28-08-2023 Сава Божко 21

Творчість Сави Божка

Я. Голобородько

Реальна українська література (та, що об’єктивно існувала й розвивалася на терені України й за її межами, в умовах близької і віддаленої діаспори) й нині залишається значно багатшою, яскравішою, ніж літературознавчі уявлення про неї. І це не стільки є показником якості сучасних наукових досліджень, скільки свідченням неабиякої поліаспектності й багатоскладності української художньої думки.

Вона порушувала різнорідні питання, зображувала різноманітні соціо-духовні аспекти, осмислювала долю людини на різних стадіях національної історії.

Є в її скарбниці твори, що висвітлюють події, процеси та людські долі періоду духовно-економічних перетворень в Україні. Серед митців, які змальовували українське життя доби кардинальних реформ, був і відомий у свій час прозаїк Сава Божко.

С. Божко — це письменник із суто українською художньою ментальністю: його цікавили національна культура, фольклор, колорит народного побуту, характер родинних і сімейних взаємин, доля й світовідчуття народу, проблеми села й міста, зростання самосвідомості нації, життя й розвиток регіонів, історичний та сучасний колорит степової України, визвольний рух та його ватажки, складність і суперечності національного духу, колізії української історії, тогочасні мистецькі (літературні, театральні) тенденції.

Він поціновував розвиток, динаміку, рух, що й позначилося на пріоритетах його творчості.

Сава Захарович Божко народився 24 квітня 1901 р. на Донеччині на хуторі Крутоярівці (тепер це село Межівського району Дніпропетровської області) в сім’ї селянина. Майбутній письменник ще підлітком почав працювати: «пас громадську худобу, допомагав батькам по господарству» [5; 3]. Він навчався спочатку в сільській школі, згодом — у Павлоградській учительській семінарії, а 1923 р., вже будучи автором кількох книжок, закінчив у Харкові Комуністичний університет ім. Артема.

С. Божко ще юнаком усвідомив свій літературний хист. Значною мірою це сталося під впливом поширення національного руху та національних ідей в Україні. Цим його доля суголосна творчому розвою багатьох українських письменників 20-х рр. XX ст.

Сава Божко активно виступав з нарисами та літературно-критичними розвідками в газетах «Селянська правда», «Вісті ВУЦВК», «Пролетар», «Культура і побут», «Комсомолець України», численних українських часописах [4; 68].

Становлення літературного таланту С. Божка тісно пов’язане з журналістською діяльністю. У 20-х рр. він активно працював у редакціях різних газет— «Червоний кордон» (Кам’янець-Подільський), «Студент революції», «Селянська правда» (Харків). У журналістиці письменник поціновував ефект живої справи, безпосередній зв’язок із проблемами навколишнього життя, можливість бачити й спостерігати явища в динаміці.

Спочатку початківець шукає, пробує себе в поезії і 1921 р. публікує вірш «Плуг і молот» [5; 3]. Наступного 1922 р. випускає одразу три невеличкі історико-публіцистичні книжки — «Козаччина», «Хмельниччина» й «Гетьманщина», в яких розповідається про основні етапи українського національно-визвольного руху.

1925 р. письменник публікує нову художню роботу — історичну повість «Над колискою Запоріжжя». У 1927 р. виходить друком «Чабанський вік» — перша частина майбутнього роману «В степах». 1928-1929-й рр. — друкуються «Сполохи», що незабаром стають другою частиною роману «В степах». Протягом цих же років фрагменти роману «В степах» з’являються в часописах «Службовець», «Селянка України», «Всесвіт», а також у «Літературній газеті» [5; 559].

Піком творчої діяльності С. Божка можна вважати 1930 р., коли окремим виданням вийшов роман «В степах» та побачила світ історико-публіцистична повість «Українська Шампань».

На межі 20-30-х рр. XX ст. для С. Божка, як і для переважної більшості українських письменників, особливо тих, хто плідно працював, настали важкі часи. Письменника почали переслідувати, внаслідок чого 1932 р. він залишив столичний Харків і переїхав до Херсона.

Це був не перший приїзд письменника до Таврії. На Херсонщині він побував 1929 р., де збирав літературний матеріал для нових творів. Чимало їздив Таврійським краєм, «двічі побував в Основі та Британах й у грудні 1929 року написав повість «Українська Шампань» (своєрідна історія сіл Основа та Британи)» [1; 107]. Тоді ж письменник виступив з матеріалами в херсонській газеті «Наддніпрянська правда», з якою пізніше почав тісно співпрацювати.

