Війна, кохання, перемога. Світлана Миронюк

В холоднім окопі він більше мовчить, ніж говорить,
Бо слово не важить - в пошані тут більш кулемет,
З товаришем вірним він землю рідненьку боронить
Від кинутих ворогом злим павучиних тенет.

Вона - за ови'дом, між ними розлук кілометри,
Випестує сина крилом і готує обід,
Її не злякають ні виклики , ні турбуленти: 
На долі війна незгладимий зали'шила слід.

Між ними - сніги від краю одного до краю, 
А голос доноситься рідний, долає пітьму:
- Ти снився мені, я дуже на тебе чекаю...
- Скучаю, єдина, і вірю, що я повернусь...

***
Це місто вигоріло вщент,
ОчнИми яблуками світить.
Понурий тут ридає вітер
І сипле попелом-дощем.

Блукають вулицями пси
Голодним поглядом - у шпари,
Довіри й вірності примари,
Де зла змістились полюси.

Хрести, посИвілі з сирен,
Налиті кров'ю сірі плечі
КвилЯть в лабетах порожнечі:
Немає дат, нема імен.

Погрузлі в грунт старі дерева,
Натужний стогін, крик каміння,
Коли із висі не проміння -
Лиш смертю напхані черЕва.

Тут здичавіли голубИ,
Надихавшись людського болю,
Політ забувши, простір, волю,
Криваві чухають дзьоби.

І безневинного дитяти
Солоний блиск сльози на вітті,
Де в двадцять першому столітті
Його Едем земний відтято.

І біль, і лють, і серця щем:
У місті раю і краси
Нема вже Божої роси...
...У місті, вигорілім вщент.

***
Чи бачив Бог, як плавиться земля,
Як той чорно'зем лавою твердіє?
Як гине безневинне немовля,
А матір юна в розпачі сивіє?

Дививсь тоді, як цілився снаряд,
В будинок смертю? Чи як дим ядучий
Випалював пшениць достиглих ряд?
Чи як, гвалтована, кричала Буча?

А може, чув крізь молитовний дзвін,
Як в підземеллі сокотіла Пташка
Над воїном-дитям, який у тлін
Пустився йти, надпивши муки чашу?

Чи не здригнувся Бог, як до небес,
Дитина сонця Ліза прочинила
Тихенько двері? Як самотній пес
З загиблими оплакував могилу?

Як молоді ламалися кістки,
І коли стогін голкою - у рани?
А як горіли танки і мости?
І як плювали "тєлікі" обманом?

Бог знав усе. Та в ступорі німім
Стояв, незмигно дивлячись в безодню:
Не міг і досі осягнути Він,
Як зрушив мордор воленьку Господню...

Великий Боже, я прошу, молю,
Нарід мій порятуй від злої трощі,
Дай воїнам снаги. І без жалю
Скарай потвор отих, не дай їм прощі.

Солдатський піксель й броник одягни,
А німб сховай під обриси кевлару.
І спопели. Зітри. В дугу зігни.
У пеклі укради для орків жару!