Вікторія Макс. Вчитель, який змінив моє життя
Від авторки:
Мабуть, ледь не кожну людину, із якою ми взаємодіємо в житті, можна назвати вчителем.
Вони, бува, вчать доброго або поганого. А може просто підказують куди йти далі? Чого далеко ходити, навіть кожна книга, прочитана нами, навчає чогось. Іноді позитивного і світлого, або ж змушує переосмислити деякі речі. Або ж деколи ми робимо висновок, що «ось так писати не варто». Вчителі бувають різними. Щодо мене, то ось історія одного з випадків, коли я «зустріла» такого вчителя.
Як одного разу все виявилось «дуже просто»
У далекому (чи не дуже) дитинстві, трапилася зі мною кумедна, але вельми повчальна історія. Мені було років вісім, напевно, і я із родиною відпочивала в черговий раз на невеличкій базі в Карпатах. Ми їздили туди щороку на декілька тижнів, то ж не дивно, що у мене був там навіть свій пес. Ну знаєте, як у більшості дітей напевно: куди не приїдеш - скрізь своя тваринка. Так от, я дуже-дуже любила гуляти із цією тваринкою на ім'я Малюк... малюк, щоправда, тільки на ім'я, бо це чудовисько, відкривши рота для позіхання, могло з'їсти мене і прихопити на десерт половину моїх родичів. Малюк був красивою кавказькою вівчаркою з великими карими очима і густою жорсткою шерстю. Весь основний час він охороняв цю базу, і, звісно ж, більшу частину дня сидів у вольєрі та гавкав на відпочивальників, які проходили повз. Мені було його страшенно шкода, тому я брала Малюка на величезний «прикордонний» повідець і йшла гуляти із ним прямо на гору, підйом на яку починався одразу від порогу бази. Зазвичай це відбувалося вранці, поки всі інші спали. Схилами ще стелився ранковий серпанок, запашні трави наповнювали повітря ароматами чабрецю, м’яти, меліси та сіна, а від змій захищали добротні гумові чоботи. Наш щоденний маршрут проходив протоптаною доріжкою повз кілька дерев’яних хатинок і виводив на маленьку грибну галявинку, приховану величезними багаторічними смереками. Як же чудово там було! Весь простір навколо повнився свіжістю вранішнього лісу, шурхотом вересу і п’янкістю незайманої природи. Краса!
І ось одного разу із нами на чергову таку прогулянку вирушили мої батьки. Усе йшло як завжди: я радісно біжу попереду у своєму жовтенькому плащику, веду Малюка. Чобітки весело вистукують по мокрому, від нічного дощу, камінню, пташки співають, аж раптом… моя нога їде на одному із булижників і я розстеляюся просто посеред дороги, відпустивши повідець. Малюк же не довго думаючи бере і киває п’ятами.
Мій крик у цей момент не почув хіба що глухий (де-небудь у Зімбабве). Це був крик справжнього відчаю, адже я знала, що якщо він втече, то у кращому випадку повернеться за кілька тижнів. Якщо взагалі прийде. Колись він вже так робив.
І ось, стою я, заревана, брудна, впиваюся своїм нещастям, і думаю як буду директору бази пояснювати свій прокол. Раптом чую мамин голос:
— І що? — говорить вона. — Що робити будеш?
Я повертаюсь до неї, шмигаючи носом, витираючи сльози брудним рукавом колись сонячно-жовтого плащика і розгублено пояснюю, що піду розповім як є, прийму справедливу кару і т.д. і т.п. Мама дивиться на мене так дивно, що навіть не хочеться вже плакати й жаліти себе.
— А що? Що я можу зробити? — питаю, шмигаючи.
— А наразі ти все зробила, щоб ситуацію виправити?
Я стою і кліпаю очима. Нарешті спантеличено уточнюю:
— Ну так, а що я можу?
— Як що? Це ж просто. За ним піти!
Будете сміятися, але тут мене осінило: Це ж ТАК ПРОСТО! «ПІТИ ЗА НИМ!».
Тобто я розглянула у своїй голові вже всі можливі способи моєї екзекуції, аж тут раптом так просто: «Піти за ним!». Ці слова зробили справжню революцію у моїй восьмирічній свідомості. І мої сльози тут же висохли. Картинка світобудови в момент стала ширшою.
Пізніше я нагадувала сама собі героя анекдоту, цього, який із дивакуватим запитанням: «А чо? Так мона було?».
Опущу подробиці того, як ми тягнулися за цією сволотою ще чотири кілометри в гору і далі, і як в обличчя бив дрібний дощ, і як періодично бурчав тато. І як у якийсь момент ми втомилися йти вперед настільки, що дружно удали, що йдемо назад. А Малюк? Що ж, Малюк, який радісно відгуляв «не на повідку», потрусив за нами, імовірно, не бажаючи залишатися сам на сам із дикою навколишньою дійсністю. Коли я побачила, що він біжить за нами, то остаточно переконалася в геніальності цього простого рішення — «Піти за ним».
Того дня мама, можливо сама того не підозрюючи, ну або все ж таки «із перспективою»:) дала мені важливий посил, який не раз виручав мене у важку хвилину:
«Ніколи не здавайся, просто не смій. Іди до кінця, щоб точно знати, що зробила абсолютно все від тебе залежне, щоб виправити ситуацію, що склалася».
Тож спасибі, мамо, я й досі прислухаюся до твоєї поради та йду вперед.
Умови участі у конкурсі коротких оповідань «Вчитель, який змінив моє життя»