У Херсоні С. Божко вів активне творче життя. Будучи шанувальником театрального мистецтва, він стежив за театральними виставами й гастролями, аналізував сценічні постановки, виступав з рецензіями. Чимало зусиль письменник віддавав і педагогічній справі, викладаючи політекономію та історію партії в Херсонському сільськогосподарському інституті та заочному Інституті масової партосвіти.

Херсон став для С. Божка місцем «творчого натхнення, саме тут він написав поему «Полтавки» і роман «До моря», доля якого невідома» [1; 107].

Письменник мав надію, що зі зміною місця проживання, соціумної атмосфери, а також зі вступом до проофіційного ВУСППу, а після його роз-пуску до ще більш унормованої Спілки письменників України [5; 3] умови його морально-психологічного життя поліпшаться. Проте цього не сталося. Навпаки, саме в Херсоні кампанія проти письменника набрала ще гостріших форм.

Трагічні події для С. Божка розпочалися з 1935 р. У збірці історико-документальних нарисів та матеріалів «3 порога смерті» (1991) зазначається, що «бюро Херсонського міськкому партії 14 листопада 1935 р. розглянуло його персональну справу. За «прояв націоналістичного ухилу Божка виключили з партії» [4; 69], членом якої він був з 1920 р.

У другій половині 30-х рр. ідеологічна й психологічна кампанія проти прозаїка посилилася. Майже три роки С. Божко жив і працював у надзвичайно важкій морально-психологічній атмосфері. 25 червня 1938 р. органи НКВС зробили висновок, що письменник є «одним з активних учасників антирадянської націоналістичної організації, за завданням якої веде підривну контрреволюційну роботу» [4; 69]. Далі у книжці «3 порога смерті» зазначається: «Після трусу на квартирі 27 червня 1938 р. Божка заарештували» [4; 69].

Важко уявити, що пережив письменник, перебуваючи під арештом. Слідство (у фіктивній справі) тривало понад 10 місяців. Строк утримання письменника продовжували вісім разів. На першому ж допиті він визнав себе винним. Проте на судовому процесі, що відбувся 29-30 травня 1939 р., С. Божко відмовився від своїх показань. На суді він пояснив це так:

На попередньому слідстві я дав неправдиві показання, вважав, що радянській розвідці такі показання потрібні як перевірка підозрілих людей. Всі протоколи допитів під час слідства слідчий редагував сам, а я підписував [4; 70].

Особливо красномовним було таке зізнання відомого письменника:

До мене слідчий застосовував методи фізичного впливу, і я змушений був давати вигадані показання. Тепер, на суді, від даних мною показань відмовляюся [4; 70].

Це була мужня заява і, можливо, саме вона вберегла життя С. Божкові. Після цього провели додаткове слідство, під час якого письменник знову відкинув усі звинувачення.

Не в традиціях тоталітарної системи визнавати себе винною, тому Особливою нарадою при НКВС СРСР С. Божка було засуджено на 5 років ув’язнення у виправно-трудовому таборі. Покарання письменник відбував у м. Ухті до 1942 р.

Під час війни він добровільно став рядовим і служив у дивізійній та фронтовій газетах. Після війни певний час письменник працював у херсонсь-кій обласній газеті «Наддніпрянська правда».

Помер С. Божко у віці 46 років —27 квітня 1947 р. Поховано його на малій батьківщині, у селі Крутоярівці.

Лише через тринадцять років, 24 серпня 1960 р., рішенням Президії Херсонського обласного суду вирок Особливої наради при НКВС СРСР скасовано, а справу письменника припинено з однозначним формулюванням: «За відсутністю складу злочину» [4; 70].

С. Божка без перебільшення можна назвати помітною постаттю в українському літературному русі 20-х рр. XX ст. Центральним у його різноаспектній творчості став роман «В степах», що є не тільки кульмінацією творчої діяльності письменника, а й вагомим здобутком української літератури, насамперед прози помежів’я 20-30-х рр. XX ст.

