Війна, кохання, перемога. Ірина Калина. І розвіється дим...
Український мій край, поцілована Богом земля,
Твої ранки збентежені зраненим виєм тривоги...
І не небо уперше побачить твоє немовля –
Сіру стелю в підвалі і мамині очі вологі..
Скоро чорна весна, що не бачила світла, мине,
І з підвалу дитя, щойно звільнене сонцю всміхнеться...
Тільки серце оте, найрідніше дитині – святе –
Ще не раз у житті гірко – гірко сльозами заллється...
Скільки ще матерів за своїми заплачуть дітьми,
Що в бою полягли, захищаючи землю родиму...
Скільки ще голосінь стерпить всесвіт дружини – вдови,
Скільки сиріт зволожать сльозами батьківську могилу...
Вже відквітли сади, свою зав'язь ховаючи в тінь...
Мов немає біди, мов розверзнуте небо громами...
І волає земля - "Може досить отих потрясінь!",
І стривожено горне до себе в обійми руками...
Місяць в небі закляк, вельми знічений дійством отим,
Заспокоїть його ніжний спів у гаю солов'їний...
Тільки стелить землею їдкий Маріуполя дим...
Тільки гірко зітхне Українська земля у руїнах..
Тільки ми не дарма всеж тримаємо зброю в руках!
Ми за землю свою, за батьків, за дітей -- як востаннє!
Лиш додому веде переможний омріяний шлях,
Щоб босоніж пройти по росі у луки на світанні!
Тільки ти, люба, вір! Знов загоються рани земні,
І розвіється дим! Відбудуєм з любов'ю руїни!
Будуть жити в любові і мирі -- і доньки, й сини,
І цвістимуть сади навесні у моїй Україні!
Читайте також:
