Людмила Держанович. Вчитель, який змінив моє життя

Людмила Держанович. Вчитель, який змінив моє життя

ДУМА ПРО ТУМАН 

  Чи ви колись бачили туман, який здіймається над тихим болотцем чи саджавкою? Такий примарний, розсіяний, але все наростає, згущується, стає як молоко. І вже чітко видно той пояс з туману, як прошарок із білого желе в прозорому фужері в дитинстві.

   Отакий туман був у очах у мого дідуся. Навколо зіниць. Отак зіниці, очі карі, аж чорні, а всередині туманець. Такий поясок з туману, який дуже притягує. Дідусь казав, що той туман особливий, що він бачить через нього більше, ніж інші. І це була чиста правда…

   Ні, це не були надздібності, як сказали б зараз експерти, не екстрасенсорика. Це була мудрість літ із природним умінням дивитись і бачити.

  Він часто говорив із худобою… Особливо з кіньми. Коні – на диво розумні тварини. В їхніх очах можна побачити більше, ніж деякі люди можуть сказати словами. Та ще й в теперішній час, коли кожен – як равлик. Нинішнього равлика вже тяжко розкрутити на такі слова, як «голубонько», «серденько», «золотце». А по правді кажучи, то яке там золотце! Нині важко взагалі добрати сенсу  із сказаного. «Чувак, забий, неї не розчехлити»… А нема чого чехлити, порожня бочка інакше гуде!

   Я знаю, я з минулого століття, бо моїм вчителем був дідусь, а не Тікток. Бо у моєму столітті люди вчились у людей.

   Дідусь не просто годував коней, він ходив до них кілька разів на день, підкладав по жмені сіна, щось тихо шептав, гладив, поплескував по крупові. Коні вдячно махали головами. Ви бачили колись, як махає головою кінь? Ось так вгору-вниз, набравши швидкими губами сіна, нальоту перебравши його зі швидкістю вправної прялі, що вкладає нитки на станок. Я завжди захоплювалась тим, як кінь губами перебирає скошену траву чи  сіно. Саме скошену, бо пасеться він зовсім інакше. Я собі думала, чи ж могла б я так швидко набрати її своїми десятьма пальцями.

 У мого дідуся ніколи не було худих коней. А якщо він бачив змученого чи змордованого коня, то завжди тихо спльовував і лаяв господаря. Кінь- то дзеркало хазяїна. Він безмовний, з нього гріх знущатися.

   Одного разу застала свого дідуся, коли він ніс через дорогу з долини сіно у ряднині. То вже була друга принесена ряднина.

-Ще на два рази зосталось піти,- дідусь оглянувся, знявши і насадивши назад на голову кашкет (була в нього така звичка).

- Але ж у Вас є кінь? Чому ви носите сіно на плечах?

-Еее, кінь робить ту роботу, яку я  не можу. То чи правильно змушувати його робити ще й те, що я можу зробити сам.  Кінь все знає, тільки сказати не може,- очі дідуся світилися любов’ю. Так, як тоді, коли він чистив коня від зайвої шерсті зґраблом або лагодив упряж, якщо десь починала натирати.

   Найбільше я любила сидіти поруч із дідусем на возі, коли він тримав ліци. Він мав звичку обидві тримати однією рукою, запхнувши одну між вказівним пальцем і середнім, а другу- між безіменним та мізинцем (назви пальців мене теж дідусь учив). Я придивлялась до тієї манери і собі намагалась скопіювати, але так вправно у мене не виходило. Дідусь казав, що тримати ліци двома руками – то по-бабськи. А я реготала і казала, що я теж баба, тільки ще мала.