«В степах» — непересічний за концептуальними акцентами, художнім втіленням роман. До певної міри це унікальний в українській літературі твір, у якому знайдено й розгорнуто такий художньо-образний кут зору на українську дійсність, що й нині надає йому рис самобутнього, яскравого й актуального явища в національній художній культурі.

Роман С. Божка став резонансною літературною подією, був помічений у всеукраїнській пресі, мав низку загалом досить прихильних рецензій. Перших критиків твору приваблювали широта охоплення життєвого матеріалу, історико-культурна масштабність, звернення до виробничого та економічного аспектів, зображення різних соціально-духовних прошарків, невимушеність оповіді. Так, один із дослідників, даючи роману «В степах» загальну характеристику, наголошував на таких аспектах:

Більшість типів і ситуацій, поданих автором у різних планах — економічні колізії, соціальні процеси, соціально-побутові картини, індивідуальні історії — художньо розроблені досить глибоко і, самі по собі являючи цікаві й влучні художні картини, сприяють тому, що роман, незважаючи на свій великий розмір, що є, здається, рекордним у всій нашій літературі, читається досить легко й залишає цільне художнє враження й тому матиме безперечний успіх у читача [5; 13].

Особливо часто критики твору виділяли його історичну інформативність, деталізовану історико- соціальну основу, що «давало підставу критикам 20-30-х рр. визначати твір як історико-художній, а його автора вважати першим творцем історичного роману в українській літературі» [5; 4].

І все ж, попри окремі високі оцінки, так і не з’явилося проникливого художньо-естетичного аналізу роману, скоріш за все у період домінування спрощено соціологізованої естетики він був приречений на те, щоб чекати на зміну не тільки ідеологічної доби, а й якості літературознавчого мислення.

Не мав роман адекватної оцінки й на хвилі реставрування національних художньо-культурних цінностей, що припала на другу половину 80 — поч. 90-х рр. XX ст. У його трактуванні й далі переважали соціальні та історіографічні моменти, що притлумлювали вагу й значення філософських, культурологічних, оригінальних концептуальних та ком- позиційно-структурних особливостей твору.

«В степах» — це роман про форсований, надзвичайно динамічний період у розвитку суспільства, про шлях і здійснення реформ в Україні на межі ХІХ-ХХ ст.; це роман про усталене й нове життя, про особисту й колективну психологію під час реформувань, про широкий спектр людського ставлення до реформаторських нововведень, про конфлікти й зіткнення, інколи дуже гострі, болючі, що неминуче стаються у процесі великих перетворень. Це твір про той період у житті суспільства, народу, нації, коли все навколо підлягає змінам, загостренню й посиленню радикалістської психології.

У романі докладно й різноаспектно зображуються зміни, що стосуються якості й форм життя: зміни у взаєминах людей, етичних нормах, соціальних пріоритетах, індивідуальній та суспільній психології, світоглядних та моральних цінностях.

Основний художній час роману охоплює межу століть, проте автор і його персонажі постійно здійснюють екскурс у недавні та більш віддалені часи, що й дало підстави говорити про історичний характер твору. Серед дійових осіб — представники різних верств української громади: селяни, чабани, управитель маєтку, землевласники, господарі-реформатори, священик, купці, підприємці, робітники, заробітчани, шахтарі, соціал- демократи та ін.

До роману «В степах» дуже пасує поняття «полотно». Це достеменно широке епічне полотно, у просторово-часових реаліях якого взаємопов’язані повсякденні й визначальні, малопомітні й непересічні вияви, явища. У ньому все тісно переплетено: побутові події й соціально-політичні реалії, інтимне, навіть інтимно-біологічне начало й виробничо-економічні тенденції, зіткнення різних за соціальним статусом персонажів. У ньому є ознаки соціального, побутового, етнографічного, інтимного й полемічного роману.

Роман С. Божка цікавий ще й тим, що становить різновид синкретичного твору, в якому простежуються риси етнографічної та етнокультурної розвідки, історичного дослідження, родинної оповіді, культурологічної студії, ліричної драми, психологічної новели, дискусійного діалогу, документальної історії, економічного огляду, гротескної сатири, художньо-публіцистичного нарису, газетної статті. Романна структура має багатоінтонаційне фольклорне озвучення, що його утворюють «пісні, частівки, обрядова поезія, прислів’я, приказки, повір’я», за допомогою яких художник «своєрідно орнаментує розповідь, відбиває думки, настрої, переживання персонажів» [5; 13].

