60 років поруч

Лідія Чекас

Восени 1944 року я стала ученицею музичної школи при Львівській консерваторії. Мене взяла до свого класу О.О.Пясецька-Процишин, в якої на цей час вже навчалася Марія Шушкевич. Ми вчилися в різних загальноосвітніх школах, але завдяки зустрічам в класі фортеп’яно швидко потоваришували. На уроках фортеп’яно ми грали ансамблі в чотири руки, на сольфеджіо – сиділи за однією партою і, як і інші учениці, радо ходили на ритміку, яку так цікаво вела пані Суховерська під музику, що виконувала на фортеп’яно пані Курачинська.

У вересні 1945 року в музичній школі відкрили загально­освітні класи. Ми з Марусею були вже п'ятикласницями. Спершу в нашому класі було більше двадцяти учнів. Та напівголодні воєнні та повоєнні роки давали себе знати – діти часто хворіли, а що на той час ще не були доступні антибі­о­ти­ки, лікування тривало довго. Першою, мабуть, серйозно захворіла Маруся. Після лікування в санаторії вона пропусти­ла цілий навчальний рік. Пізніше відстав від класу Ярко Чорнак, за ним – деякі інші. Частину дітей вивезли з батьками в Сибір, так що нас у класі ставало щораз менше.

Ми з Марусею вже не вчилися в одному класі, і контакти між нами залишалися тільки приватними. На той час наші родини стали дуже близькими – наші Мами та Олександра Олексіївна Пясецька були добре знайомі ще з часів молодо­сті, з участі у Пласті. Зближувало нас і те, що як Маруся, так і я була “дочкою ворога народу”. Мого Батька, який в молодо­сті був воїном УПА, а до війни працював начальником хіміч­ної лабораторії Нафтопере­робного заводу № 1 в Дрогобичі, в кінці червня 1941 року енкаве­дисти замордували в тюрмі міста Дрогобича, як і кілька сотень інших українців. Для дітей свідомість того, що Батьки померли насильницькою смертю з рук озвірілих катів, мусила залишити незагоєну рану в серці на ціле життя. Для того, щоб у майбутньому мати можливість вчитися вище рівня ПТУ, слід було “вміло” подавати свої автобіографії. Тож Мама Марусі змінила ім'я Аретти Крушельницької на Марію Шушкевич (своє дівоче прізвище). Я ж ціле життя писала в автобіографії для відділу кадрів, що Батько помер в червні 1939 року у Львові.

У той час ми найбільше спілкувалися підчас літніх кані­кул, коли за ініціативою Олександри Олексіївни виїздили на відпочинок у Карпати. Так було прийнято в галицьких родинах ще до війни: дати дітям можливість побачити різні куточки рідних Карпат, оцінити їхню красу, полюбити і усвідомити, що це – твій край, твоя Вітчизна, а кожний з нас – мала частинка українського народу.

Наша Вчителька прищеплювала нам в школі любов та повагу до української музики – неодноразово вона сама пере­писувала для нас твори українських композиторів, коли їх не можна було купити в магазині або не було в бібліотеці.

Олександра Олексіївна вибирала для Марусі репертуар, багатий в плані емоційності. Це відносилось до творів як українських композиторів, так і зарубіжних. Наприклад, якщо Прелюдія та фуга з “Добре темперованого клавіру” Й.С.Баха – то Ре мажор з І тому; якщо Соната Л.Бетовена – то спочатку П'ята, наступна вже, очевидно, Восьма, пізніше – Сімнадцята; Сонатина М.Колесси; Фортеп’янний концерт – М.Римського-Корсакова; а от твори Ф.Шопена – рідко, пам'ятаю лише Вальс № 10. Маруся грала іноді надто емоційно, дещо спон­тан­но, але вчителька вважала, що це минеться з віком.

На львівську публіку, і на Марусю зокрема, велике вра­жен­ня справили концерти С.Ріхтера, пізніше – Г.Ґ.Нейгауза. А після відкритого уроку, який провів з нею в школі профе­сор Нейгауз, Маруся вирішила, що буде вчитися в Москві.

Вже як студентка Московської консерваторії Маруся виконала у Львові фортеп’янний концерт Р.Шумана з оркест­ром. Цей виступ дуже тепло сприйняли слухачі, а сам С.Людкевич написав для газети гарну рецензію.

