Ганна Заворотна. Вчитель, який змінив моє життя
Валерій Андрійович
Валерій Андрійович Косіков народився 15 січня 1946 р. у м. Нижній Тагил.
Отримавши професію металурга, працював у мартенівському цеху Макіївського металургійного комбінату ім. с.м. кірова.
Працюючи у мартені, зацікавився методами плавлення металів у давнину, тому поступив на заочне відділення історичного факультету Донецького державного університету (ДонДУ), яке закінчив 1976 р.
Спеціалізація – металургія сколотів.
Із 1981 р. працював асистентом кафедри історії срср у ДонДУ.
Тема кандидатської дисертації – «Виробництво бронзових художніх виробів у Скіфії у VII-V ст. до н.е.».
Був одружений, мав сина й онука.
З 1992 р. та до смерті був редактором «Донецкого археологического сборника».
Наприкінці 90-х рр. ХХ ст. проходили вибори декана історичного факультету ДонДУ.
Валерій Андрійович на той час очолював кафедру археології та давньої історії. Бо як кандидат історичних наук вже мав ступінь доцента.
Трудовий колектив висунув його на посаду декана.
Та деканом корупційним шляхом став Петро Васильович Добров, який відчував, що колектив і студенти Валерія Андрійовича люблять більше.
Тому кафедру археології та давньої історії було розформовано.
Стародавня історія перемістилася на кафедру всесвітньої історії, а археологію притулили до кафедри джерелознавства, історіографії, археології та методики викладання історії.
Крім ДонДУ Валерій Андрійович викладав у Макіївській міській гімназії.
Оксана Шуруй – учениця гімназії, з якою я познайомилась у Творчій спілці літераторів міста, розповіла, що на контрольних він дозволяв користуватися чим завгодно, бо справжній історик не може знати все, однак справжній історик має знати, де шукати.
Валерій Андрійович на парах з археології казав, що справжній археолог може спати під кожним кущем.
Якось він читав пару, стоячи біля вікна, сиве волосся скуйовджене, очі горіли, рухи були жвавими.
Ігор Бобирев – заочник, який на першому курсі відвідував пари разом із денним відділенням, нахилився до мене та сказав: «Наче юнак 16 років».
Ті, хто працював із ним в експедиціях, казали, що Косіков міг копати без застосування ніг, вистачало лише сили рук, яка, відповідно, була чималою. (Дякую випускнику ДонДУ Павлу Волченко за цей спогад).
Однак пресинг із боку декана не міг не позначитися на здоров’ї Валерія Андрійовича.
У другому семестрі нам оголосили, що він – у лікарні. Методистка – Наталія Миколаївна Міненкова, сказала приносити курсові їй, вона відвозитиме, та навідувати його самостійно заборонила, мовляв, гепатит – штука заразна. Лікували Валерія Андрійовича за місцем проживання – у Рудничній лікарні.
Мою першу курсову – «Археологічні пам'ятки Макіївки» – він ще встиг перевірити самостійно. Та виставив відмінну оцінку – 91.
Частину курсових перевіряла вже Наталія Миколаївна.
В останній день літньої сесії (26 червня 2003 р.) студенти, які не здали історію росії з давніх часів до кінця XVIII ст. із першого разу, у тому числі, я, стояли перед аудиторією на другий захід.
Сходами підійнялася Катя Іванова (тепер – Савула) – вся у сльозах, хоча вже здала іспит.
Крізь сльози Катя сказала, що внизу висить некролог – Валерій Андрійович помер...
Історію росії я того дня не здала.
Цю точну дату я пригадала 8 травня 2023 року. Дякую можливостям Ґуґль-календаря та консультації із психологом Оленою Сігутою. Бо для мене це був дуже травматичний спогад.
Вже на археологічній практиці співробітник Донецького обласного краєзнавчого музею Едуард Євгенійович Кравченко сказав нам, що у Валерія Андрійовича був не гепатит, а рак печінки.
Косіков був відкритою та доброю людиною.
Він їздив на роботу точно так, як я їздила на пари: автобус № 7 на Гвардійку, а звідти – тролейбус № 7 на вул. горького у Донецьку (трохи нижче площі леніна).
Це я з’ясувала, коли ми вперше зустрілися в автобусі.
Заходжу я на своїй зупинці та бачу в автобусі викладача, в якого хочу писати курсову. Взагалі вперше бачу в автобусі викладача.
Здивовано привіталась і пішла десь сіла, а на півдорозі він мене гукнув: пересідай до мене, поруч звільнилося місце.
Розпитав про попереднє навчання, про батьків. Мій тато теж працював у мартені. Однак вони не перетинались, адже батько переїхав до Макіївки після весілля, 1984 р., коли Валерій Андрійович вже працював у ДонДУ.
Сам Валерій Андрійович сказав, що у будь-якому разі мій батько ще хлопчиком бігав, коли він працював у мартені. Хоча між ними всього 12 років різниці у віці.
Дорогою Валерій Андрійович зустрічав багато знайомих.
На маршрут № 7 перейшов водій маршруту № 16, з яким я часто їздила, коли вчилась у Макіївському міському ліцеї, – Борода.
З’ясувалося, що вони з Валерієм Андрійовичем – добрі знайомі.
Втім, добрим Валерій Андрійович був авансом. Далі це треба було заслужити.
Взагалі Валерій Андрійович розповідав не лише теорію, а і багато історій про місцеву археологію.
Досі шкодую, що на останній парі археології всі пристали на залік з антропології, мовляв, про сколотів послухаємо на практиці біля багаття – буде більш цікаво.
У результаті ми не почули від Валерія Андрійовича жодної великої розповіді про сколотів.
Хоча маленькі історії та «байки» були.
На заліку з антропології Валерій Андрійович спитав, чи за ці півроку ще залишилися ті, хто не вірить у теорію Дарвіна. Руки підійняли православні дівчата й Артем Сташевський. Косіков здивувався, тому Артем перепитав: «Еволюційна теорія чи теорія Дарвіна?». Валерій Андрійович уточнив, що дійсно еволюційна. З еволюційною Артем був згоден. Тому отримав відмінно. Щодо православних дівчат, Косіков сказав: «Кожен має право на помилку». Їм він поставив слабенькі четвірки. Потім виклав білети та викликав мене. Мені поставив 91. «За те, що Ви мені допомагали». Я дійсно перевіряла контрольні нашого курсу, тож, Валерій Андрійович не сумнівався у моїх знаннях. Всі інші тягнули білети та відповідали на них, за що й отримували відповідні оцінки.
Похований Валерій Андрійович на Лісовому цвинтарі у Макіївці. Біля цвинтаря на піщаному ґрунті влітку-восени 2014 р. стояли рашистські «Гради», на самому цвинтарі ці нелюди влаштували мінометні навчання. У результаті «навчань» і зсуву піщаного ґрунту могили знищені – труни вийшли на поверхню, розкрились, якісь трупи висіли на деревах, хрести потрощені, та ходити туди наводити лад ніхто не міг.
Тож, навряд чи могила Валерія Андрійовича зберіглася.
Так я ніколи там і не побуваю.
Коли помер Валерій Андрійович, помер не просто викладач – пішла ціла доба.
Умови участі у конкурсі коротких оповідань «Вчитель, який змінив моє життя»
