Ранні романи Сола Беллоу

Наталія Жлуктенко

Інтерес мій до ранніх романів Сола Беллоу частково зумовлений ностальгією. На початку 1970-х років українські зарубіжники, щоб уникнути стереотипів так званого класового підходу, активно застосовували в аналізі сучасного літературного процесу поняття генерації — писали про втрачене покоління, бітників, «сердитих молодих людей»... Так, досліджуючи творчість останніх, я відкрила роман Сола Беллоу «Пригоди Огі Марча». Хоч я й не знайшла в ньому тих бунтівних настроїв, про які писав у відомій праці «Розгніване десятиліття» Кеннет Олсоп, — роман виявився радше якісним зразком сповідальної прози з елементами пікарески, — але зберегла особливе відчуття цього тексту, яке важко пояснити його приналежністю до певної школи, напряму чи покоління, а що вже говорити про критерії класу, раси чи тендеру.

Плануючи доповідь, я переглянула номери відомого журналу «The American Literature» за 2003-2004 і частково 2005 роки, очікуючи побачити там десяток критичних статей про автора. Проте його ім’я зустріла тільки раз — Беллоу згадав автор замітки про «довгі 1950-і». Такий найпростіший контент-аналіз засвідчив, що Сол Беллоу, вшанований численними літературними преміями майстер, настільки глибоко занурився в Канон, що став у ньому майже непомітним, особливо з погляду тих, хто вивчає американську літературу поза межами США. Наразі намір повернутися до доробку письменника перестає бути тільки знаком шани з приводу ювілею: він безумовно має стосунок до загальної дискусії про дилеми мейнстриму та гетерогенності.

Два твори, обрані для критичної ретроспективи, заслуговують на увагу, бо романом «Непевна людина» (1944) Беллоу почав літературну кар’єру, а Національна літературна премія 1954 р. за «Пригоди Огі Марча» (опубл. 1953 р.) засвідчила завершення її раннього етапу. Варто оглянути й тогочасне критичне сприйняття письменницького дебюту автора.

На початку літературної творчості Беллоу американська критика також користувалася у своїх оцінках поняттям «генерації». Серед тих, хто вважав перший роман Беллоу успішним, багато відомих імен: скажімо, Едмунд Вілсон у рецензії, вміщеній у журналі «Нью-Йоркер» у 1944 р. назвав «Непевну людину» одним з найбільш чесних свідчень про покоління, яке формувалося у воєнні роки. Дві декади по тому Леслі Фідлер у монографії «Чекаючи кінця» (1967) стверджував, що Беллоу належить до тої «групи авто-рів, яка шукає себе між поколінням двадцятих та шістдесятих років». Знаменитий критик вважав Беллоу найталановитішим серед них, до того ж зазначив, що він «наблизив до американців комплекс європейських ідей — доктрини Фройда, Маркса, Сартрата Камю».

На прикладі ранніх романів Беллоу Фідлер акцентував дилему тих єврейських авторів повоєнної Америки, «що прагнули бути не так менш єврейськими, як більше, ніж єврейськими». Їхній підхід визначало, за Фідлером, те, наскільки в урбаністичній прозі авторам вдалося передати дух міста й особливий досвід самотності американця.

Отже, обрані тексти можна розглядати в подвійній перспективі — як належні до єврейської школи американської прози, але в оновленому її варіанті, та як пов’язані з європейською традицією, переосмисленою з позицій іншої культури. Ранні твори будь-якого автора критика зазвичай співвідносить з літературним контекстом, і те, як поціновували раннього Беллоу, ще не свідчить про його приналежність до Канону. Л. Фідлер у замітках про Беллоу нагадував читачам про важливість гетерогенності в мистецькому пошукові: «твори, що тяжіють до псевдоуніверсалізації, втрачають відчуття автентичності й художньої виразності».

Минув ще десяток років, і Іхаб Хассан у нарисі «Сучасна американська література» (1973) позиціонував Беллоу вже серед «провідних», а не «відомих» письменників, адже він виправдав сподівання тих, хто побачив у ньому самобутнього прозаїка. І. Хассан також завважив у ранній прозі автора «сильний зв’язок з традиційним європейським романом», але вибудував інше коло референцій — Бальзак, Діккенс, Достоєвський, Кафка.

Як бачимо, сучасна ранньому Беллоу критика оцінювала його твори за критеріями їхньої відповідності канону. Нам же, через інтерес до зв’язків Беллоу з європейською парадигмою, хотілося б наголосити на їхній гетерогенності.

