Війна, кохання, перемога. Ольга Гопанчук

ВЧИТЕЛЬКА

Вона проводила урок...
Форматом клас став А-чотири.
У голові рої думок,
А говір став речетативом.
У моніторі - майже всі,
Ті, що розкидані по світу.
Хтось розлетівся по весні,
А дехто дотерпів до літа.
- Тривога! Швидко в укриття!-
Сказала дітям й ні ногою
Не зрушила. Вже те виття
Так допекло. Її війною
Не налякати. Як і тих
Хто вистояв, не втік, не здався.
Їй страх у серці з часом стих.
Там гнів із злістю воз'єднався.
І біль... За інших їй болить!
Війна нікого не жалкує.
І кожна рана їй кровить
Так, ніби власна. Нівелює
Душа різницю між своїм
Рідненьким й незнайомим сином.
Здригнулась... Боже, де ж мої
Степанко зараз із Максимом?!
Вже тиждень вісточки нема.
Хоча й раніш отак бувало. 
В душі снує якась пітьма.
Як нею все нутро скувало!
Й по хаті морок рознесло...
Ох, ця пітьма така їдуча!
Так ніби разом в унісон
Заплакали Ірпінь і Буча.
Відбій тривоги. Знов урок.
- Провідміняймо слово "квіти"...
А серце так тривожно "Цок! "
Аж йойкнула! - Пробачте, діти.
Мабуть вже завтра інший хто
Вас поведе у світ науки.
Я ж маю рушити на фронт,
Бо невідомість  гірше муки.
Я маю взнати, де мій син,
І з чоловіком  поруч бути.
Бо котру ніч ті ж самі сни:
Голодні хлопці  і забуті
В полоні туляться до стін,
Просяклих кровю. За стіною
Зроста щоднини стрій могил,
З убитих підлою війною...
Зібралась швидко і пішла
До військкомату. Там, на диво,
Їй не відмовили. Війна
Зрівняла всіх. Її сміливу
Відразу на передову,
У саме пекло, де щомиті
Світ більша на одну вдову,
Де бліндажі неначе сито,
Де голову підняти вверх
Не можна, бо замість проміння
На неї ллється кілька черг
Із автоматів і каміння
У очі сипле. Хлопці тут
У землю йдуть на віки вічні.
- Зайшла ти, жінко, в темний кут,-
Казали більшість їй у вічі,
А дехто скоса позирав.
Вона ж безстрашно йшла до бою...
Всевишній з часом в них забрав
Їх  командира. Й ніби роєм
Гуділи хлопці, очі вниз:
- Хто ж стрій вестиме замість нього?
Ніхто не має сил із них
Й не скоро мабуть перемога...
- Не переймайтесь!  Стану я, -
Вона єдина  встала прямо.
- Ще сила є. Ми ж бо сім'я!
Ось бачте - жодної ще рани.
Всі промовчали. Й знову... залп!
Реве літак. Хутчій ховатись!
Волали хлопці: "Це провал!"
Вона ж кричала: "Не здаватись!"
Й вперед побігла. Постріл! Крик!
- Це за Степанка!  Й за Максима!
Щось жахнуло. І світ затих...
Так запекло нутро! Й незрима
На очі впала пелена.
Враз темрява і прірва стрАшна…
"Померла", - думала вона.
Хтось закричав: "Ні, наша, наша!"
І знову біль усе просяк.
Кричала. Ні, усі кричали.
- Жива, жива! Не знаю: як?!
Сам лікар не заплакав мало.
Навіщо Бог вернув у світ,
Де чоловіка нема й сина?
Стікав з чола холодний піт
Й пекла вогнем в осколках спина.
"Вам треба жити!"  Маячня
Всі ті слова, що їй говорять.
Враз... не повірила очам:
Стоїть Степанко її поряд.
- Синочок, ти живий чи вмер?
А сльози градом так і ринуть.
- Матусю, я живий тепер.
А вчора думав: краще б згинув.
Контужений, забув хто я.
І десь згубились документи.
Все думав: де моя сім'я?
Чом не шукають? І моментом
Зневірився. До вчора тут
Блукав я привидом, приблудой.
Аж бачу:  жіночку несуть.
Уся в крові, роздерті груди.
Знайоме щось мелькнуло вмить:
Крізь сморід ран запахло домом.    
І в серці враз як защимить -
Я руку цілував знайому.
Ледь відтягнули. Все згадав:
Де воював, і де мій тато.
Ніч біля ліжка чергував.
Боявся тільки турбувати.
- А де ж Максим, де батько твій?-
Здіймала втомлені повіки.
- Він нас, прикривши, кинувсь в бій
Й Під Бахмутом лишивсь навіки.
Палата. Ніч. Лиш двоє тут
Життів, знівечених війною.
Заснули під покровом смут.
Їх янгол  закривав собою.