Тетяна Яремчук. Вчитель, який змінив моє життя

Коралі

Світ ще такого не бачив! Тай сама Ганна теж! Щоб під церквою, на  врочисте свято зчинити таку катавасію! Та ще й зі своєю найкращою товаркою! Чому Боженько не схопив її за ручку, чому не спинив? О-йо-й, що тепер буде?

А як вона, Ганна, могла інакше вчинити, коли у святому місці їй роблять кривду, коли в очі кажуть неправду?!

– То ти, Ганко, брешеш! Не можна самому такі коралі зробити! Твоя мамка їх вкрала! Я знаю! Знаю! Ану віддай їх! – Наталка простягає до неї руку, хапає її єдині  коралі і зо всією силою шарпає до себе.

Ганна чує як тенькає нитка. Тенькає її серце.  Незнане відчуття, наче злість, наче лють  якась правильна, душить за горло.

– Ах, то ти така товарка!

Тоді і Ганна теж такою буде! І теж хапає рукою Наталчині коралі і теж смикає їх зо всієї сили. Намистинки втікають крізь пальці. Червоними краплинками падають у траву. Ганна схиляється до них, клякає на землю.  Очі враз наливаються слізьми. І от вона вже ридає над ними, як недавно тут –у церкві – ридала над покійною тіткою.

Боженьку, таку красу знищила. Ще вчора  у Наталки вдома роздивлялася їх. Тішилася ними. А як хотіла приміряти! Чи випаде і їй коли мати такі? Хоч би доторкнутися. Погладити рукою. Та Ганна знає: Наталка не дозволить.  Дарма, що товарка.

– І не думай торкатися. У тебе руки брудні.

Руки у неї не брудні, просто не відмилися, після того як збирала у лісі, а потім чистила удома з мамою коричневі маслюки. Втім Наталка і раніше не дозволяла торкатися до її речей. Тож Ганна знає і не перечить. А лише гладить чужі коралі поглядом. Бо ж з такою красою тільки так і треба. Скільки-то вміння потрібно, щоб із камінчика витесати таке, як сонечко, круглятко.  Хто ж то сотворив таку красу?   

А от хто сотворив її коралі,  котрі одягнула вперше у своєму житті сьогодні до церкви, Ганна знає. То чого мала б ображатися на дурну мову Наталки? А от образилась!  Розірвала, знищила не тільки Наталчині коралі, а й їхню дружбу.  А, може, ніж таку, краще зовсім не мати ніякої подруги?  А, може, то їй жаль стало своїх коралів?  Чи то за маму Ганна помстилася? Бо ніколи, не була її мама злодійкою! Мама Ганни найкраща у світі. Зробила їй коралі. Боженьку, а де ж вони?

Ганна провела рукою по шиї. Немає. Вдивляється у траву. Зиркає на всі боки. Розгортає зело руками. Жодної намистинки!

ЩЕ Ж ХВИЛЮ ТОМУ, всі біля церкви обдивлялися її коралі.  Ах і вихваляли ж! Такі дрібнесенькі! Невже із яблуневих зерняток?! І то ж треба до такого додуматись! А чого ж так блискотять! Ох, яка молодчина мама у Ганусі! Дівчинка бачить як до мами підходять сельці, щось їй кажуть. Напевне, хвалять коралі. Ганна пишається і мамою, і коралями, і трішки собою. Який то добрий Боженько, що таке щастя дав їй у житті.

А коралі, як краплинки,  з гострячком  з одного боку і «пузиком» з іншого, туляться одна до одної, розлого  віялом лягаючи навколо її тоненької шийки. Ганна добре знає, що коралі одягають на шию для того, щоб підкреслити, що в людини головна шия.  Ганні бабця не раз казали, куди шия поверне, туди й голова.  Тепер вона у цьому переконана. Недаремно ж, саме шию прикрашають. Ганні здається, що вона пізнала щось надзвичайно важливе. Від цього  навіть підросла, подорослішала.  От що то значить – прикрасу свою мати!

Час од часу, ніби випадково, торкає коралі пальчиками. Є!

Ганна їх і так відчуває, бо коли шия повертає голову, зернятка колються. Але то трішки! То марне! Вона нікому того не повість!

– Ніхто не сотворить краще природи, –  тішилася своєю роботою і мама.