  Дідусь не любив гнати коня, батіг завжди лежав про людське око. Кінь біг помалу, а дідусь розглядався навколо. Дивився, де можна лози врізати на кошики, де шувару вкосити на скопець, де клапоть непоганої трави на сіно. А ще він був хорошим оповідачем, бо жоден твір літератури чи аудіокнигу я не пам’ятаю так чітко і дослівно, як його розповіді, і навіть інтонацію та нотки голосу. Навіть через три десятиліття. Через сотні голосів і оповідей…Оті розповіді на фурі, що їхала по простій ґрунтовій дорозі мого дитинства десь між лісом і Стоходом. Дідусь пускав ліци і кінь ішов сам. Я боялась, що кінь сполохається, завезе нас десь не туди.

-Не бійся, кінь завжди йде додому,- заспокоював дідусь.

Мені в голові зринали народні балади про коня вороненького, що вертав на подвір’я убитого козака і ніс вістку матері, що син її одружився, «узяв собі паняночку, в чистім полі земляночку».

-А чого ж тебе твій кінь не привіз, як ти до Гані під Криницю їздив?- кепкує бабуся.

-Бо блуд узяв,- бурчить дідусь і усміхається.

 Та я вже з десяток разів чула розповідь про той «блуд», що матеріалізовувався у доброму могоричі, після якого дідусь разів п’ять намотував круги кіньми і вертав під вікно тієї баби Гані уночі, доки бабі не набридло і вона не вивела дідуся із його розумними кіньми на шлях істинний, який вів нарешті у село.

-А якщо кінь піде в рів і переверне фуру?- не вгавала я.

-Кінь тобі не трактор, аби в рів лізти. Він спочатку оглянеться, щоб впевнитись, що господар точно його туди скеровує і має явний намір у той рів їхати. Він розумний.

  А колись віз я на хрестини одного попа, коні мав яздові, різкі, голову сільради возив. Віз вночі, бо то хрестили дитину партєйного. І мусили через Стохід їхати, бо моста тоді не було, а шукали мілке та й їхали вбрід. Я коні підігнав, щоб скоріш на берег, вони вискочили, як ластівки, а я їду, з попом бесідую, а він такий мовчазний став, той піп. Місячно, тихо… Перед селом оглядаюсь, а нема мого попа, і нема на возі полупушків. Ех, коні вйокнув і назад хутко! Доїжджаю і бачу здалеку, як мій піп весь мокрий ледве тягне ту рясу до берега і полупушки плавають по річці. Вже на полупушки не зважав,- як назад їхав, то забрав. А попа сушили довго, - сміється своїм тихим сміхом.

  Такі історії творили мені історію… Отак, не з книжок я дізналась, що таке партія і комуністи, що таке ланка і бригада, яким був клуб у селі, на чому і чим писали діти після війни, як варити чорнило з бузини, хто такі куркулі, бульбаші, як били поляки наших і наші поляків, як сиділи за політику. Як сім’я мого дідуся возом приїхала з далекої Вільшанки в німецьку хату на Михалувку, як довгих сорок років нічого не знали про старшого сина Левка, якого сімнадцятирічним забрали в Німеччину на роботи.

  Ми часто ходили з бідончиком по малину. За три кілометри полем на Бомків грудок.

-А чому грудок Бомковим називають?- заглядала я в очі, забігаючи наперед дідуся.

-А гонь його знає! Одні кажуть, що тут жид Бомко жив, а другі- що тут бомків багато, бо ж ліс поруч.

  Варіант з жидом мені підходив більше. Моя уява вже малювала шапочку, пейси, хитрі очі жида, який стояв на горбочку і, затуляючись долонею від сонця, виглядав нас на грудку.

-А де могла бути його хата?- дивлюсь на грудок і слухняно плетусь позаду дідуся, аби не впасти в траві і дикій моркві, яка дістає мені попідруки.

-Чия хата?- не зрозумів дідусь.

-Та чия ж, Бомкова! Ну жидова!

-Аааа! Не знаю, де була Бомкова, а моя отамо стояла, під лісом, там ще яблунька лишилась. Хороша хата була, крепка, німецька, під бляхою. Вже скільки літ, як перевіз в село, шопа з того дерева зроблена, а бляхою наш хлів накритий,-роздумує дідусь, міряючи довгими ногами у високих кирзових чоботях росяну траву пастовня, через який пролягла наша дорога.