Обрані для аналізу романи мають чимало спільного в тематиці та структурі. їхні протагоністи перебувають у конфлікті з оточенням, хоч кожний по-своєму від нього залежить. Джозеф із «Непевної людини» менше визнає таку залежність, ніж простодушний Огі Марч, утім обидва прагнуть отримати від світу та людей визнання й любов, але не знаходять навіть простого розуміння. Персонажі Беллоу існують у виразно окресленому соціальному просторі, що справді може викликати асоціації з манерою Бальзака, Діккенса чи Достоєвського. Дух абсурду, яким перейняті структурні колізії та характер реакції персонажів на світ, нагадує Кафку. Автор послуговується в обох романах сповідальним наративом: перед читачем щоденник Джозефа та мемуари Огі. Вибудовуючи «я-оповідь», Беллоу очевидно близький позиції своїх персонажів і водночас відсторонений від неї. Майстерність же і виразність авторського стилю спонукала Роберта Пенна Воррена в рецензії на «Огі Марча» (1953 р.) згадати стосовно Беллоу практику школи Г. Флобера і Г. Джеймса.

Постійні критичні асоціації прози Беллоу з європейською традицією зумовлені інтелектуальними прерогативами автора та його «культурними пріоритетами», про які він згадав навіть у Нобелівській промові. Від початків творчості духовні інтереси письменника були спрямовані не тільки на американську, а й на світову літературу. Беллоу наголошував, що не дотримується застарілих понять, але й не стомлюється перечитувати твори великих романістів минулого. У Нобелівській лекції 1976 р. він так само активно цитував Джозефа Конрада, як колись посилався на Д. Г. Лоуренса в критичних статтях 1960-х. Безумовний вплив Лоуренса відчуваємо й у мексиканському епізоді «Огі Марча», в якому Мексика аж тремтить від вражаючої природної сили. Подібно до англійського прозаїка, Сол Беллоу виявляв зневіру в надмірній інтелектуальності сучасного буття. У «Пригодах Огі Марча» він згадував про «жирних богів», які правлять світом, відкидаючи добро та вправляючись у брехні.

Наводячи свідчення залежності Беллоу від модерністського канону, підкріплені, до речі, оцінками М. Бредбері, ми, звісно, не забуваємо й про те, що прозаїк не раз полемізував з європейською практикою та скептично оцінював суб’єктивну інтерпретацію модерністами безпосередньої реакції героїв на виклики життя.

І все ж, перечитуючи «Непевну людину» в 2005 році, важко сприймати цей роман тільки як «засвоєння європейських доктрин» (Л. Фідлер), так само як недостатньо вбачати в ньому тільки зразок «динамічного американського мистецтва» (І. Хассан). Беллоу подає хроніку кількох місяців із життя дратівливого персонажа на ім’я Джозеф, якому як канадському громадянинові комісія з призову у часи Другої світової війни надала відстрочку. Ситуація відчуження, в якій перебуває персонаж, провокує вибухи незадоволення, непослідовні вчинки, страх залежності від оточуючих, що напевно є основною причиною його внутрішньої кризи. Спостерігаючи за зростаючим неспокоєм героя, критики зазначали, що форму й зміст «Непевної людини» визначили «Записки підпільного» Достоєвського. Таке компліментарне для початківця порівняння насправді навряд чи коректне. Принаймні про прямий вплив Достоєвського на ранній роман Беллоу говорити не варто.

Автор «Непевної людини», так само як Достоєвський, використовував прийом сновидінь, серед яких були й пророчі. У стані Джозефа, як і Підпільного, наявні елементи свідомої алієнації та пасивності. Однак герой Беллоу страждав через очуження, через розрив зв’язку зі світом, що не притаманно персонажу «Записок». Чим більший неспокій відчував герой Беллоу, тим більше притягувало його навколишнє: «перехожі, брати, батьки, друзі, жінки». Діалоги Джозефа зі своїм внутрішнім «я», яке він називає «Ти As Raison», можливо, інспіровані численними прикладами психологічної дуальності в текстах російського автора. Утім, аналогія між Джозефом та Підпільним не переконлива.

Героєм Беллоу керує потреба утвердити свій вільний вибір та бунт проти долі, але згодом він набуває мудрості, а з нею — готовності прийняти як життя, так і смерть. Ці складники його духовної ситуації залучають інший рівень зв’язку з європейським каноном, а саме твори Сартра і Камю.