І слухає Гануся  мамину оповідку, яке то щастя, що родять яблука!  Хоч і теребити, різати дольками, видаляти серединку, вистилати  черінь у схололій  печі, сушити їх  – трохи обридло.

Ганна  й сама знає, що сад  – то їх рятівник. Не дай, Боженьку, якби всох! Старий. Ще дідо садили. Мама каже, що й сорти яблук вже позабувались. Тож Ганна їх зве по-своєму: ті – Сипкі, ті – Солодкі, ті – Червоні, а ті чомусь – Рибки. Лиш одна  Зоря – Зорею зосталася.

Сад їх годувальник. Ганна любить, коли мама наварить щипаних галушок, заллє варом із сушки. Сьорбає з ложечки бурштинового кольору вар, і  тихцем розмовляє то із Зорею, то із Рибками. От чудна.

Вона завжди залюбки разом із мамою порається біля яблук. Пальчиками виколупує зернятка. Кладе до рота. Розкушує часом. А вони лизькаються  між зубками,  тікають. Тоді Ганна заходиться сміхом: не зловила,  не зловила…

Як тереблять яблука, любить Ганна розповідати щось мамі:

• А Наталці коралі купили. Червоні. Казала, що на свято вбере їх до церкви. Мамусь, а у тебе були коралі?

І Ганна слухає про мамині коралі.

… ТОДІ ЯК КВІТНУЛИ ЯБЛУНІ, їй були даровані коралі.  П’ять важких разок. Він казав, що то ті коралі будуть їй оберегом, бо їх його баба сама зробили.

І вона ж  може зробити для Ганусі! Тільки з чого!? Тож не з яблук! Очі ковзнули по горі дольок,  які від ножа – незнаного, чужого їм доторку, одразу помарніли-потемніли. Було яблуко, а покраяло холодне лезо – і пропало воно. І зерня його пропало.

Зерня… Коралі зробити можна із яблуневих зернят!

Побігла у хату. Ніяк не могла вцілити ниткою у вушко голки.  Найтоншу вишукала, щоб не розколоти маленьке зернятко. А воно й не думало колотись. Свіженьке, повненьке, тішилось, напевно, що на щось ще таки згодилося.

Одна до одної, одна до одної зернята-намистинки шикувалися у  коралі.  Отак і життя нанизалось. День до дня, день до дня…

…Не правда, не можуть бути камінчики, навіть червоні,  оберегом.  Жодного разу не випало їй у житті одягнути ті даровані коралі. Нитки, певно, струхли, бо намистинки посипались просто з рук, коли якось надумала одягнути їх.  Кажуть, то – погана прикмета.  Не вірила.  А таки правда:  порвані коралі – порване життя.

Він повіз яблука у рОсію  продавати. Вернувся хворий. Тоді й нанизала, тоді  й продала коралі його баби. І тут вони не врятували. Ліків, куплених за  виручені гроші, вистарчило лиш на трохи часу – і він пішов назавжди…

…ВПАЛА РОСА.  А вона ще теребила яблука. Може, якби не ті яблука, то найнялася б до когось, заробила б трохи тих грошей. А сад і рук, і часу потребує. То яблука продає, то – сушку. Кінці з кінцями якось зводить. А коралі дитині не може, не має права купити!  А вона ж так їх хоче! Як то болить за те своє бідне зерня.  Як то хочеться вберегти, заступити, і долю, і щастя дати. І коралі…

Ще нанизувала. І ще. Зернинка, як краплинка, чи –  як сльозинка? На душу лягла пісня і заспівала тихо-тихо:

Стоїть дуб зелененький,

Листям шелестить,

А доля сиротини

Десь далеко спить.

.… Коралі вийшли і смішні, і сумні, і дивакуваті, і дурнуваті. А що вже до краси – то зовсім ніякі. Руді і препогані. Ще й колючі. Одно лишень, що блискотіли, бо ще й олійкою духмяною їх намастила.  І напевно, щоб не розчарувати майстриню, яблука прислужилися їй востаннє: їх зернятка віддали свій дух. Розніжені  олійкою – вони духмяніли і квітом, і ренклодом, і плодом. Ті пахощі були неймовірні. Такі тендітні, ніжні. Від коралів віяло ароматом свіжості. Вони п’янили  духом щирості, сердечності,  правдивості,  живим подихом.

