Ірина Чабаненко. Вчитель, який змінив моє життя

Сивочолий учитель

– Ірцю, прокидайся! Риба не чекатиме! – будить  Михайло Ладимович онучку.

– Йду! – додивляючись останній сон, говорить дівчинка і намагається  відірватися від м’якесенької подушки.

– Ну, спи! – лагідно говорить дідусь і вже виходить з хати.

Струшуючи залишки сну, Іринка підхоплюється і якомога швидше одягається. У свої шість років вона не пропускала жодної риболовлі. Іринка поламала всі стереотипи про те, що не жіноча це справа. Дівчинка досить вправно насаджувала черв’яка на гачок. Вона вміла «закришувати» місця напередодні риболовлі та знала найкращі рибні місця. Таким навичкам міг позаздрити будь-який не те що хлопчик-одноліток, а навіть підліток. Улов же дівчинки за день іноді викликав повагу навіть у досвідчених рибаків.

Ось і сьогодні, Іринка поспіхом чимчикує по стежині, яка веде до річки. Майже біля води наздоганяє дідуся. Риболовля розпочинається. Дідусь спостерігає за онучкою: дівчинка витягає вже сьомого коропчука!

–  Давай снідати! – говорить дідусь, дістаючи хліб та зварені яйця. Потім з торбинки з’являється сало та цибулина. Дідусь та онучка розпочинають нехитрий сніданок. І, здається, що немає нічого смачнішого за цей перекус. Ну, хіба що, тільки гостинчик-пиріжок від зайчика, який частенько приносить бабуся, коли приходить з роботи.

– Доїдай та підемо перевіримо вершу! – говорить Михайло Ладимович і лагідно посміхається. Ще ні разу він не пожалкував, що має онучку, а не онука. Дівчинка виростала у нього на очах, розуміла його з одного погляду і швидко навчалася будь-якій справі.

Іринка спохватилася, зібрала рибацьке начиння і поспішала до затопленої на ніч верші. Там ще спіймалося четверо линів і троє краснопірок. Двоє задоволених рибаків зібрали улов та поспішали додому.

Сонце вже досить високо піднялося, кльову вже не буде. Але потрібно було ще почистити спійману рибу та приготувати її. Дідусь та онучка швидко перебрали улов. Більшу рибу – посмажити, меншу – посолити та висушити на тараньку.

Тільки-но Іринка з дідусем закінчили чистити рибу, як до двору під’їхав Юрко на велосипеді.

– Іринко, поїхали на стадіон! Нас уже чекають! – кричить хлопчик біля воріт.

Дівчинка підхоплюється і вже біжить до велосипеда. Як тут її зупиняє голос дідуся:

– А як же малина? Бабуся сказала зібрати на варення …

Онука благально заглядає в очі Михайло Ладимовича. Їй дуже хочеться погуляти з друзями.

– Та йди вже! Тільки недовго! – кричить дідусь, коли вже зачиняється хвіртка за Іринкою.

Вже ввечері дівчинка повертається додому. На столі чекає гарячий борщ, чашка молока та малинове варення в мисочці.

– Які  ж ви молодці з дідусем, –  хвалить бабуся. – Скільки малини назбирали!

Іринці стає соромно, вона опускає свої винуваті очі, а потім спідлоба поглядає на дідуся. Він підморгує онучці, мовляв, не бійся, не видам. Дівчинка вже сміливіше підбігає до столу і починає вечеряти. Подумки вона собі обіцяє, що наступного разу не піде гуляти з друзями, допоки не закінчить свої домашні справи.

Нарешті Іринка прямує до ліжка. Зморена дівчинка все ж не забуває про казку від дідуся. Михайло Ладимович вмощується поруч і розпочинає розповідати. Іринка поринає у чарівний світ казки і непомітно для себе засинає.

Це лише один спогад про мого любого дідуся, який прожив 79 років. Все життя він пропрацював трактористом у колгоспі. Саме він став моїм вчителем і наставником. Можливо, його методи виховання були і не педагогічними, але дуже дієвими. З дитинства і вже в дорослому житті завжди зі мною прищеплені дідусем цінності: любов, повага, чесність.

Дідусь завжди навчав мене поважати інших людей, щоб вони поважали мене. На своєму прикладі він показував, що, навіть будучи простим трактористом, можна мати повагу серед людей. Майже всі в селі віталися з дідусем, називаючи його по-батькові.

Ця мудра людина вказувала мені на необхідність бути завжди чесною, і передовсім самій з собою. Ні разу я не обманула свого меншого за віком Юрка, який не вмів рахувати, завжди ділила цукерки порівну.

Можна довго розповідати про те, як дідусь навчив мене любити книги, прищепив любов до української культури. Він зупинявся на найцікавішому місці і підштовхував мене вивчати літери та самій читати, щоб дізнатися, чим закінчилася казка. Дякую, дідусю! Ось так, непримусово, я навчилася читати ще до першого класу, полюбила книги, успішно закінчила школу та вступила до університету. Дідусь безперечно б, пишався мною, якби дожив до моменту вручення диплому випускниці філологічного факультету.

Риболовля в дитинстві навчила мене бути терплячою, наполегливою, йти вперед до мети, незважаючи на труднощі. В житті, як і на риболовлі, ніколи не знаєш, що на тебе чекає: чи величезний улов, чи пуста сітка. Але треба бути готовим до розгортання будь-яких подій. Поганий результат – це теж результат. Наступного разу обов’язково буде краще!

А любов… Вона завжди зі мною в серці. Допоки там живе пам'ять про дідуся, доти він живий. Кожного разу, коли приходжу до нього на кладовище, поринаю у ті дитячі спогади, повторюю заповіді, залишені ним, щоб передати далі, вже своїм дітям.

Умови участі у конкурсі коротких оповідань «Вчитель, який змінив моє життя»

Читати також


Вибір читачів
up