Війна, кохання, перемога. Ірина Калина. І розвіється дим...

Український мій край, поцілована Богом земля, 
Твої ранки збентежені зраненим виєм тривоги...
І не небо уперше побачить твоє немовля –
Сіру стелю в підвалі і мамині очі вологі..

Скоро чорна весна, що не бачила світла, мине, 
І з підвалу дитя, щойно звільнене сонцю всміхнеться...
Тільки серце оте, найрідніше дитині – святе –
Ще не раз у житті гірко – гірко сльозами заллється...

Скільки ще матерів за своїми заплачуть дітьми, 
Що в бою полягли, захищаючи землю родиму...
Скільки ще голосінь стерпить всесвіт дружини – вдови,
Скільки сиріт зволожать сльозами батьківську могилу...

Вже відквітли сади, свою зав'язь ховаючи в тінь...
Мов немає біди, мов розверзнуте небо громами...
І волає земля - "Може досить отих потрясінь!",
І стривожено горне до себе в обійми руками...

Місяць в небі закляк, вельми знічений дійством отим,
Заспокоїть його ніжний спів у гаю солов'їний...
Тільки стелить землею їдкий Маріуполя дим...
Тільки гірко зітхне Українська земля у руїнах..

Тільки ми не дарма всеж тримаємо зброю в руках!
Ми за землю свою, за батьків, за дітей -- як востаннє! 
Лиш додому веде переможний омріяний шлях,
Щоб босоніж пройти по росі у луки на світанні!

Тільки ти, люба, вір!  Знов загоються рани земні, 
І розвіється дим! Відбудуєм з любов'ю руїни!
Будуть жити в любові і мирі -- і доньки, й сини,
І цвістимуть сади навесні у моїй Україні!