Бертран Рассел — видатний філософ-раціоналіст, визнаний найвпливовішим логіком минулого століття, майстер англійської прози та борець за свободу слова та думки. Він відомий своєю критикою західної цивілізації і попри весь свій раціоналізм заперечував протиставлення розуму та почуттю, дотримуючись ідеї емотивізму. Це есе написано в 1950 році і сконцентровано на оманах людства, які, на думку Рассела, можуть остаточно забрати нас від справді гуманістичних цінностей.
Усі біди людини можна поділити на дві групи: що виходять від довкілля та інших людей. У зв'язку з прогресом, досягнутим людством у науці та технології, друга група почала займати все більшу частину цілого. Тепер саме людина — найзапекліший ворог людини. Звісно ж, природа так і гарантує нам кінцівку життя, але з розвитком медицини дедалі більше людей проживатимуть відведений їм термін повною мірою. Таким чином, можна сміливо стверджувати, що в майбутньому причиною левової частки людських бід будуть дурість або зловмисність (або те й інше разом).
Я вважаю, що біди, які люди завдають один одному, а тим самим і самим собі, походять з згубних пристрастей, а не з думок чи переконань: згубні ідеї та принципи, як правило (хоч і не завжди), є лише покровом для пристрасті . При спалюванні єретиків у Лісабоні іноді траплялося так, що деяким з них, які публічно зреклися своїх поглядів, дарували «милість»: бути задушеним перш, ніж опинитися у вогні. Це призводило глядачів у таку лють, що владі коштувало величезної праці утримати натовп від лінчування та власноручного спалювання того, хто покаявся. Видовище жертв, що корчилися в муках, було однією з головних розваг для простого люду, і вони з нетерпінням чекали на цю можливість прикрасити своє безбарвне існування. Безперечно, це задоволення посприяло встановленню віри в те, що спалювання єретиків було праведним актом.
Те саме стосується і війни: сильні і жорстокі люди нерідко отримують задоволення від війни, особливо якщо вона закінчується перемогою і не затьмарюється занадто великою кількістю грабежів і зґвалтувань (у такому разі набагато легше переконати людей у тому, що війни справедливі). Якось доктор Арнольд, персонаж книги «Шкільні роки Тома Брауна» та шановний реформатор шкільної системи Великобританії, зіткнувся з кількома диваками, які вважали неправильним пороти дітей. Читаючи його запеклу реакцію на цю думку, неминуче приходиш до висновку, що він отримував задоволення від шмагання — і не хотів його втрачати.
Навести більше прикладів на підтримку теорії, що думки, що виправдовують жорстокість, кореняться в садистських спонуканнях, не становило б особливих труднощів. Розглядаючи уявлення минулих часів, які сьогодні вважаються абсурдними, ми виявляємо, що у дев'яти випадках із десяти вони служили виправданням для заподіяння страждань. Взяти, наприклад, медичну практику. Коли була винайдена анестезія, вона сприймалася як зло та протиріччя волі Господа. Безумство вважалося наслідком одержимості дияволом, а демони виганялися шляхом заподіяння пацієнтові болю. Наслідуючи це уявлення, божевільних роками піддавали систематичному і цілком свідомому жорстокому насильству. Така сама ситуація мала місце й у сфері морального виховання. Віра у виправний ефект покарання настільки живуч багато в чому тому, що задовольняє наші садистські спонукання.
Незважаючи на те, що пристрасті більшою мірою, ніж ідеї, відповідальні за біди в нашому житті, переконання — особливо поширені та вкорінені в організаціях — суттєво ускладнюють бажані зміни у громадській думці та надають згубний вплив на нейтрально налаштованих людей. Саме тому є сенс розглянути згубні системи переконань.
Релігійні переконання
Найбільш очевидний випадок з минулого — переконання, які можна назвати релігійними віруваннями (або забобонами, залежно від особистих упереджень). Колись вважалося, що людські жертви здатні покращити врожай — спочатку виключно магічними причинами, а потім тому, що кров жертв вважалася угодною богам (які, безсумнівно, були створені за образом і подобою тих, хто їм поклонявся). У Старому Завіті ми читаємо, що релігійний обов'язок полягає в повному винищенні поневолених народів, а помилування навіть їхньої худоби — нечестивість. Похмурі аскети, які утримувалися від усіх чуттєвих насолод і жили в пустелі, відмовляючи собі в м'ясі, вині та суспільстві жінок, не зобов'язані були, проте, утримуватися від усіх благ: на відміну від тілесних насолод, розумові задоволення вважалися піднесеними, і високе місце серед них займало споглядання вічних мук, яким мали піддатися язичники і єретики. Аскетична зневага чуттєвими задоволеннями не сприяла розвитку доброти та терпимості. Навпаки, коли людина катує себе, вона відчуває, що це дає їй право катувати інших, і охоче приймає будь-яку догму, яка підверджує це право.
