Т. Денисова. Сол Беллоу

Т. Денисова

Сол Беллоу (1915), лауреат Нобелівської премії 1976 року, — улюбленець американської критики: починаючи з середини 50-х років, нью-йоркські інтелектуали підносили цього автора на недосяжну височину, вважаючи його не просто талановитим письменником, а своєрідною хоругвою, на якій відбито найгостріші проблеми сучасності, і передусім — відчуження.

Батьки Сола Беллоу 1913 р. емігрували з Росії до Канади, де через два роки народився останній з їхніх чотирьох дітей. «Я народився у середньовічному гетто французької Канади, — згадував письменник. — Моє дитинство проходило у стародавні часи, істинність яких для всіх ортодоксальних євреїв не підлягала сумніву. Кожна дитина занурювалась у Старий Заповіт з тієї миті, як тільки починала щось кумекати, так що з чотирьох років ти жив, завчаючи напам’ять історію єврейства. Ти ніколи не міг розмежувати її з навколишнім світом. Потім почалися переклади. Я виріс у середовищі чотирьох мов: англійської, івриту, ідиш і французької. Таким було мовне оточення. Письменництво стало тільки продовженням того, чим я завжди займався». 1924 року родина перебралася до Чикаго, де 1935 року Сол Беллоу вступив до університету (фах — антропологія і соціологія). Після закінчення — викладав у різних університетах країни, як антрополог працював в експедиціях у Мексиці, серед індіанців Невади, доки не став письменником-професіоналом.

Одержуючи Нобелівську премію, Беллоу виголосив промову, де, між іншим, визначив: «Роман засвідчує, що кожна людська істота — це множинність існувань, одновимірне існування — ілюзія, є лише множинність існувань, які щось важать, до чогось прагнуть, щось звершують».

Ранні романи Беллоу можна вважати певною мірою спробами на терені екзистенціалізму, побудованими як ілюстрації до окремих його постулатів. 1953 року виходить друком роман «Пригоди Огі Марча», який приніс письменникові популярність і визнання. Висміювання псевдопафосу у сприйнятті життя, своєрідна пікареска XX ст., яка не стільки малює мандри героя, скільки «пригоди» його душі. «Я написав ці спогади, — зауважує герой оповідач, — як мандрівник, як людина, що здійснює подорож вглиб самої себе». Цікаву паралель проводить М. Кляйн. Він бачить багато спільного у Огі Марча і Гека Фінна: схильність до гумору, авантюризму, бажання втекти від цивілізації. Та підкреслює й відмінності: «Гек — виплід землі Міссісіпі. Огі живе сам по собі. Єдиний його терен — власна особистість, яку він намагається вивільнити від усього». Тому Огі Марч — швидше псевдогерой. Втім, на думку того ж таки Кляйна, він єдино можливий для сучасної літератури. Тому що він діє, а не резонує, він є, а не намагається бути, він всередині суспільства, а водночас поза (чи над?) ним.

Мозес Герцог — герой роману, названого його ім’ям («Герцог», 1964) — професор, автор праці про романтизм та індивідуальність, що принесла йому наукове визнання. Він суттєво відрізняється від своїх колег і знайомих, до того ж останнім часом настільки, що ці колеги починають сумніватися в його психічному здоров’ї. Роман починається у момент моральної пригніченості героя: від нього пішла дружина. Це вибило Мозеса з колії, позбавило працездатності. Він вирушає в мандри Америкою, відвідуючи друзів, рідних, дітей. Неспроможний змінити власну долю, герой знов повертається до Людевілля.

Сол Беллоу вважав цей свій роман кращим від попередніх, передусім завдяки характеру головного персонажа, бо «розум героя довершений, а в американських романах XX ст. не багато героїв відзначається розумовими здібностями». Вся енергія цього інтелектуального героя спрямована на пошук можливого співіснування мислячої людини з середовищем. Беллоу блискуче відтворює життя великого міста, але й не менш вдало малює сільську місцевість Нової Англії, де оселився Мозес.

Стилістика «Герцога» різко відмінна від попередніх творів письменника. Стан незвичайного емоційного збудження героя виправдовує розірваність оповіді, композиційну фрагментарність. Втім, фрагменти конструкції — листи, що їх пише Герцог, внутрішньо логічні, часом навіть побудовані за правилами наукової стилістики. Структура ж цих текстів спирається на асоціативність або причинно-наслідкові зв’язки, як то було у Пруста, Джойса, В. Вулф.

Роздвоєність, схильність до самоаналізу, присутність особи, що діє, і водночас такої, що за нею спостерігає, закладено в природі, в самому генотипі Мозеса. І це відбивається на побудові майже кожного речення, яке складається з розповіді про конкретне і висновку (часто парадоксального). До того ж це обумовлює й самоіронію героя, якою густо забарвлений чи не кожний рядок. Герцог з’ясовує характерну властивість того світу і того часу, посеред яких він живе: «Не Бог мертвий, це вже давно пройдений етап. Зараз можна стверджувати, що Смерть стала Богом». Як жити мислячій людині в цьому світі — ось головний біль Герцога і головна проблема роману. «Ми повинні бути тим, що ми є. Це не уникнення. Але що ми є?» «Що означає — бути людиною? У місті. У столітті. У масі. Трансформованим наукою. Під владою сили. Предметом постійного контролю. В умовах соціальної механізації. Після краху радикальних надій. У суспільстві, де відсутня комунікабельність і девальвовано особистість».

Герцог почувається чужим у Нью-Йорку і Чикаго. Тікаючи з великих міст, він намагається «заземлитися», укорінитися в колисці американізму — Новій Англії. Придбавши будинок у Людевіллі, Мозес називає його «символом власної єврейської боротьби за укорінення в Білій Англо-Саксонській Протестантській Америці». Герцог вкладає в облаштування садиби всю свою енергію, наслідки ж отримує сумні: дружина тікає звідти з дитиною, а за час нетривалої відсутності господаря будинок перетворюється на пустку, де не виживають навіть совенята.

Людевілль виступає обрамленням роману, це його початок і фінал. Бездомний дух повертається до пустки. Ніби нічого не змінюється впродовж ромаїгу, все мовби повертається на круги своя. Насправді ж відбувається життєва переорієнтація героя. Він, як типовий американський «невинний Адам», прагне гармонії і узгодженості із світом. А пройшовши «комплексну ініціацію» (життям, культурою, мораллю, філософією, історією...), нарешті схиляється до поліваріативності світу як норми життя. Це не було подоланням відчуження — його прийнято як одну з іпостасей реальності, «вмонтовано» в одвічну історію людства, в якій укорінений Мозес Герцог.

Тут варто пригадати спогади Беллоу про своє дитинство: «Євреї в гетто почувалися втягнутими в грандіозний жарт. Богом їм було передбачено бути великим народом, а вони жили, мов миші. Історія була чимось, що з ними траплялося, вони її не робили. Нації її виробляли в той час, як євреями вона була вистраждана. Та коли історія відбулася, вона належала їм так само, як з’ява месії».

В середині XX ст. критика сприйняла той граничний ступінь відчуження, притаманний світовідчуттю єврея як такий, що найбільш відповідає самоусвідомленню мислячого індивідуума в добу технократії і омасовлення. Саме виходячи з цього, Сола Беллоу і близьких йому за характером світовідчуття письменників назвали «спікерами Америки середини віку».

Л-ра: Вікно в світ. – 1999. – № 5. – С. 46-48.

Біографія

Твори

Критика