-А чому ви не залишились жити на хуторі?- мене аж розпирає цікавість, і я собі уявляю ту міцну німецьку хату.

-Зганяли в село, щоб не сиділи по хуторах,- говорив повільно дідусь.

-А чому ваша хата була німецька?

-Там німці жили, виїхали в Германію. А нас як привезли  з Вільшанки сюди, то зразу на Липу, на Щитники привезли, але напали поляки. Втікали ми на возах, а одна дівчина, тринадцять літ мала, впала з воза, то вони її шомполами посікли геть. Стали бити і палити, то ми приїхали сюди фурою, в сю хату. Як втікали возом, то я малий був, років шість,  згубив шапку, а мати зав’язала мені голову своєю хусткою. Так в хустці і приїхав господар на нове обійстя…- ледь посміхається дідусь. Спогади обсідають його і туман навколо зіниць згущується.

  За пів години заходимо в густий малинник на узліссі. Сонечко вже підбилось височенько і починає припарювати в чоботи. А ми рвемо ту дрібну, але таку солодку малину. Кидаємо в бідончик, вже половина бідончика. Малина на сонці мліє і пахне медом. Зачувши солодке, злітаються оси. Тепер треба бути обережними, щоб не вжалила оса, а ще дивитись, щоб не наступити на гніздо диких ос чи бджіл у землі, бо тоді все, тікай, хто може!

   Згодом вертаємось із дідусем додому. Втома неймовірна, ще й рів на шляху десь узявся. Дідусь вправно перестрибує вузьку смужку води, а я недострибую і однією ногою шубовсть у воду. Набираю в чобіт води. От тобі й маєш! Дідусь виливає з мого чобота воду, струшує зі шкарпетки мул. Ми сідаємо на траву біля рову, щоб трохи просохла шкарпетка. Дідусь знімає свої чоботи, розмотує онучі.

-А чому Ви мотаєте на ноги онучі?- питаю з цікавістю затятого дослідника побуту Західного Полісся, як би сказав мій викладач через десять років після оцього літа Господнього.

- То ж раніше шкарпеток не було. Онучі з грубого полотна, часом понатирають ноги до крові. Колись ми як ходили: в постолах, а під постоли онучі мотали. А зимою трепи такі з дерев’яною колодкою, теж на онучі вдягали. А ще  ми колись мотали онучу, внизу солому і знов поверха онучу, в’язали шнурком, виходили в мороз надвір і поливали водою. Вона моментально замерзала і ми з розгону на лід. То так їхали, як на ковзанах, - лице дідуся світлішало від спогадів про дитинство- голе, босе, голодне, попалене війною, але таке ж миле йому, як і кожному.

-А які ті постоли були?- фантазія моя не може намалювати те, чого я ніколи не бачила.

-Плели таку озугу з лика- молодої кори липи.

-Хто плів?- наш діалог не припиняється ні на хвилину.

- Ну хто: батько плів, я плів…

-Ви?! Ви вмієте? Сплетіть мені…- я чіпляюсь до дідуся, як рак, і дідусь обіцяє мені їх сплести…

   Дідусь таки сплів мені постолята взимку, в перерві між віником та кошиком з дужкою, які теж уміло майстрував. Я, звісно, помагала, як без мене. На широкій лавці під грубкою, закутавши ноги в дідусеву безрукавку, бо від хатнього льоху тягне холодом. А потім розкладаємо на лавці шахову дошку (невідомо, від кого вона  тут залишилась), розставляємо ґудзики замість шашок, бо самі шашки десь згубились в круговерті історії цієї хати. І великий маестро шашок дідусь вчить мене рухати чорні та білі ґудзики по клітинках, ходити дамкою і бити потрійною комбінацією. А бабуся внесла гілку ялини, тієї великої і лапатої, що росла під хатою, поставила у відро з піском, і ми прикрашали ялинку маленькими червоними яблучками-циганками. В’яжу нитки до хвостиків яблук, а від них пахне літом і дідусевим садком. Шкода, що до Нового Року не долежали грушки зі старої груші-диби, на якій дідусь щороку вішає мені гойдалку з широкої шлеї і спеціальної дощечки з вирізами по боках. Я розгойдуюсь  аж до самої груші, а бабуся сварить, щоб не гойдалась високо, бо впаду і заб’юсь. Я гойдаюсь ще вище, заплющую очі, а коли розплющую, то вже ні гойдалки, ні дитинства..