Ганна тішиться коралями. О, а як зрадіє Наталка! Ганна їй навіть дасть їх приміряти. Чи, навіть, трохи поносити. А ще – помінятися коралями можна!

– Чуєш, як вони пахнуть! Торкнися, які вони гладенькі! – біля церкви вихваляла Наталці свої коралі.

А вже – їх немає!  Ніде немає. Боженьку, чого ж те щастя таке коротке?  Де ж ті коралі поділись? Що вона скаже мамі?

Люди виходили із церкви. І мама теж.

– Ганусю, що трапилось? – мама і собі приклонила коліна біля неї.

– Мамусю, я, я  роз-зір-ва-ла  На-та-тал-чи-ні коралі.  І мо-о-о-їх немає…

– То не велика біда. Ми зберемо намистинки  і нанижемо знову.  Ти ж  не навмисно?

– На-а-авмисно…

На доказ Ганиних слів, Наталка голосно, сповіщала свою маму і всіх людей біля церкви, що Ганка їй розірвала коралі!

– Ах смердючка! Зараз ми їй справимо! Вона хоч знає скільки вони коштують! Будуть ті Сердюки все життя своїми яблуками торгувати, щоб нам за них заплатити!

 Ганна здіймає очі  і бачить біля себе Наталчину маму.

– Ганко, ти нащо моїй Наталочці коралі порвала?

Ганна чує, як її душа втікає у п’ятки. Боженьку, порятуй мене!

– Слава Богу, сусідко. Зі святом будьте здорові, – озивається у відповідь мама Ганни.

– Навіки слава Богу. Відповідай, Ганко! Чого мовчиш, як у рот води набрала,  – суворий голос Наталчиної мами повертає Ганну саму до себе.

– Таж не хвилюйтеся так. Тож діти. Між ними всяку буває: то чубляться, то миряться.

– Так, діти. Але чогось ваша дитина тільки й чубиться.

– Ганусю, помиріться з Наталочкою.  То не велика біда. Тож тільки ниточка розірвалась. Зараз зберемо. Я удома полагоджу. І Гануся принесе.

– Ні, – заверещала Наталка. – Нехай не торкається моїх коралів – у неї руки брудні.

– Наталочко, та то маслюки – гриби –  сліди залишили, – усміхнулася їй мама Ганни. – Ми вже кваском їх відтерли.

– У неї завжди руки брудні.

– Он як. Що ж, краще руки, ніж душа, – мама підводить Ганну з колін.

Ганна думає і як то душу кваском відмити?  Руки — то просто.  Нарве листочків кваску, які мама завжди сіє під Рибками, щоб було з чого зелений борщик зварити,  розітре їх у руках аж до соку. Він густуватий такий. А тоді, як милом, добре шурує долоньки, а особливо пальчики й  нігтики. Квасок  щипається, легенько поколює шкіру.  Зате ручки потім такі гарні, білі-білесенькі,  як у Наталки.

ЯК ВЖЕ ПОДЯКУВАЛИ БОГУ ЗА МОЛИТВУ і йшли додому, маму Ганни підізвав до себе дзвонар Іван і щось їй тихо оповідав.  

Ганна їхньої розмови  не чує, та здогадується, що певно дзвонар з вишини бачив і чув суперечку з Наталкою. Не те Ганні важливе. Тільки б дзвонар не сказав мамі, що Наталка обізвала її злодійкою. Бо ж як то та неправда болітиме мамину душу!  А Ганна не знає, як порятувати її від того страждання.

…Удома  коралі знайшлися. Правда, розірвані навпіл.  Намистинки-зернинки прилили до ниточки і жодна не сповзла з неї. Коралі ж собі сховалися під сорочечку і тихо лежали, як у схованці.

Ганна розперізує крайку і чує «гуп!».

– Ось на маєш! А ти плакала! То не біда, що розірвані!  Ми зв’яжемо їх, як зав’язують бант. І будуть тепер у тебе коралі-бантики.  Так – ще цікавіше!

Ганна обіймає маму і думає, яка добра вона у неї, і який добрий у неї Боженько. Повернув їй щастя!

Умови участі у конкурсі коротких оповідань «Вчитель, який змінив моє життя»