Серед галереї дійових осіб вирізняються старий чабан Сапрон Джермеля, його дружина гордовита красуня Уляна, правдолюб Кирило Руденко, статечний і авторитетний Микола Байда, управитель маєтку Іван Петрович Рудан, дійовий і раціональний Генріх Найман. У романі чимало епізодичних осіб, які не з’являються, а лише фігурують у мові значніших персонажів чи в авторському тексті. Наявність фрагментарних персонажів посилює ефект панорамності, синкретичної цілісності у зображенні плину українського життя протягом понад століття.

Більшість персонажів С. Божка — це експресивні, рельєфні, імпульсивні натури, які виразно передають сутність національного характеру.

У початкових розділах «Чабанського віку» описані звичаї села Зачепилівки, долі її людей, селянських родин.

Асоціативно в пам’яті постає інша назва — Зачіплянка з відомого роману Олеся Гончара; так і формується проблема: світи Зачепилівки і Зачіплянки. Принагідно також зауважимо, що у спадщині О .Гончара є ще твір, який має досить широку гаму інтонаційно-проблемної спорідненості з романним епосом «В степах», — це історико-побуто- вий роман «Таврія». Безумовно, потрібна спеціальна розвідка або низка літературознавчих, лінгвостилістичних, культурософських студій для того, щоб чітко сформулювати, дослідити й обґрунтувати вплив Божкової творчості (фрагментарний, помітний чи значний) на формування художнього світогляду О. Гончара.

У «Чабанському віці» письменник передає колорит українського села — побуту, стосунків, стилю життя, говірки, виражає його образно-ритмічну тональність. Власне сюжету в першій частині немає. її складають етнографічні нариси, побутові й характерографічні картини, динаміка різноманітних історій. Письменник використовує розповідну манеру, детальний опис художніх реалій, ретроспекції, уводить розлогі діалоги, пейзажні обшири, монологи-сповіді, вставні мікроновели. Життя зображено не лише у формах, а й у потоці самого синкретичного життя. Чимало уваги приділяється інтимним стосункам персонажів. З цього погляду виділяється образ Уляни — звабливої жінки, красою якої захоплюються чоловіки. Інтимне часто переходить у категорію почуттєвого, яка відіграє помітну роль у «Чабанському віці».

У романі, як зазначалося, дві частини — «Чабанський вік» та «Сполохи». Проте концептуально й проблемно не вони поділяють твір, а шостий розділ «Чабанського віку», наприкінці якого в дію вводиться образ молодого німця Генріха Наймана, що приїжджає до Зачепилівки для проведення господарських перетворень і з яким пов’язано розвиток мотиву духовно-соціальних реформ.

Поява Генріха Наймана є тим рубіконом, що розділяє два світи у романі «В степах». Перший світ — природний, селянський, традиційно плинний, розмірено безсюжетний, це світ Зачепилівки та її споконвічного існування. Другий — це світ ділової напруги, змін і новацій, економічних та соціально-духовних перетворень, зовнішніх та внутрішніх реформ. Перший світ — статечний і незмінний, другий — динамічний і непередбачуваний.

У другому світі, в якому після приїзду Генріха Наймана (пізніше автор уводить ще один духовно споріднений Генріху образ — Густава Наймана, його брата) починають жити персонажі роману «В степах», немає спокою, сталості, багато незвичного, чимало такого, чого раніше не було.

З цього розділу істотно змінюється колорит і тональність роману. У канву оповіді вводяться цифри, економічні показники, факти виробничої дійсності, масштабні міркування економічного ґатунку. Змінюється й масштаб мислення. У мові персонажів з’являються нові слова й поняття.

Ритм твору стає напруженішим, посилюються «ділові» інтонації, письменник збільшує увагу до зображення й опису виробничих процесів, економічних тенденцій на терені степової України.

Письменник показує, що Генріх Найман — хазяїн, підприємець і організатор — постать масштабна, він докорінним чином відрізняється од інших персонажів. Насамперед це стосується його соціумного «іміджу». Один з епізодичних персонажів роману так схарактеризував нові для зачепилівців риси в образі й поведінці Наймана:

Біда-а-а, — каже, — що за чоловік. Ні світ ні зоря, він вже на ногах. І з тим поздоровкається, того по плечі вдарить, тому кивне, тому моргне. І охотніше, — каже, — робиться. Бо бачиш, що з його толк є [2; 72].

