Війна, кохання, перемога. Савка Микола

ЧЕКАННЯ

Найбільше дошкуляє мене тиша,
Немов німий, мовчить мій телефон.
Я чую, як крокує в стелі миша,
Мабуть, десь там і в неї є перон?

Пусте чекання, це мабуть найгірше?
Хвилина — день, а день мов цілий вік.
Не передати це словами в віршах,
На вічність перетворюється рік.

Німіє серце, холодно щось в грудях,
Давно не чув жаданого дзвінка.
Така є риса майже у всіх людях,
Ось-ось, ще мить і тягнеться рука.

Спливає час, хвилини і години,
На сповідь вистача і каяття.
Аж ось він! Голос рідної людини:
"Привіт коханий! Як твоє життя?".

Ти телефон притулюєш до вуха,
У відповідь їй кажеш теж: "Привіт!".
А в тілі, немов вогнище роздмухав,
Зігріти ним, готовий цілий світ.

Я вірю сильно, дуже сподіваюсь,
Що в казку перетвориться мій сон.
Ти скажеш просто: "Я тебе кохаю!".
Жива, реальна, а не телефон!

БЛАГОСЛОВЛЯЮ

Обіймала сина мати,
Тихо промовляла:
"Ти йдеш, синку, воювати,
Хоч я й не пускала!

Але знаю: ти не зможеш
Осторонь стояти,
Коли хтось дитину Божу
Хоче убивати...

Коли топчуть в полі квіти
Гусениці танків.
Плачуть вдови, плачуть діти
Без тепла світанків,

Коли варвари плюндрують
Пращурів надбання.
А хто проти, тих мордують,-
Смерть і руйнування.

Ти йдеш, сину, воювати…
Я благословляю!
Серце рветься, бо я - мати,
Знай, що я чекаю!

Я молитимусь за тебе,
Аби не спіткнувся,
Всім святим і Богу в небі,
Щоб ти повернувся!".

ЩЕ НЕМАЄ ТРИДЦЯТИ

Прохолодна темна нічка,
Сажа змішана з багном.
Мерехтить у хаті свічка,
Дощ хлюпоче за вікном.

Вже давно поснули діти,
І тобі час прилягти.
Рано стала ти сивіти,
Ще ж немає тридцяти…

Близько все береш до серця,
Від людей ховаєш біль.
Сліз вже висохли озерця,
Залишилась тільки сіль.

Не сумуй, моя кохана,
Діток наших бережи.
Скоро буде вже світанок.
Як не спиш, хоч полежи.

Знай, що я з тобою поряд,
Навіть в крапельках дощу.
Досить болі, досить горя,
Я прошу: мене почуй.

Вітер дме, гойдає віти,
Шурхотить із темноти.
Рано стала ти сивіти,
Ще ж нема і тридцяти.

Зараз все на твоїх плечах,
Господарство, діти, дім.
Сил не маєш вже під вечір,
Та про це не скажеш всім.

Прохолодна нічка темна,
Дощ хлюпоче за вікном.
Зараз час такий буремний…
Все змішалося з багном.

Сива ти не за роками,
Ще ж нема і тридцяти!
Та я вірю: правда з нами,
Маємо перемогти!

ДЗВІНОК

Ось – ось, здається, у цю мить
Розірве серденько шматками,
Бо в телефоні задзвенить -
І рідний голос скаже: "Мамо!

Я повернуся, я живий,
Ти мене чуєш? Це мій номер!
Не плач і сльози обітри,
Життю всміхнися через втому!

Пробач, раніше я не міг
Про себе звісточку подати.
Все, Мамо, було: й дощ і сніг…
Були бої... А ми - солдати!

Ну, все. Мені пора іти…
Ти відпочинь, пройде хай втома.
Як тільки зацвітуть сади,
Я, Мамо, буду уже вдома!"

ЧОРНОБРИВЦІ ЦВІТУТЬ...

Чорнобривці цвітуть біля хати,
Я схилився, стою біля них.
Це ж для мене посіяла Мати.
Якщо можеш, пробач… Я не встиг!

Кажуть люди, що ти сумувала,
На дорогу дивилась курну.
І молитвою всіх проводжала,
Хто ішов на цю кляту війну.

В кожній постаті бачила сина…
Хлопці йшли через степ навпрошки.
"Син боронить мій теж Україну,"-
Роздавала їм хліб, пиріжки.

"Я стара вже і їсти не хочу,
А вам треба, мої золоті,"-
І молилась за всіх дні і ночі,
Бо вони ще такі молоді.

Чорнобривці цвітуть біля хати,
А того, хто посіяв, нема.
Так хотіла мене дочекатись,
Та пішла, мов ранковий туман.

"Я вже вдома,"- а ти не почула,
Лиш цвітуть чорнобривці твої.
Вишня віти до мене тягнула,
І лежала роса на землі!

ВИБАЧТЕ...

Вибачте. що зараз я не з вами,
Довелось боротися зі злом.
Слухайте, рідненькі мої, маму,
І мене згадайте за столом.

Де б не був, завжди ви є зі мною,
Я світлину вашу бережу.
Біля серця, я її з собою,
Немов скарб, ношу і дорожу.

В лютий холод, чи липневу спеку,
В дощ, чи коли з неба летить сніг.
Відчуваю поряд, хоч  далеко,
Діток моїх, самих дорогих.

Вибачте, що зараз я не з вами,
Довелось боротися зі злом.
Прийде час, коли і ви і мама,
Будете зі мною за столом.

Знову ми зберемося всі разом,
Не важливо, дощ, чи буде сніг?
З вами ми, за маминим наказом,
На столі розділимо пиріг.

Знову сміх і радість буде в хаті,
Кожного я зможу обійнять.
Вибачте, та знову "орки" кляті,
Мусимо, від них, вас захищать.

ПРИВІТ ДІДУСЮ...

Від того дибки піднялось волосся,
А радості моїй не було меж.
Мені почути все ж таки вдалося:
"Привіт, дідусю, як ти там живеш?"

А що сказати? Чесно, я не знаю!
Від варіантів каша в голові.
Я поспіхом їх всіх перебираю:
"Усе гаразд, дитинко. Всі живі!

Бабуся, я і киця, і собака…
У нас тут скоро буде вже зима".
Я не сказав, що мало не заплакав…
Вона ж телефонує нам сама!

Росте дитина, бігає до школи,
На жаль, не вдома, а в чужім краю.
Там добрі люди,  але там ніколи
Її не будуть мати за свою...

Як хвилювання трішечки вляглося,
Моєму щастю вже не було меж,
Бо я почув реально, не здалося:
"Привіт, дідусю, як ти там живеш?"