Війна, кохання, перемога. Софі Пачковська

Кришталеві сльози

З очей ллються кришталеві сльози,

Бо Голодомор надворі досі,

За душу схопились болю лози,

Сидимо і плачем на покосі.

Шукають всі, бодай зернятко,

Це було б для нас велике щастя.

Але не витримало мале дівчатко,

Сім‘ю її застало нещастя…

Другий рік голод триває,

Гинуть люди на очах,

Він усіх поволі вбиває.

Шукають всі радість в простих речах,

Щоб не плакать весь час,

Від голоду, болю, й жахливих думок.

В очах дитячих вогник згас,

І не приваблює сяйво яскравих зірочок…

З очей ллються кришталеві сльози

Не може новонароджене дитятко 

Вижити в лихі морози 

На небеса відійшло маленьке янголятко.

У важкі, страшні й болючі часи

Довелось нам жити.

Гинуть бідолашні пси

Яких теж схопили лози болю й туги

Ось вже і кінець цього пекла

Закінчився страшний Голодомор

Душі загиблих усміхаються нам з неба

Полетів у космос болю метеор.

З очей ллються кришталеві сльози

1991 рік 24 серпня надворі 

Правда, в серці, залишилися занози

Але ночі тепер будуть яснозорі

Ми незалежні, незалежна Україна

Відтепер все буде інакше

Ми будем вільні, буде вільна країна

Все тепер українське, наше…

З очей ллються кришталеві сльози 

Лютий чотирнадцятого року

В голові одні лиш грози

Залишили на серці рану глибоку

Нестерпно боляче мені,

Чому ж вони? 

Ні в чому невинні

Забули, що таке солодкі сни…

Проливає сльози плакуча верба

А мати боїться за сина

Бо розпочалась страшна війна

Йде її ріднесенька пташина.

Воювати…воювати за землю свою

За рідну свою Батьківщину

За мрію, мою й твою.

Пустив на землю святу

Кожен хоч одну сльозу.

Сльозу болю й жалю

За смерть безжалісну, дитини.

Ллються з очей сльози кришталю

Через кроваві за вікном картини.

З очей ллються кришталеві сльози

Тепер у лютому 22 року 

В такі лихі морози 

Почали війну вони жорстоку.

Там де були луки волошкові

І веселий гомін птахів

Тепер макові поля, від плям крові

І лиш чути звуки пролітаючих літаків.

Не мають вони ні серця ні душі

Руйнуюють, вбивають, ґвалтують 

І такі вони до гріха байдужі

Що самі собі правила диктують

Плаче новонароджене дитятко 

Бо тільки з‘явившись на світ, 

Одразу не стало мати та батька 

І не тішить весняний пахучий цвіт.

Відійшли на небо маленькі діточки

Вбиті зарарбником російського війська 

Стали вони ясні зірочки 

І хвале свого сина за це мати російська

Ми ніби живем, але ніби й неживі

Всім так боляче за рідну неньку Батьківщину 

І по щоках ллються сльози зрадливі

Бо ніхто не може зрозуміти бодай одну причину 

За що нам муки такі?

За що гинуть нещаснії люде?

За що нам ті часи важкі?

Що тепер з нами буде?

Плаче українська матір за сина

Проводжає юнака в далеку путь 

І стала мокра вже її хустина

Бо вже його  зовуть.

Молиться Богові, щоб вернувся живим 

Бо їде боротись за волю її дитина

І щоб оберігав його Серафим 

Але настало її сина…

Несучи пораненого товариша 

Пожертвував своїм життям 

Собою прикрив побратима

Зберігши чуже життя 

В озерах своїх сліз

Захлинається матір

Бо баче свою загиблу пташину скрізь

І не тішить сиву і саду жайвір…

Ми не забудем біль від страждання 

Згадуватимемо Голодомор в нашій країні

Ніколи не пробачим їхні злодіяння

І будем загоювати болючі рани…