В цей час у Львові також виступав Олег Криштальський, який тоді вже навчався в аспірантурі Московської консерва­торії. Після одного його концерту О.О.Пясецька зробила цікаве зауваження і я його запам'ятала: „Дуже люблю, як грає Олег, не менше, ніж коли грає Маруся. Олег – мужчина, та в його натурі є жіноча м'якість; а в характері Марусі іноді проступає хлоп'яча задерикуватість; ці риси – як родзинки, додають виконуваній ними музиці особливого смаку”.

Роки навчання в столиці, де музична культура стояла на найвищому рівні, дуже позитивно вплинули на Марусю; це ми чули, коли вона приїжджала на канікули і грала у Львові.

Частину літніх канікул Маруся проводила в Карпатах. У мальовничих місцевостях була можливість спілкуватися з цікавими людьми, зокрема з музикантами, художниками, журналістами.

Взимку перебування Марусі у Львові завжди було недов­гим. Одна із зимових зустрічей мені особливо запам'яталася. Вже як аспірантка МДК Маруся приїхала в кінці грудня, і ми зустрічали Новий рік (1960) у мене вдома. Товариство склада­лося з “фізиків і ліриків”, тобто, крім музикантів, дійсно були ще й фізики та хіміки: Христина Пазуняк, Осип Захарія, Роман Крип'якевич. Були й інші молоді люди, в тому числі стоматолог Євген Вощак. Цього вечора Р.Крип'якевич особ­ли­ву увагу приділяв Марусі, провів додому; в наступні дні вони з компанією ходили на лещета. Невдовзі Маруся повернулася до Москви. Та ця новорічна ніч мала своє несподіване продовження…

Через деякий час Є.Вощака заарештували: можливо, як стоматолог, він мав якісь проблеми через нелегальне протезу­вання зубів золотом. Однак йому пригадали інші факти – контакти з “неблагонадійною молоддю”.

Наприкінці 1950-х років, ще за “хрущовської відлиги”, знаходилися такі ентузіасти, як Євген Вощак, Всеволод Банірак (також медик), які старалися пожвавити товариське життя в середовищі молодої української інтелігенції Львова. Вони приватно організовували дво­денні автобусні екскурсії в місцевості, які були пов'язані з пам'ятними сторінками укра­їн­ської культури чи історії (до Берестечка, Крехова, Почаєва, Унева), іноді влаштовували вечірки в домашніх умовах (на св. Андрія, Миколая і т.п.). Учасники добиралися з кола зна­йо­мих, яким можна було довіряти. Підчас таких зустрічей, очевидно, були й розмови на політичні теми, розказували політичні анекдоти, читали вірші (в тому числі зі “самви­да­ву”), співали стрілецькі пісні.

Після арешту Є.Вощака мені прислали повістку з міліції: прийти на означену годину в такий-то кабінет Управління міліції на вулиці Сталіна, 1 (тепер – С.Бандери). Під дверима кабінету мене чекав слідчий і, оскільки всі кабінети були зайняті (як він сказав), ми пішли в будинок КДБ на вул. Ф.Дзержинського (тепер – Д.Вітовського).

Перші запитання відносились до особи Є.Вощака, та я нічим не допомогла “органам” в плані компромату. Тоді слідчий почав запитувати про учасників зустрічі Нового року, і всі наступні запитання були пов'язані з двома прізвищами: Р.Крип'якевич та М.Крушельницька. Стало очевидним, що саме Маруся по-справжньому цікавила слідчого. Він питав про частоту її приїздів до Львова, родину, друзів, її погляди, знайомства в Москві і т.д. Запитання свідчили, що КДБ нею зацікавилось, і цим можна пояснити, що розмова відбувалась саме в Управлінні КДБ. Оскільки дійсно не було за що вчепитись, мене більше не викликали.

А от щодо Марусі – то, думаю, після її повернення з Москви, у Львівській консерваторії на неї вже чекали і прислу­ховувались не тільки до виконуваної нею музики, але й до її висловлювань. Нещодавно малим тиражем вийшла книга “Досье генерала госбезопасности Александра Нездоли”. Я наведу з неї тільки одну цитату, яка може дещо пояснити: „В семидесятые годы […] партия требовала от органов госбезопасности контролировать творческую среду так, как будто речь шла о каком-то сверхсекретном ору­жии” (с. 109). Мені здається, чи не дії когось з позаштатних працівників КДБ в Консерваторії були причиною того, що Марусі для отримання звання доцента треба було чекати майже 20 років?