Генріх Найман — раціональний і прагматичний господар. Тільки з’явившись у маєтку, він «садівникові Карпові заборонив ганятися за горобцями що-ранку. Натомість звелів поробити клумби та доглядати квіти» [2; 70]. Він відзначається неабиякою енергійністю, наполегливістю, сам постійно працює й підтримує вправну роботу інших. Петро Руденко, який «був простим робітником, а тепер... за якесь начальство», говорить про Генріха Наймана:

Полюбив, — каже, — мене новий пан за щиру роботу. Рік проробив я, нічого не зруйнував і для інших був гарним зразком. От тепер мені й менше роботи. Доглядаю тепер за іншими [2; 82].

Молодий німець — тонкий психолог, знавець людської натури, невипадково письменник називає його «мудрий Найман». Він багато спілкується з селянами, робітниками, поціновує в них насамперед уміння добре виконувати завдання, сумлінно працювати. Його цікавить добре зроблена справа, й цьому він підпорядковує увесь свій реформаторський та організаторський хист.

С. Божко фіксує увагу на тих змінах, що сталися з приїздом до маєтку німця-підприємця. У розділі «Теплої осені» розповідає:

Пройшло три роки... День за днем на подвір’ї маєтку виростали комори, стайні для худоби та будівлі для хліборобського реманенту. За вісімнадцять верстов од вокзалу щороку привозили той реманент, машини та коней [2; 76].

Змінилася не тільки психологія, а й мова, лексика селян — вона осучаснювалася, наближаючись до нових життєвих реалій.

Письменник зображує Генріха Наймана і талановитим організатором, і приємним та чемним співрозмовником, який уміє переконувати, умовляти, впливати на інших. Уляна після розмови з ним зробила висновок:

— А який він справді хороший. Простий та розумний, — шепотіла вона сама собі, спускаючись у долину [2; 85].

У романі весь час наголошується, що Генріх Найман — це новий тип господаря, якого, можливо, ще й не знала українська земля. Він діловий, конструктивний, оперативний у діях та рішеннях. Це хазяїн зовсім іншої ментальності, ніж ті, що традиційно були на українських землях. Він живе не задля того, щоб почуватися хазяїном і з цього тішитися, а задля щоденної й непростої організаційно-керівної роботи.

Не пан, а якась машина... Дивись, ще чорти навкулачки не б’ються, а він бігає по подвір’ю, запрягає коні й їде [2; 87].

У «Чабанському віці» Генріх Найман постає коректним та інтелігентним підприємцем, інколи навіть його образ ідеалізується. У сцені, коли Кишкун, Дорош і Сапрон «підрубали стовпа до телефоне, порвали дроти і йшли палити комори з хлібом» [2; 106], Найман не карає цих селян, а відпускає їх, мотивуючи своє рішення міркуваннями, що притаманні скоріше борцеві за соціальну справедливість, ніж практичному господарю:

Ось що я скажу, люди добрі. Не добре ваші земляки затівали. Але темнота їхня більше всіх винна в цьому, їм усе прощаю. Розв’яжіть їм руки [2; 111].

Він поціновує жіночу гідність і заступається за Уляну, коли Сапрон збирається її побити (розділ «Продавали отару»), стає грізним і категоричним, коли йдеться про захист людської честі.

У другій частині роману «Сполохи» письменник показує зміни в образі й свідомості Генріха Наймана, підкреслюючи появу в його характері таких рис, як жорсткість, різкість.

Цікавим у романі є аспект сприйняття прагматичними європейцями української дійсності. Молодий Генріх дивиться на Україну як на дуже багатий і перспективний край, проте скептично, точніше, критично оцінює той стиль життя, спосіб господарювання, який традиційно був на українських землях, а, можливо, й самих українців як господарів. «Мені здається, що ваші поміщики просто не вміють господарювати», — узагальнює він власні спостереження [2; 67]. Розвиваючи свою тезу, Найман з відчутним сарказмом говорить про українських господарів своєму братові, Густавові, так: «Вони не вміють використовувати навіть того, що в них є» [2; 96].