Алієнація Джозефа має екзистенціальну природу. Духовний конфлікт «Непевної людини» близький саме сартрівському розумінню тих екстримів людського буття, коли світ кидає виклик особистості. Беллоу, подібно до Сартра в «Нудоті», визначив сутність конфлікту героя зі світом, але основна ідея його роману спрямована не на усунення цього протистояння, а на відтворення того, як індивід шукає шляхів для вирішення цього питання. Втрата героєм інтересу до звичайних форм існування зображена як багатоаспектний процес. Джозеф розриває зв’язки з реальністю — втрачає роботу, зневажає мурашине клопотання брата Амоса, перестають існувати для нього любов і дружба, він відмовляється від колишніх симпатій до лівих і розваг постджазової епохи. Джозеф почуває себе «рибою в косяку, що його вир затягує під греблю». Водночас кожний етап його квесту насичений екзистенціальною жагою життя, яке, попри все, постає «неоціненною винагородою». Герой Беллоу розгублений, ірраціональний, приречений на поразку. Однак він переконується в тому, що тільки особистість, свідома самої себе, здатна втілити ідею морального порядку, хоч би яким він був.

Двозначна кінцівка першого роману Беллоу: її можна розуміти і як стоїчне прийняття законів загального, і як небезпечний компроміс між розбитим лібералізмом і руйнівними силами сучасності. Остання дилема належить уже швидше не європейському, а американському духовному контексту «довгих п’ятдесятих», як його розумів, скажімо, Норман Мейлер у «Голих та мертвих».

Духовну пустку Чікаго з «Непевної людини» автор замінив загрозливим Нью-Йорком у «Жертві» (1947), а згодом, полишивши європеїзовану форму психологічного роману, надав перевагу яскравій комедії. «Пригоди Огі Марча» співзвучні іншій формі європейської традиції, а саме роману виховання. Цього разу характер героя структурований у динаміці етапів сюжету-виховання: Огі шукає себе вдома, у навчанні, у виборі заняття, у «школі кохання» та «школі мандрів», коли подорожує до Мексики й навіть вступає до лав морської піхоти.

Якщо топос Чікаго «Непевної людини» вражав холодним відчуженням, то Чікаго, в якому формується характер Огі, живе яскравим життям, метушливим і складним. Це далеко не ідеальний світ, подібно до простору американського Півдня в «Пригодах Геккльберрі Фінна» М. Твена, але він сповнений колоритних характерів і сюжетних несподіванок. Американська традиція виявляє себе в усьому: лінія Джорджі викликає асоціації з фолкнерівським Бенджі, а потяг до влади й домінування, властивий Бабусі Люш або Мінтачяну, — прикметний мотив прози чіказької школи.

Саме завдяки американській вертикалі контексту далеко не ідеальний Огі Марч постає як творець себе самого. Він вірить у те, що характер людини — це його доля, що життєва лінія кожного складеться за умови свідомого сприйняття людиною тих чинників, що нею керують. «Декому з нас знадобиться багато часу, аби зрозуміти, яка ціна нашого буття і що саме формує наше існування», — зауважує Огі. Він свідомий недоліків життя — людина водночас добра і зла, історія злочинна, ніхто не безгрішний, адже люди й речі громадяться навколо нас, убиваючи наше «я», — однак це пер-ший герой Беллоу, якому судилося бути більшим, а не меншим за світ, що його оточує, і зображений він із надзвичайною комічною майстерністю.

Питання гетерогенності творчості автор піднімає не тільки в художній практиці, а й у теорії. В одному з есе збірки «Таємний скарб» (1960) він наводить таке розуміння природи роману: «Прийнято вважати, що лише суспільство не може створити для автора теми й характери, що гуманістичний зміст роману визначає він сам. Його сила, віртуозність, поетичність, його розуміння долі лежить в основі книг. <...> Напевне, ми стоїмо десь посередині між так званою величчю й позірною незначущістю. Але час уже припинити обманювати себе й визнати, що єдиний спосіб існування в цьому світі — залишатися людьми».

У фіналі «Пригод Огі Марча» напруга дещо спадає, що знову викликає асоціації з американським каноном — адже так само змінювався характер конфлікту в останній частині «Геккльберрі Фінна». Наступним романам Беллоу була притаманна вже більша формальна єдність, але тим вони певною мірою завдячують ранньому періоду його творчості.

Л-ра: Головна течія – гетерогенність – канон в сучасній американській літературі. – Київ, 2006. – С. 481-486.

Біографія

Твори

Критика