Війна, кохання, перемога. Світлана Нємцова

Цілий рік довжиною у вічність…
І нема в ньому інших дат…
І на світі така трагічність, 
Що заплакав би сам ПілАт…
На скрижалях слова пророчі…
Брат на брата…крізь пил століть..
Та, чомусь крізь тенети ночі
Так нестерпно душа болить….
Нам би думати про причастя…
Віншувати усіх з Різдвом…
І у серце шматочок щастя….
І  родину, що за столом….
Нам би в душу святу молитву…
І з Йордана води ковток…
Нам розвіяти все б по вітру…
І почати новий рядок…
Цілий рік довжиною в вічність…
Та звучить РіздвянИй набат….
Коли півень співає тричі,-
Вже не буде шляху назад….

*************************************
 Поверніть  мені вЕсну 
з надпитим уранці світанком…
Та таку, що смакує без кави,
сильніше бодрить…
Не розвалені мрії, 
не пригорщі попелу зранку…
Від яких так стискає у грУдях
й нестерпно болить…
Поверніть мені друзів, 
яких розкидАло по світу…
Бо минають без них 
ці безликі, тяжкі місяці….
Безнадійно мовчать
у альбомах засУшені квіти…
Лиш втішають зіниці
запалені в ніч каганці…
Поверніть мені спокій, 
який нагадає дитинство…
За котрим пломеніє 
та  справжня і вічна любов…
І травневе цвітіння садів, 
і дитяче блаженство…
Зі смакОм полуниці
І маминих тихих розмов…
Поверніть мені час, 
що вертає усіх до розп‘яття,
До поклонів земних, 
що у закУтках серця живуть…
Ми дійшли вже до дна…
до страшного гіркого прокляття…
Що назад не вертає…
ніколи…й нікого…
                                   ….мабуть……

*************************************** ***

Ти вір у мене, пташко, просто… вір…
Моє життя тепер одвічний спогад…
Семи вітрам стою наперекір….
Ховаю посмішку у безсердечний холод…

Тут навіть час згубився серед зір…
Здається, сотні днів триває лютий…
Нема ні сну…ні сонця… та, повір…
Є те…чого ніколи не забути…

У лЕті днів минає….півжиття…
Бодай без світла…але ще ж без тебе…
Моя пташино, скінчиться війна…
Я прихилю  тобі окрайчик неба….

Я пригорну тебе травневим днем,
Вдягну веселкою… тобі наперекір…
Та поки….я…під градом і вогнем….
Ти вір у мене, пташко, просто вір…

************************************

Мені снилося сонце загублене,
Що пішло у світИ за спокоєм…
Мовчазне…І до болю розгублене..
Воно ладаном пахло… і попелом…
Мені снилося небо засмучене,
Що ридало осінніми грозами…
Із обличчям святого мученика,
Що ступає ногами босими…
Мені снилося поле незоране…
Що вогнями палало холодними,
Що тілами стогнало кволими,
І житАми дрижало чорними…
Мені снилось, що зорі утрачено, 
Коли вірші вкладала римами….
Все, що Богом було освячено,-
Під прицілом у «одержимого»!!!
Через сон той,- поле неоране…
Боже небо тепер без сИняви…
Сонце десь сховалось за зорями
Від….одного…пустого….імені….

**************************************

Ти дихаєш! У тобі б‘ється серце!!!!
Бо ти жива….Тобі потрібен час…
Піднятися з колін тобі не вперше,-
Та головне, щоб вогник твій не згас!
Ти не мовчиш! Твої слова рікою
Проллються римами до інших берегів,
Як сльози Авеля під Каїна  главою
(бодай у пеклі швидше він згорів!).
Ти молишся! Молитвами твоїми
Співають херувими із  небес…
СвітИ голосять одами сумними,
А ти стоїш!!!! Як чудо із чудес!!!
А ти живеш!!!! В тобі весна пульсує,
Та ще миліш курличуть журавлі….
Ти - УКРАЇНА!!! Хай весь світ почує,
Що кращої немає на землі!!!!

************************************

А на душі так, наче вже морози…
І сковує мовчанням кожен крок…
Сліпим дощем вмивають землю сльози…
І просить ніч у дня життя ковток….
Вдихаю небо, згіркле від печалі…
Знаходжу сили всупереч собі…
Пишу… Я знов пишу…щоб жити далі…
Діждати б мить, коли вже по війні…
Розcтріляну весну втішають зорі…
Із ран її тече цілюща кров…
Життя проходить, наче мимоволі,
Породжуючи світом нелюбов….
Уперше тіло обпіка не літо…
Крилаті гради спалюють сади…
Толочуть звірі українське жито,-
Для них йому ніколи не рости!!!!
Безсила хмара падає додолу…
Лежать обабіч душі і серця…
Ніколи не повернуться додому
Соколи….їх забрали небеса….
Одвічні сльози скапують у море,
Думки сплелись на втомленій росі…
І дня нема…бо є - суцільне горе,
Заплетене у маминій косі….
І плаче відчаєм на стрісі сива птаха,
Бо сонце зрідка землю зігріва….
Якби ж то вона знала, сіромаха,….
Ще скільки мрій зруйнує ця війна….
Благаю небо, чорне від печалі…
Шукаю святість… майже на межі…..
Під звук сирен пишу, щоб жити далі….
Діждати б мить…коли…вже «по війні»…..

*****************************************

Молись, моя скалічена Вкраїно!!!
Під градів свист і гул нічних ракет…
У Великодній піст Ти на колінах..
Не спиш… і не ховаєшся в намет…

Брати-кати встромляють ніж у серце,
Рубають душу і печуть вогнем…
І ждуть, як крУки, вже твоєї смерті,
Аби спалити геть тебе живцем…

Моя стражденна! Скільки ще чужинців
поклАдуть  око на твою красу???!!!!!!
Та жоден з них не вартий і мізинця
змочити  о твоЮ  святу росу!!!!!

Моя правдива! Ти ж оберігала
Завжди під сонцем грішних і святих…
Як мати цілувала і прощала
Усіх навколо, як дітей своїх!!!!

Моя єдина! Це для тебе крила
Твій Янгол виткав із дитячих сліз!!!
Аби не вмерла НАША УКРАЇНА!
Щоб схаменувся кат-головоріз! 

Моя вразлива! Небо кров‘ю плаче,
Стікаючи по рукавах катів…..
Бо що не день,- то знову «Плине кача…»
Й горить трава від дзвонів дзвонарів…

Моя вродлива!!!!! Після ювілею
Сивіють коси на плечах твоїх…
Бо ніг Тобі не чути під землею…
Болить під серцем за дітей своїх!!!

Моя смілива!!! Скільки ще страждати?
Твоім синам і донькам пліч-о пліч?
Вони ж як Ти,-не хочуть помирати…
Боронять ТвОю вЕсну день і ніч!!!!

Молись до Бога, мОя УКРАІНО!!!!
Під звук сирен й повітряних атак…
В цей Великодній піст всі на колінах!!!
Весь світ!!! Окрім…російських посіпак!!!