Спочатку він вірить у те, що працевідданістю й раціональною організацією справи можна піднести суспільство, громадську свідомість. Проте важливим моментом у другій частині роману є наростання у Генріха Наймана розчарування навколишньою дійсністю. Критицизм його висновків посилюється, узагальнення стають жорсткішими й позначаються помітним скепсисом. У розмові з Яковом Зільберовським (розділ тридцять шостий —- «Блок «прогресистів») він, од природи стриманий, делікатний, з радикальною категоричністю викладає свої думки:

Все розкрадається... Все грабується, пане Зільберовський... Вся ця проклята азіатська держава росла на грабунках. Грабують всі. Хіба не грабіжництвом пояснити і далекосхідну авантюру царя? Хіба не для свого сіятельного кодла вони хотіли заволодіти багатими концесіями Кореї? Грабують руські князі, грабують дворяни, губернатори й дрібні урядовці; грабують Урал англійці, Донбас — французи та бельгійці, все і всюди грабіжництво, дике й безсоромне... [2; 452].

Письменник уводить драматичний елемент у зображення «цивілізованого хазяїна»: Генріх Найман дедалі глибше починає усвідомлювати нездійсненність своїх планів щодо окультурення тутешньої реальності. З’являються нові пріоритети у його свідомості: він прагне жити за тими жорсткими канонами, що навколо панують.

Генріх Найман передусім прагматик, що й зумовлює його аналітичні властивості; він аналітик, тому що весь час зіставляє, простежує процеси, що відбуваються в Україні, Західній Європі, Росії; мислить чітко, конкретно.

Генріх Найман і Сапрон Джермеля — концептуальні персонажі роману «В степах». Це не лише антиподи, а й символи різних духовно-психологічних тенденцій. Обидва становлять собою узагальнення значного художньо-концептуального масштабу.

Сапрон Джермеля — символ одвічного чабанського й селянського життя, степового буття, де все є розміреним, заздалегідь визначеним, внутрішньо статичним. Генріх Найман уособлює собою неминучість радикальних змін у людському житті, способі мислення, це образ реформатора. У романі «В степах» змальовано, як відходить час Сапрона Джермелі й настає доба Генріха Наймана.

Символічність протиставлення Сапрона Джермелі і Генріха Наймана посилюється ще й образом Уляни. Письменник фактично ставить молоду красуню між цими персонажами-символами. Багатозначними є такі деталі, як байдужість Уляни до свого чоловіка, Сапрона, та її симпатії до Генріха Наймана, а також перехід молодиці на роботу в маєток.

Образ Уляни композиційно й концептуально відіграє у творі помітну роль, з нею пов’язаний не лише розвиток інтимної лінії роману. Динаміка світогляду Уляни, певні зміни в її психології, теж, згідно з авторською концепцією, були вираженням тих загальних перетворень, що відбувалися в південно-східних степах України.

«В степах» — це роман про добу перетворень, зрушень, формування нової якості життя. Зовнішні зміни завжди глибинно пов’язані з внутрішніми й утворюють з ними органічну єдність. Навколишня дійсність і людська душа виступають складниками єдиного цілого. Ідея неминучості настання змін у житті, у свідомості, в душах людей лейтмотивом проходить крізь увесь роман.

У творі вирізняється ще й такий важливий аспект, як українці та Україна в контексті європейської ментальності. Україна в зображенні С. Божка постає як земля романтиків, як реальність з виразними романтичними домінантами (навіть у своїх концентровано негативних виявах). Європейці, насамперед Генріх та Густав Наймани, — прагматики, люди раціональної психології. Вони живуть за канонами ділового розрахунку, матеріального зиску, конкретних вивірених дій. Українці ж — селяни, чабани, шахтарі, робітники, поміщики, управителі — виписані письменником як ментальна спільність, що характеризується поетичністю душі, схильністю до граничних експресивних виявів, емоційно-розумового максималізму.

У романі є ще один важливий образ, на розвитку якого й побудована дія твору. Це — степ. С. Божко підкреслено романтизує природу, поетичними малюнками й ритмікою передає буття українського степу, помітно міфологізує степову природу.

Протягом усієї романної дії автор розглядає проблеми «природа і вічність», «степова природа і цивілізація», «роль людини у бутті степу».

Природа у творі — це довершеність краси, людина — частка природи, що прагне (на рівні підсвідомості) рухатися до цієї довершеності.