   Переді мною сидить шістнадцять пар очей: карих, як торф, що ми з дідусем копали на болотах щороку, синіх, як льон, зелених, як вицвілий старий килимок у дідуся над ліжком, на якому я малою розглядала візерунки, аж доки не засинала.  Очі дивляться на мене з цікавістю, викликом, усмішкою, зверхністю.

-Лукаш під тиском матері вибрав не мрійливу Мавку, а селянку Килину,  і вона з дітьми перебралася жити до нього,- вела я урок української літератури для карих, синіх, зелених очей…

-То Лукаш взяв жінку з дітьми?! Я би двічі подумав!- вихоплюються карі очі і по дорослому приміряють ситуацію на себе.

   Я посміхаюсь до карих, обводжу поглядом сині, зелені… Десятикласники… Ще не дорослі, а вже не діти…

-На мою думку, це  є мірилом справжньої чоловічості – взяти відповідальність за дітей, не своїх дітей. Як думаєш?- кидаю виклик карим, а вони задумались, змінились…

   А поки карі думають, я лечу думками в не таке далеке минуле, не туди, де я семирічна сиджу на березі меліоративного рова і вмовляю дідуся сплести мені постоли, а туди, де мені вже двадцять вісім, я мама і привезла до дідуся свою маленьку донечку. Він гладить її по голові і згадує мене малу, як я несла йому кружечку води, спіткнулась, впала, порізала ручку об черепки і плакала: «Кубочка побила, ваву зробила». Від того кубочка на долоні лишився широкий рубець…назавжди. Я згадую малину, яку ми збирали разом, згадую гойдалку на старій груші, постоли і кошики, шашки з ґудзиків і ще багато-багато вечорів і ранків. Раптом погляд мій спиняється на портреті, що висить на стіні хати. На ньому мій дідусь у вишитій сорочці, гарний, зачесаний по-парубоцьки назад, тут йому років коло сорока. Саме таким  гарним і струнким він прийшов колись до моєї бабусі – молодої вдови з трьома дітьми- і лишився тут назавжди.

-Дідусю, а Ви не боялися йти на троє чужих дітей? – питання зависло, як журавлиний ключ в осінньому небі.

-Хм…Я заради них і прийшов…

  Туман сьогодні не звичайний, імла то густішає, то хоче розсіятись…  На цьому кладовищі завжди такий вітер, навіть влітку… Мені вкінець, уліво і знову вкінець. Серед туману я бачу таке дороге обличчя людини, яку любила понад усе, яка створила мене-вчительку, мене-людину, Мене. Дідуся, який став рідним без кровного зв’язку і вчителем без дипломів. Доки вдивляюсь у фото на пам’ятнику, на мій рукав сідає сонечко-бедрик. Я помічаю, але не проганяю. Полю бур’ян, розмовляю з дідусем, кажу йому, що він просив посадити в голові дерево, а я не саджу, бо мало місця, бо виросте і підірве пам’ятника, бо… «Але ж Ви так хотіли холодочку. Отак не можу надумати, яке дерево посадити. Ви ж не сказали».

  Виходжу з кладовища, обертаюсь ще раз на рідні могилки, кладу на себе хресне знамення і зачиняю ворота. Лише тепер бедрик злітає з мого рукава і летить собі помалу між молодими березами кудись у вічність. От і побалакали…

Умови участі у конкурсі коротких оповідань «Вчитель, який змінив моє життя»


Читати також