Аскетична форма жорстокості не обмежується, на жаль, суворими формами християнської догми, які нині втратили велику частку колишньої суворості. Світ породив нові загрозливі форми тієї самої психологічної схильності. Перш ніж заволодіти владою, нацисти вели суворий спосіб життя, що мав на увазі нехтування спокоєм і задоволеннями, і керувалися вірою в старанність і максимою Ніцше про необхідність тяжкої праці. І навіть після їхнього приходу до влади нове гасло «зброя замість олії», як і раніше, мало на увазі необхідність жертви чуттєвими задоволеннями заради морального задоволення від майбутньої перемоги. Той самий спосіб думок можна знайти серед переконаних комуністів, для яких розкіш — це зло, тяжка праця — головний обов'язок, а загальна бідність — засіб встановлення Золотого віку.
Егоцентричність
Один із побічних ефектів важливості, яку кожен із нас надає самому собі, — це наша схильність вважати, ніби оточуючі керуються виключно метою доставити нам радість чи принести біду. Природний перебіг подій справді приносить людям то удачі, то нещастя. Але вони не можуть повірити, що це відбувається з чистого випадку. За допомогою різних міфів люди досягли успіху в тлумаченні безлічі своїх бід, не жертвуючи при цьому почуттям власної важливості. Але іноді лиха обрушуються і на благочестивих — що ж ми маємо тоді думати? Але навіть у цьому випадку уявлення про те, що ми повинні бути центром всесвіту, як і раніше, не дозволить нам визнати, що лихо трапилося з нами без чийогось злого наміру, і, оскільки ми самі, ймовірно, не винні, наша біда має бути наслідком чиєїсь чужої ворожості. Тобто — чийогось бажання нашкодити нам із чистої ненависті, а не з розрахунку отримати якусь вигоду для себе.
Саме цей стан розуму започаткував демонологію, а також віру у відьомство і чорну магію. Відьма — це жінка, яка шкодить своїм ближнім лише з ненависті, а не з міркувань вигоди. Віра у відьомство до середини XVII століття надавала дуже зручний вихід для солодкого почуття ханжеської жорстокості. Проливши світло на природний причинно-наслідковий зв'язок речей, наука розвіяла віру в магію, але не змогла повністю розвіяти страх, що її породив. У наші дні ті ж емоції знаходять вихід у страху перед іншими народами — який, слід визнати, не потребує великої забобони.
Заздрість
Заздрість — одне з найпотужніших джерел хибних переконань. У будь-якому маленькому містечку можна виявити, що його жителі схильні перебільшувати доходи своїх сусідів, що дозволяє засуджувати їх за скупість. Горезвісна жіноча заздрість увійшла в приказку серед чоловіків, але в будь-якій великій конторі ви знайдете таку саму заздрість серед службовців чоловічої статі.
Один із найсумніших результатів нашої схильності до заздрості — породжене нею абсолютно хибне уявлення про економічну вигоду, як персональну, так і національну. Люди забули, що з можливим збитком від конкурентів існує також вигода від покупців і що покупців стає більше, якщо підвищується загальний рівень добробуту суспільства. Але заздрість змусила людей зосередити свою увагу на конкурентів, повністю забувши у тому аспекті добробут, який залежить від покупців.
Вся філософія економічного націоналізму заснована на хибній вірі в те, що економічна вигода однієї нації за потребою суперечить вигоді іншої. Ця хибна віра, що породжує міжнаціональну ненависть і ворожнечу, стає причиною воєн. А коли війна вже вибухнула, конфлікт національних інтересів стає дуже реальним.
