дітьми,

Кімнат для вас усіх у мені стане.

*   *   *

Вже восьмий рік іде війна

Вже восьмий рік іде війна,

Вже восьмий рік там гинуть люди,

Вже восьмий рік кремлівський сатана,

Все пише й пише на крові свої етюди.

Не може він напитися крові,

Йому її, як і раніше завжди мало,

А пролилось її в кривавій цій війні,

Вже ріки, в яких крові цієї незамало.

З'їдає долі ця війна,

Калічить тіла, висушує і Душі,

Свободи нашої висока ця ціна,

Але платити все одно її ми мусим.

Здолати ворога повинні як ніколи,

Останній шанс Бог дав нам на свободу,

Вже сотні літ свободу ми бороли,

Вже сотні літ в нас вороги зі сходу.

Здолаєм ворога, збудуємо країну,

Свою, де наші діти, внуки народились,

Вкраїну, де буде чути мову солов'їну,

Вкраїну, де наша історія творилась.