Повернувшись до Львова влітку 1960 року, Маруся відновила ближчі контакти з львівськими музикантами – це були як представники старшого покоління, так і її ровесники, чи молодші колеги. Серед товариства, яке оточувало Марусю в 60-х роках, були також театральні актори: Наталя Лотоцька, Богдан Ступка, Юрій Брилинський. До Марусі горнулася молодь; вона, як цікавий співрозмовник, до того ж струнка, з привабливою зовнішністю, завжди мала прихильників, а своє серце і руку віддала Ярославу Костюку, талановитій людині, перспективному фізику, який, на превеликий жаль, відійшов у кращий світ зовсім молодим.

Після восьми років навчання у Москві стиль виконавства Марусі змінився. Її гра стала більш витонченою; відчувалось, що піаністка перш за все прагне передати ідею і стиль компо­зитора. Участь у конкурсі піаністів ім.М.Лисенка заслужено принесла їй звання лауреата. З того часу Маруся почала активно вести концерт­ну діяльність, їй не заважала ні педаго­гічна робота, ні народження синочка Богданка. Щоправда, досягнути цього вона змогла завдяки самовідданій підтримці своєї Мами.

Програми піаністки охоплювали широкий спектр музики – як західноєвропейської, так і російської. Та найбільш цін­ним для нас було виконання українських творів, причому неодноразово Маруся була їх першим виконавцем у Львові (як і в інших містах). В її інтерпретації твори завжди звучали дуже переконливо, слухачам розкривалася глибина та велич української музики. Програми були не просто цікавими, але й дуже потрібними. Вони могли б прекрасно заповнити нішу, яка утворилася в європейській фортеп’янній музиці після С.Рахманінова; там би гармонійно вписалася, наприклад, музи­ка В.Косенка – така емоційно насичена та змістовно багата. Але для цього її слід було виконувати не лише вдома, але й за кордоном. На жаль, це було б реальним, якби йшлося про російського композитора; а український, згідно з тодіш­німи доктринами, мав залишитися за “залізною завісою”.

Після здобуття Україною незалежності ситуація зміни­ла­ся, але проблема полягає в тому, що українська музика другої половини ХХ століття вже витіснила в певній мірі музику першої половини ХХ століття. Звичайно, твори українських композиторів-класиків не стали менш цінними, але сприят­ливий час для активного введення їх в репертуар європей­ських піаністів втрачено.

У 1991 році професор З.О.Дашак пішов з посади ректора, і тоді постало питання про його наступника. Кожний ректор консервато­рії, як “обличчя” вищого навчального закладу, мусив бути авторитетним музикантом. Але в цей час виник ще й інший аспект – полі­тичний, бо кандидатом мала бути людина, яка не співпра­цю­вала з комуністичною владою. Тим більше, що в пресі того часу відкрито писали: за старої системи в усіх навчальних закладах КДБ мало аж до 25 % своїх, так би мовити, “при­хиль­ників”. Крушельницька аж ніяк не могла бути в їх числі, і коли їй запропонували стати ректором, вона погодилася.

Як ректор ЛДК Марія Крушельницька керувалася прин­ци­пами, властивими музикантам старшого покоління: це Леся Деркач, Марія Білинська, Олександра Пясецька, Василь Барвінський, Станіслав Людкевич, Микола Колесса – список можна було б продовжити. Виховані в старих галицьких шляхетних традиціях, вони ніколи не керувались у своїх вчинках меркантильними інтересами. Такими ж були і її заступники – проректори Ярема Якубяк і Мирон Кушнір. Для того, щоби в Музичний інститут (таку назву отримала консер­ваторія в 1991 році) вступали дійсно талановиті музиканти, було прийнято рішення про проведення відкритих (для слухання всім бажаючим!) вступних іспитів на виконавські факультети ВУЗу. Тепер всі оцінки зі спеціальності стали справді вирішальними, бо додаткові предмети вже не були профілюючими.

Новий ректор та проректори не мали досвіду адміністра­тивного керівництва, тому їм було нелегко працювати і вони віддавали роботі багато часу. Марія Тарасівна була дуже толерантною, в цей період кожний бажаючий мав можливість приходити з різних питань в її кабінет. А час дуже швидко­плинний, і треба сказати, що як піаністка, вона не викорис­тала нових можливостей, які в неї з'явилися, для особистих поїздок з концертами за кордон. Та все ж навіть у ці напру­жені роки Марія Тарасівна підготувала ряд нових сольних програм, виступала з оркестром, у складі камерних ансамблів; робила записи компакт-дисків. Про все це слід написати окремо, – зрештою, як і про її велику та успішну педагогічну діяльність.