Війна, кохання, перемога. Оксана Білоус

1 к.
За вікном весна цвіте,
Та, немов осина, в серці сум росте.
Сняться постріли у сні,  
Залишили душу ви на тій війні.

Приспів:
Дарують проліски тепло –
Життя незламане стебло,
І душу на коліна не поставить град!
Від куль вклонитися змогли
І цим війну перемогли,
Бо віра в Україну квітне, наче сад! //2 р.

2 к.
Неба мирна бірюза…
Тільки серце крає смуток і гроза.
І горить-палає щем,
Бо вмиває землю град стальним дощем!  

Приспів:
Дарують проліски тепло –
Життя незламане стебло,
І душу на коліна не поставить град!
Від куль вклонитися змогли
І цим війну перемогли,
Бо віра в Україну квітне, наче сад! //2 р.

3 к.
Україна – рідний край,
Тут степи широкі, аж за небокрай.
Як життя – вона одна,
Не позбавить миру названа війна! 

Приспів:
Дарують проліски тепло –
Життя незламане стебло,
І душу на коліна не поставить град!
Від куль вклонитися змогли
І цим війну перемогли,
Бо віра в Україну квітне, наче сад! //3 р.

ПРОРОЧА ВОЛЯ ТАРАСА…

Україно, Україно… Чорна круча наче,
Болем лютим запеклася, кров’ю, бідна, плаче.
Вся могилами порита, ранами-хрестами,
І зацькована в кайданах підлими катами.

Хоч один пораниш палець – біль – в очах пилюка,
А тобі їх три відтяла ворога шаблюка.
Крим з Луганськом і Донбасом…Пів душі немає,
За трьома синами в серці туга не минає.

І Дніпрові хвилі ллються сивою журбою,
Ти верба німа, плакуча… Бог один з тобою.
Вірю, що тебе врятує тільки матір Божа,
Трьох синів ти ще обіймеш, згине лють ворожа.

Отамана пророкують старці на Афоні,
Що кроваві океани висушить солоні.
І напоїть, як водою, МИРОМ сіру сушу,
Щиру і твою стражденну він злікує душу,

Він розвіє тьму неволі не за копійчину,
От тоді лиш, Україно, серцем я спочину.
От тоді душа до Бога і моя полине,
Як тиранів пошесть вщухне в шелесті калини.

Оживе серденько вбоге, оживе, зрадіє,
І відчують супостати – Божа кара діє.
Їм законом бумерангу обернеться доля,
І настане з Отаманом… безкайданна воля.

*    *    *    *    *    *
ОСІНЬ УКРАЇНИ 
     Тліла. Жевріла. Палала    ОСІНЬ УКРАЇНИ,     
Прапор – небо і пшеницю – не зітруть руїни.
Світ увесь цього не бачить? Він сліпий неначе?
Як в країні тихо Осінь     кров’ю, бідна, плаче.    

Двоголовий ворон-ворог мо́роком лютує,
Україну нездоланну звірствами катує.
Роздирав вуста морозом – червону калину:
«Я кохаю Україну! Вічно! До загину!

Все стерплю! Сонцестоя́ння вистою зимове,
Сонце Перемоги зійде з но́чі світанко́ве!
Каже Осінь, –   Україна навесні      розквітне,  
Мир її злікує    серце    і моє   тендітне»…