Війна, кохання, перемога. Сергій Куликов

Нічне

«Ти згрібаєш себе в людину.
І підводишся.
І ідеш».

Наталія Пірогова

Ненажерлива ніч поглинає сліди облич.
Не вщухає пригнічений біль, та тепер він — звичний.
Як блукатимеш вздовж узбіч, то й мене поклич.
Ось, як бачиш, потрохи вчусь лікувати відчай —
Хоч ніколи не знаю, чи це мій останній спіч,
Та не вмію і досі писати простих освідчень.

Десь у теплих глибинах — уламки колишніх криз
(так, я знов за своє — вже позаминулорічне):
Необачний політ, попри ризик зірватись вниз...
«Не волію повторень. Принаймні, не серед січня» —
Заперечує муза на купі брудних валіз
Після внутрішніх переміщень у потойбічне.

Тож зануримось в тишу. Тим більше, вона й для нас —
Неабияка розкіш. В когось це — сумна потреба...
Спочиває Пегас, сподіваючись, що NASAMS
Захищатиме й далі — допоки оракул Феба
Не промовить, що вже наближається тяжчий час.
Отже, знов червонітиме поки що чорне небо.

Та ракети й «мопеди» не здатні закреслить меж
Небосхилу... І вкотре вже серце необережне
Перевершує важкість. Твоє, безперечно, теж.
Хтось біжить від пожеж. Хтось будує піщані вежі.
Ти — так само, як я — підводишся і ідеш.
Ще б зустрітись на нетутешньому узбережжі.