«Джанґо вільний»: Поема кінця

«Джанґо вільному», фільму знаменитого «співака насильства» Квентіна Тарантіно, виповнилося 11 років: термін начебто невеликий, але за цей час в Америці сталося дещо і дуже суттєве, що має відношення, нехай і віддалене, до цього вестерну.

…Тим часом рецензії десятирічної давності, навіть від найрозумніших критиків, були далеко не радісними, скоріше кислими: мовляв, Тарантіно, що все життя прикидається «циніком», цього разу розвів добро і зло по обидва боки барикад, піддавши остракізму своїх співвітчизників з точки зору мораліста. Гнівно тавруючи рабство як ганебну сторінку історії Сполучених Штатів і заодно припечатуючи до ганебного стовпа расистські теорії, хитромудро вкладені в уста работоргівця Кенді (блискуча роль Ді Капріо, його черговий тріумф). Цей Кенді - справжній фашист, зловісно елегантний карний злочинець і садист, переконаний расист, пусті міркування якого про правильні і неправильні черепи підозріло нагадують шалені фантазми Геббельса. І хоча «хороший» доктор Шульц (Кріс Вальц) – теж німець (хе-хе) і за сумісництвом вбивець (!), що полює, щоправда, тільки на злочинців, за голови яких отримує від держави солідну винагороду, пред'явивши їх трупи, расизм він, бачите, ненавидить. При цьому стріляє в живих людей, хай і не найкращих, зовсім холоднокровно і, головне, несподівано, після двох-трьох вишукано-ввічливих реплік: такий собі справедливий кілер.

Джанго, біглого чорношкірого (слово «негр» давно, як ви знаєте, заборонено, зате у фільмі раз, напевно, сто замість фірмового тарантинівського «фак», звучить зовсім вже образливе «нігер»), доктор Шульц наймає як партнера зі своєї брудної роботи обіцяючи йому гроші і свободу. До того ж обоє шукають дружину Джанго, красуню-рабиню Брумгільду (одна буква у відомому стародавньому німецькому імені замінена) щоб викупити її з неволі – дівчина, вихована в будинку господині-німкені, знає німецьку, і цей самий Шульц, знайшовши її в будинку Кенді, нібито хоче поговорити з нею рідною мовою, бо скучив за рідною мовою.

Така ось весела абракадабра (ну, на кшталт Тарантіно, до чого ми давно звикли), але ... не зовсім весела і не зовсім абракадабра. Шульц розповідає Джанго старовинну німецьку легенду про «біляву бестію» Зіґфріда та його кохану Брунгільду, і самий смак полягає тут у тому, що білява бестія, рятівник своєї прекрасної дами – зовсім навіть не білява, а, як висловився один критик, чорнокудра. Більше того – чорношкіра.

Одним словом, не зрозумієш, над ким цього разу стібається Тарантіно – над ніцшеанством, езотерикою нацизму чи, навпаки, перевагою чорної раси. Чи не стібається? Джеймі Фокс, чорношкірий актор, чиїй статурі, виправці та майстерності наїзника позаздрив би будь-який білий, біліший нікуди, до того ж одягнений то у витончений камзол, запозичений Тарантіно у Гейнсборо (пам'ятаєте «Хлопчика в блакитному»?), то в ковбойські штани та куртку, у своєму роді теж еротичні, де приспущений на стрункі стегна шкіряний ремінь із кобурою символізує свободу Нового Світу, - така собі нова «бестія», цього разу чорнокудра. Чорна статуя, що перевершує фізичною досконалістю пухких червоних представників Старого Світу. Для BLM, гадаю, ця картина – культова, зразок віртуальної помсти та моральної винагороди за століття принижень, хоча фільм знятий задовго до скандалу із вбивством Флойда та широкомасштабними протестами чорного населення Америки.