С. Божко часто змальовує степ і в символіко- національному вимірі, і як конкретну геоетнічну, геофілософську реальність. Так, на початку роману автор подає таку ліричну й персоніфіковану картину:

... Ночі осінні в степу довгі й зажурені. Зірки де-не- де виглядають з-за хмар, а коли ці насунуть темною завісою, тоді всюди чорніє рівний смуток. Серед чорної мли, коли помітно вогник, — то щастя. Це — коли тихо; тоді говорить степ сам із собою. А коли вітер прискорює ходу, і коли він біжить або мчить, як і вдень, тоді шипіння переходить у тонке й жалібне дзеленчання. Уночі його чути далеко, далеко!..

Одірваний сухий листок кукурудзи чіпляється за соняшник і вже не шелестить, а ребром супроти вітру голосить-плаче. Цей плач нагадує плач чайки осінньої перелітної...

Серед темної мли з безмежної темряви випливають тіні чорного степового смутку. І восени, коли завмирають птахи й степові комахи, коли навіть осінні гості степів цвіркуни не тягнуть свого безконечного сюрчання, тоді голос степу в подиху безмежних ланів і осінньому шелесті плете степові легенди.

Це так щороку. Це так завжди [2; 15-16].

За допомогою історичних ретроспекцій, узагальнень, конкретних образних картин С. Божко передає тисячолітню долю українського степу і долю людини в степу, розповідає про історичні та сучасні йому процеси, що відбувалися на українському сході та півдні.

З погляду стилю роман «В степах» є синкретикою власне художньо-образного та публіцистично узагальненого, публіцистично експресивного слова. Елементи публіцистичності часто трапляються на початку розділів роману. Так починається розділ «Донбас просипається»:

Де велетень Донбас, напружуючи м’язи могутніх плечей, прориває товщу чорнозему; де він, зігнувши свою руку, з північного сходу пригортає тепло сусідку — степову Катеринославщину і одштовхує лісисту Харківщину; де степова річка В’юн із розгону з Донецького кряжу круто повертає на південь, — під Червоною горою лежить маєток графа Шаботинського.

Місце для маєтку гарне. З півночі узгір’я Донбасової руки. Там, під чорним чорноземисто-шкіряним рукавом, за засмаженою глиною-шкірою захолонула чорна кров сонного героя. М’язиста рука підіймається на звороті узгір’ями Червоною, Корчмовою та Білою горами-могилами. Як три велетні, стоять вони на чаті біля графського маєтку з півночі.

... А він, Донбас, спросоння настигнутий ненаситною людиною, лише де-не-де крізь темну степову ніч кліпав вогнями своїх очей — першими вогнями нічних шахтарських змін. Лише у двох місцях сердито чмихав ніздрею — полум’ям заводів Юза та Луганська [2; 60-61].

Письменник не вдається в дидактизм, він бере на себе роль соціального коментатора, виокремлює суспільно значущий аспект та окреслює його контури, порушує широкий спектр нагальних проблем.

Твір має чимало вставних історій, що викладаються автором чи персонажами й мають різноманітне інтонаційно-стильове забарвлення: сповідальне, фольклорне, драматичне, трагедійне, напівмістичне, трагікомічне, парадоксальне, епатажне. За своєю формою вони є ретроспекціями (цілком сучасна риса романної композиції) й посилюють поліфонічне звучання життєвої стихії на просторах українського степу.

Роман «В степах» можна схарактеризувати як епічну розповідь або як епопейну панораму життєвих мікросюжетів і перипетій.

Сава Божко — талановитий український письменник зі своєю концептуально-проблемною та інтонаційно-стильовою манерою. Він з тієї когорти митців, завдяки яким визрівало й формувалося національне художнє Відродження.

Література:

Акказієва Т. Документи — свідки трагічної долі українського письменника Сави Божка // З Україною в серці: Збірник статей. — Херсон, 1996.
Божко С. В степах: Роман. — К., 1986.
Божко Сава Захарович // Українська літературна енциклопедія. — К., 1988. — Т. 1. — С. 205.
З порога смерті: Письменники України — жертви сталінських репресій. — К., 1991. — Вип. 1.
Ковтуненко А. Сава Божко і його роман «В степах» // Божко С. В степах: Роман. — К, 1986.

Л-ра: Дивослово. – 2004. – № 4. – С. 8-13.

Біографія

Твори

Критика