Війна, кохання, перемога. Котлович Руслана. Станіслав Аракілян

Це війна йшла попідрýч із коханням:
Чуєш, там так шумить смерть…
І серце сто миль на годину з грудей мчить…
Через що? Я питаю себе — через що!?
Через пальці схрещені в двох ледве знайомих людей, 
через що я не бачу твоїх очей?
Чи від стогону тих, хто в бетоні застиг?
Йде війна, і тягне волосся по кризі любов —
Хочеться врятувати її, не стояти обабіч —
Я вливаю в тебе свою гарячішу кров,
Чи зігріє вона нас — тих, хто вкладає в долоні чужі свою долоню?
Чи загубиться ця любов в електродротах,
що сплетуться в один безкінечний клубок?
Війна таврує огидним малюнком цілунки людей на тілах,
 як печаті прощань і розлук…
У під'їздах, алеях, парках абсолютно нічні та німі... 
Січені й мічені знаком любові.
І в кімнаті, зігрітій запахом тіл, я отримую вперше від тебе сповідь. 
Я так цього ждав і хотів.
Він шепоче губами востаннє крізь морок і пил:
Я не хочу вмирати, я ще тебе не. до. лю. бив...