Притому, що «Джанґо» - один із улюблених фільмів, критика з його приводу частково, зізнаюся, справедлива. Для іронічного вестерну він надто зловісний - на сцени насильства, знущань і вбивств дивитися нестерпно, бо Тарантіно робить їх тут незвично реалістичними (Ді Капріо був у жаху, роль далася йому дуже важко, на що Тарантіно сказав, що в реальності було в рази гірше), слово «нігер», сказане, як уже було сказано, по сто разів, ріже вухо, а річки крові, хоча у цього режисера це лише ознака стилю, цього разу приголомшують.

Головне ж почуття, незважаючи на весь цей неминущий кошмар - почуття зловтіхи і справедливості відплати: мені помста і аз віддам. Тобто навіть найменшого зазору, щілини, куди могло б просочитися милосердя та прощення ворогам своїм, ну ніяк, хоч ти трісну, не виникає. Доброму християнину тут робити явно нічого, якесь царство архаїки: спалю вас вщент, дім ваш і слуг ваших, каменя на камені не залишу, будьте ви прокляті відтепер і на віки віків, амінь.

...Саме тому, до речі, Тарантіно жодного разу не отримав головного Оскара - за найкращий фільм: нехай він говорить про насущне у формі притчі, іронічного вестерна або постмодерністського кітчу, говорить він про головне - про зло, на якому спочиває наш нинішній добробут ( та й чи покоїться, ось у чому питання), що стоїть на стражданнях мільйонів у всі віки розвитку цивілізації. Геніальна «Мерзенна вісімка» у своєму роді теж про це – про дикість звичаїв Нового Світу, країни, створеної, загалом, карними злочинцями, і вважає за краще не згадувати про своє минуле. (Мені не хотілося, щоб цей пасаж розуміли буквально – ні з радикально ліберальних, умовно лівих позицій, ні з правих: в основі будь-якої цивілізації лежить абсолютне зло). У «Вісімці», якій теж не дали Оскара, всі персонажі – перевертні, і всі брешуть, не будучи тими, ким прикидаються; у «Кримінальному чтиві» показано дно суспільства, у «Джанґо» – трагедія рабства.

Тарантіно, що став, щоправда, обережнішим, постійно нагадує нам про предтечу так званого «розвиненого імперіалізму», чий фундамент стоїть на нестерпній праці мільйонів загублених життів: але його геніальність полягає в тому, що він поміщає ці наріжні питання у форму дешевого «чтива» , майже розважального кіно, де насильство є частиною стилю. Більше того – самим стилем, поступово виростаючи до страшної метафори: насильство, виходить так, і є основою буття, адже навіть тут «проповідь добра» виходить з вуст того, хто заробляє на вбивствах, на «чистильнику».

Виходить, що Тарантіно – такий собі Трієр жанру, мізантроп у вигляді генія кітчу, любитель річок крові, зброї, «чоловічого» кіно та чистого видовища, який просто прикидається автором для підлітків. Випробувавши свій стиль на «Скажених псах», він згодом пішов ще далі, надавши насильству форму знущання, доки не приступив до «Джанґо», де не втримався від проповіді.

Тобто саме цей фільм, будучи подвійним, у своєму роді стоїть особняком у його фільмографії, що викликало нарікання критиків. Крім того, саме тут, як ні в якій іншій його картині, є подих епосу: як у нас заведено говорити, «безкрайні» простори відносно недавно завойованої європейцями країни вражають своєю величчю і недоторканістю, немов велична природа дивиться на людські неподобства з байдужим спокоєм Бога -Творця. Сцени, коли Джанґо і Шульц їду верхи на своїх конях, віддаляючись углиб пейзажу ще непізнаної і не загаженої землі, нагадують ніщо інше. як створення світу.

Як і фінальна скачка чудового наїзника Джанґо просторами великої країни міфологічної величі, що принесла його расі стільки незліченних бід. Скачка вільної людини, яка підірвала будинок, усіяний трупами сподвижників ненависного плантатора, для яких людина іншої раси гірша за тварину, предмет купівлі-продажу та об'єкт знущань.

Поглянь на дім свій, ангел – ніби каже Тарантіно американцям, дім твій – дім скорботи та злочинів.