Образ храму в творчості Юкіо Місіми
А. О. Пінчук, О. П. Усенко
Релігія споконвіку посідала особливе місце у духовному житті людства, і японська нація — не виняток. Поява релігійних вірувань була зумовлена потребою людини у насущному хлібі духовності. Осередком релігії зазвичай постає храм — земне утілення людських уявлень про Божественне, Вічне, Прекрасне.
Він є центром поєднання протилежностей: життя і смерті, видимого та невидимого, вічного та швидкоплинного.
Певна річ, образ храму, такий емоційно та змістовно насичений, не міг не знайти відображення у японській літературі. Яскравим його прикладом є всесвітньо відомий «Золотий храм» (1956) Ю. Місіма. Але не кожному відомо, що образ храму також мав місце і в інших творах автора: візьмемо до уваги третю книгу тетралогії «Море достатку» «Храм на світанку» (1969).
У першому з вищезгаданих творів образ храму є центральним, він відіграє роль стрижня, навколо якого розгортається життя героя. Храм — уособлення Прекрасного у свідомості Мідзоґуті, уречевлений доказ існування Краси у світі. У «Храмі на світанку» ж роль образу храму не настільки очевидна, але можна помітити, що він символізує духовні пошуки та прагнення головного героя Хонди. Не є випадковою і назва роману. Так, зустріч Хонди з прекрасним храмом Ват Арун (Храм Ранкової Зорі у Бангкоку) відбувається саме на світанку, коли перші промені сонця підкреслюють велич споруди та її красу, символізують зародження нового дня. Відвідування священного міста Бенарес в Індії також припадає на цей час: герой на власні очі спостерігає стародавній індуїстський обряд очищення у воді. Щодо «Золотого храму», то ми можемо помітити, що саме у ранковий час головний герой, спаливши Кінкакудзі та водночас знищивши у собі Прекрасне, очищується, звільняється від того, що весь цей час заважало йому жити звичайним життям. Він зустрічає новий день з відчуттям спокою як «після добре виконаної роботи», думаючи при цьому: «Ще поживемо!». Отже, світанок для Місіми є символом звільнення, нового початку. Можливо, саме тому автор неодноразово використовує образ храму на світанку, адже він є різноплановим і неоднозначним.
До того ж, храм взагалі як такий, є джерелом очищення, просвітлення. Так, Хонда під час перебування у спекотному Таїланді подумки звертається до своєї батьківщини, насамперед до її синтоїстськіх храмів як до джерела чистого, світлого та свіжого. Хоча кількість синтоїтських і буддійських храмів в Японії приблизно однакова, і ззовні їх не завжди легко розрізнити, але з істиною, духовними пошуками у Юкіо Місіма пов’язаний образ саме буддійського храму отера, а дзіндзя, синтоїстський храм, скоріше за все, є символом природи; він органічний за своєю суттю, як і сама природа, а отже не викликає протиріч та напруження.
На противагу образу храму на світанку, постає образ храму у сутінках. У ніч, коли храм перебуває під загрозою тайфуну, Мідзоґуті добровільно викликається на нічне вартування. Адже вночі Кінкакудзі належатиме тільки йому. Саме в цей період ставлення героя до Золотого храму змінюється: в душі його зароджується похмуре передчуття, що одного дня він більше не зможе мирно співіснувати з Храмом.
«Не зачатки ненависті, ні - це було передчуття, що рано чи пізно настане день, коли сила, що зріє у мені, не зможе більше уживатися з Храмом».
Також під покровом ночі Мідзоґуті чинить свої невеликі святотатства: дозволяє своєму товаришу Касіваґі грати у храмі на флейті, краде іриси з храмового саду. Згодом ці маленькі вчинки призводять до одного великого дійсно грішного Діяння - знищення Храму. Звідси можна зробити висновок, що уночі храм змінює свою сутність, в ньому ніби оживає його інша, темна сторона Прекрасного.
Але водночас храм у мерехтливому сяйві місяця вирізняється незвичайною красою в очах героя. Але незвичайність її саме у тому, що вона швидкоплинна, мінлива. Японській літературі відомі також і інші приклади зображення храму у місячному сяйві. Наведемо приклад танка відомої поетеси Срібного віку японської поезії Йосано Акіко:
Човни снують.
Тільки вчора при світлі місяця
Вірші написав
На білосніжній стіні храму -
Їх нині не видно, не видно...
Поетеса звертається до епохи Едо: хтось, мабуть воїн, при світлі місяця написав танка на білій стіні храму, але це не вважалося гріхом, адже писав він це, ідучи на битву. Але поезія стерлася, що символізує швидкоплинність Прекрасного у цьому світі.
Повертаючись до «Золотого храму» Юкіо Місіма, пригадаємо, як храм перебував під загрозою бомбардування. Саме лише усвідомлення того, що Кінкакудзі у будь-який момент може бути зруйнований, робило його в очах Мідзоґуті ще прекраснішим:
«Невже Кінкакудзі може загинути у вогні?... З появою цієї упевненості трагічна краса Золотого храму стала у моїх очах ще чарівнішою.» Або ж звернемо увагу на те, як здавалося герою, що Золотий храм раптово кудись зникне, розтане:
«Скільки б не дивився я на Храм, ніяк не міг звикнути до того, що він поряд; на зворотньому шляху мені часто здавалося, що варто лише озирнутися, і я побачу, що Храм, подібно до Еврідіки, зникнув назавжди». Такий мотив недовговічності й мінливості Прекрасного присутній і в останньому творі тетралогії Місіми - «Падіння ангела» (1970), що був закінчений напередодні смерті письменника. Головний герой постійно побоювався, що коли він нарешті наважиться відвідати храм Гессюдзі, то той залишить його, розтанувши у зрадливому тумані.
Отже, Прекрасне, втілене в образі храму, у Місіми є невловимим, ефемерним, але саме це робить його ще більш досконалим.
Л-ра: Філологічні науки. – Дніпропетровськ, 2011. – Ч. ІІ. – С. 240-243.
Твори
Критика