Гординя
Ще одна пристрасть, яка породжує згубні з політичного погляду хибні переконання, — це гординя: національна, расова, статева, класова чи релігійна. Коли я був молодий, Франція, як і раніше, вважалася традиційним ворогом Англії, і я ввібрав як безперечну істину, що один англієць може перемогти трьох французів. Коли Німеччина стала ворогом, ця віра зазнала змін, і англійці перестали глузувати з любові французів до поїдання жаб. Але незважаючи на зусилля уряду, навряд чи англійці почали розглядати французів як рівних собі.
Расова гординя навіть згубніша, ніж національна. Будучи в Китаї, я був вражений тим, що освічені китайці, можливо, найбільш цивілізовані люди з усіх, кого мені пощастило знати. У той же час я зустрічав безліч неосвічених білих людей, які зневажали навіть найкращих з китайців виключно через їхню жовту шкіру. Подібне ставлення до індусів з боку англійців, посилене їхньою політичною владою, було однією з головних причин тертя, що виникло в цій країні між британцями та освіченими індусами. Подібні переконання завдають величезної шкоди, і однією з цілей освіти має бути (але поки що не є) їхнє викорінення. Щойно йшлося про зарозумілість, яку англійці дозволяли собі у взаєминах з жителями Індії, але й місцева кастова система, що виникла внаслідок багаторазових завоювань з боку «вищих» рас з півночі, — так само гідна осуду, як і зарозумілість білих.
Віра в перевагу чоловічої статі, яка нині офіційно перестала існувати в Західних країнах, є цікавим прикладом гріха гордині. Навряд чи будь-коли була інша причина вірити у вроджену перевагу чоловіків, крім їх м'язів. У минулі дні чоловічу перевагу можна було легко продемонструвати: якщо дружина перечила своєму чоловікові, він мав право побити її. Вважалося, що з цієї переваги випливають інші. Чоловіки вважалися більш розважливими, винахідливішими, менш схильними до емоцій, і так далі. Домінування чоловіків мало деякі вкрай сумні наслідки. Воно перетворило шлюб — найінтимніший вид людських відносин — на відносини раба і пана замість єдності рівних партнерів. Воно звільнило чоловіка від обов'язку приносити задоволення жінці для того, щоб отримати її як дружину. За допомогою ізоляції, до якої були змушені респектабельні жінки, воно зробило їх нудними та нецікавими; єдині жінки, які могли бути цікавими, були ізгоями суспільства. Через бляклість респектабельних жінок найбільш освічені чоловіки в багатьох країнах ставали гомосексуалістами. Через відсутність рівності у шлюбі чоловіки утвердилися у своїх владних звичках. Зараз усьому цьому більш-менш настав кінець у цивілізованих країнах, але пройде ще чимало часу, перш ніж чоловіки та жінки зможуть пристосувати свою поведінку до нового стану справ.
Інший швидко зникаючий тип переваги - це класова перевага. Згладжування класових відмінностей однак далеко від завершення: в Америці кожен дотримується думки, що немає людей, які стоять вище за нього в соціальному плані, оскільки всі люди рівні; але він відмовляється визнати, що немає нікого нижче за нього. З часів Джефферсона доктрина загальної рівності застосовується лише у напрямку вгору, але не вниз.
Зарозумілість
Одна з найцікавіших і згубних помилок, яку схильні робити люди і нації, — це уява себе особливим інструментом божої волі. Нам відомо, що коли ізраїльтяни завойовували Землю обітовану, саме вони виконували божий задум, а не гети, гіргашити, амореї, ганаани, ферезеї, евеї чи євусії. Пізніше «заднім числом» виявилося, що Риму було наказано богами завоювати світ. Потім прийшов іслам з його фанатичною вірою в те, що кожен воїн, який умирає в битві за справжню віру, потрапляє до раю, набагато привабливіший за рай християн. Приємно знати, що бог на твоїй стороні, але це збиває з пантелику, коли виявляєш, що ворог так само переконаний у протилежному.
Більшість злих справ, завданих одними людьми іншим, мали місце через те, що люди були дуже впевнені в чомусь, що насправді було хибним. Знати правду — важче завдання, ніж думає більшість людей. А діяти рішуче і нещадно з вірою, що монополія на правду належить твоїй стороні, означає накликати на себе лихо. Міркування про те, що певне зло в сьогоденні необхідно заради якоїсь сумнівної вигоди в майбутньому, завжди повинні сприйматися з підозрою, адже як писав Шекспір: «Чи можна майбутнє зважити?» Навіть найрозважливіші люди можуть глибоко помилятися, коли намагаються пророкувати на десять років уперед. Деяким ця позиція може здатися аморальною, але не забуватимемо, що навіть у Євангелії говориться: «Не дбайте про завтрашній день». Як у суспільному, так і в приватному житті найважливіше — доброта та терпимість без претензій на надприродну здатність передбачати майбутнє. Враховуючи неможливість передбачення майбутнього та необмежену кількість можливих варіантів розвитку подій, ймовірність того, що якесь з очікувань збудеться, видається вкрай малою. Що б ви не передбачили через десять років (якщо, звичайно, це не стосується сходу Сонця або чогось подібного, що не має жодного відношення до людських взаємин), ви напевно помилитеся.
Мені можуть заперечити: як можливе державне управління без припущення про те, що майбутнє можна певною мірою спрогнозувати? Я визнаю, що потрібно дивитися в майбутнє, і зовсім не стверджую, що ми не можемо нічого знати. Можна не сумніватися: якщо ви назвете людину негідником і шахраєм, вона зненавидить вас. Якщо ви скажете те саме сімдесяти мільйонам людей, вони також зненавидять вас. Можна з упевненістю сказати, що жорстока конкуренція не породить братерських почуттів між сторонами, що конкурують. Дуже ймовірно, що якщо лідери двох сусідніх країн, які мають найсучасніші озброєння, займаються взаємними образами, громадяни обох цих країн згодом прийдуть у занепокоєння, і одна сторона нападе на іншу зі страху, що інша зробить це першою. Неважко передбачити, що масштабна війна у світі не принесе підвищення добробуту навіть серед переможців. Подібні місця легко передбачити. Але важко передбачити у подробицях довгострокові наслідки конкретної політики. Бісмарк блискуче виграв три війни та об'єднав Німеччину. Довгостроковим наслідком цієї політики стали дві нищівні поразки. Це сталося тому, що Бісмарк навчив німців бути байдужими до інтересів усіх інших країн, крім самої Німеччини, і породив агресію, яка змусила світ об'єднатися проти його наступників. Непомірний егоїзм — особистий чи національний — поганий помічник: він може принести успіх лише завдяки щасливому випадку, але, якщо він зазнає краху, наслідки виявляються сумними. Тому небагато людей наважаться керуватися егоїзмом, не маючи як підтримку теорії, що раціонально пояснює його — адже тільки теорія робить людей абсолютно безтурботними.
Переходячи від морального до суто інтелектуального боку питання, ми повинні запитати себе, що можуть зробити суспільні науки для встановлення законів причинності, які допоможуть державним діячам у прийнятті політичних рішень. Нам тепер відомі деякі вкрай важливі речі: наприклад, як уникнути економічного спаду та масштабного безробіття на зразок тих, що спіткали світ після війни. Тепер також загальновідомо, що тільки міжнародний уряд здатний запобігти третій світовій і що цивілізація навряд чи переживе навіть одну масштабну війну. Однак ці знання не проникли в широкі маси та не надають бажаного ефекту. Політики не вміють чи не бажають застосовувати значну частину відкриттів суспільних наук. Деякі звинувачують у цій невдачі демократію, але мені здається, що ця ситуація найвиразніше проявляється в автократії.
Віра в демократію, як і будь-яка інша віра, може сягати фанатизму і ставати шкідливою. Демократові немає необхідності вірити, що більшість завжди ухвалює мудрі рішення; він повинен просто вірити, що рішення більшості, мудре чи ні, має бути прийняте доти, доки більшість не вирішить інакше. І вірити в це він повинен не виходячи з наївного уявлення про мудрість простої людини, але тому що це найдіяльніший спосіб замінити панування сили на панування закону. Демократу також не обов'язково вірити, що демократія є найкращою з можливих систем для всіх і кожного. Є чимало націй, яким не вистачає стриманості та політичного досвіду, необхідних для успішної роботи інституту парламенту, і демократ, хоч би як він бажав, щоб вони отримали необхідну політичну підготовку, повинен визнати, що безглуздо передчасно нав'язувати їм систему, яка, напевно, буде приречена на провал. Як і скрізь, у політиці не варто оперувати абсолютними категоріями: що добре в одній ситуації може бути погано в іншій; що задовольняє політичні устремління однієї нації, може здатися зовсім неприйнятним для іншої.
