Тетяна Семіжонова. Вчитель, який змінив моє життя
Школа як життя
На околицях міста на невеличкому кладовищі стоїть звичайний пам’ятник. На ньому обличчя людини з добрими сумними очами, а нижче надпис: «Прекрасній жінці, матері, ВЧИТЕЛЮ. Світла пам’ять і шана від рідних, колег і учнів». Навколо все чисто прибрано, а на могилі майже завжди багато квітів.
Моє дитинство припало на радянські часи. Коли я була маленькою дівчинкою, мені подобалось уявляти себе дорослою: то я усміхнена продавчиня, яка працює у великому магазині іграшок і канцтоварів, то перукарка, з під рук якої виходять модні зачіски, то медсестра, то кондуктор тролейбусу….
Зростаючи, я свідомо опинялась у центрі цікавих подій, які відбувались у школі і мікрорайоні, де мешкала моя родина. Зустрічі з однолітками перетворювались в організацію якихсь важливих для нас заходів. Ігри, змагання, збір металобрухту і макулатури, різноманітні конкурси, походи на природу складались у повсякденне життя.
Я з дитинства чула від мами про свій непростий упертий характер, про те, що дівчинка повинна привчатися до хатньої роботи, бо це важливо для її майбутньої сім’ї, повинна бути спокійною, терплячою, домашньою, а не вештатись невідомо де. Мама наводила приклади доньок її знайомих, які ростуть «прекрасними господинями» на відміну від мене. Вона розмірковувала про майбутнє, бачила мене серйозним бухгалтером, який все вміє прораховувати і кошти, і час, і своє життя. Після таких бесід я відчувала себе винною, мені хотілось швидко щось зробити і знову піти, аби не чути все це.
– У тебе росте невгамовна дівчина, з цим треба щось робити! – казала з посмішкою бабуся мамі. – Ні хвилини спокою, постійно кудись біжить. Який з неї бухгалтер. Ото тільки Надію і Олену слухає.
Мої рідні тітки Олена Василівна та Надія Василівна на той час викладали математику в школі, де я вчилась. Особливо пильнувала за мною тітка Надія, молодша сестра батька. Мама і тато працювали на великому підприємстві в дві зміни. Ще маленьку вони часто лишали мене на тітку, а я з радістю погоджувалась, бо це було для мене справжнім задоволенням! З її сином Сашком ми були ровесниками і щиро раділи нагоді поспілкуватись та розважитись.
У тітки Надії навіть звичайна хатня робота, якою вона займалась, перетворювалась на щось цікаве. Жінка вчила нас ліпити пиріжки з власною позначкою зверху у вигляді букви, разом з нею ми опановували нові рецепти із популярного журналу тих років «Робітниця», саджали квіти і спостерігали за ними наче за живими істотами, розбирали старі речі у сараї, влаштовували символічні ретро покази для сусідських дітлахів та надавали нове життя забутим предметам побуту.
Взимку у нас проходили справжні турніри з настільних ігор, яких у Сашка була купа. Як справжні фанат математики, тітка підкидала нам завдання на швидкість з арифметики та логіки. Серед учасників такого дійства неодноразово були учні Надії Василівни, які завітали до неї.
Діти прибігали до класного керівника за нарадою з будь-якого питання: вчителька прояснювала їм, як розв’язати ту чи іншу задачу, висловлювала ідеї щодо організації майбутніх заходів, влаштовувала розбірки суперечок і сварок між учнями, хоча інколи був досить пізній час для цього. Вона мирила підлітків, інколи не обходилось без криків, бо намагалась запобігти їхніх бійок, пригощала смаколиками, витирала заплакані обличчя та відправляла вже заспокоєних додому. Серед них були і такі, які лишались пожити у Надії Василівни на пару днів, бо в їх родинах відбувались страшні події.
Учні цілим класом приходили до неї додому, щоб привітати зі святом, або просто поспілкуватись у вихідний чи під час канікул. Тут їх чекали спечені вчителькою заварні тістечка та гарячий чай. Скромне житло заповнювало близько трьох десятків старшокласників. Вони в два ряди сідали на диван, влаштовувались на підлозі. З розкритого вікна було чутно гучні веселі розповіді і сміх. А ми з Сашком захоплено слідкували за тим, що відбувалось.
Вже дорослою я задавала питання Надії Василівні про те, чому вона не залишилась працювати деканом в університеті, кинула писати дисертацію, а замість цього пішла працювати до школи.
– Ти могла б багато чого досягти, чому ти кинула університет? До тебе ж досі приходять студенти і ти пояснюєш, як виконати контрольні, в нашому місті ти відома людина і найкращий математик без перебільшень.
– Мені складно це пояснити тобі .... Школа і мої учні замінили мені моє особисте життя. Це неправильно. Але для мене цей вибір найкращий.
Надія Василівна подивилась у вікно, важко зітхнула.
– Я кохала людину, але ми не змогли бути разом, у нього сім’я. – тихо розказувала вона. – Тому вийшла заміж за чужого для мене по духу чоловіка, бо так хотіла моя мама, твоя бабуся. Мені не хотілось її засмучувати, бо мама по-своєму бажала для мене щастя. До останнього її подиху я була з нею. А сімейне життя не склалось. Але у мене є Сашко! Це моє диво і щастя! Університет забирав багато часу і не давав моїй душі розради.
– Не кажи про час, ти постійно на роботі, у тебе ж уроки, учні, зошити, батьки, поради, допомога, зустрічі…
– Ні, ні, ні. Не плутай. Школа – це як життя. І навпаки теж правильно. В житті повинно вистачати часу на добро, воно і є найважливішим . Тут я на своєму місці.
Про її хворобу я дізналась від лікарів, коли їй лишилося менше місяця на цьому світі. Приїхавши до неї, я побачила ті ж добрі стомлені очі. Її сина не було вже поряд. Вона сильно схудла. Але звичка завжди тримати себе в руках залишилась. Я почула розповідь про колишніх учнів, які приходять до неї і підтримують, отримала чіткі вказівки щодо того, де лежать ліки, ключі, речі, в яких її треба буде поховати. Мої заперечення до поспішних розмов про смерть Надія Василівна розцінила як недоречну слабкість і змусила вислухати її до кінця.
Школа як життя. Життя як школа. Я живу далеко від того міста, де народилась і росла, але пам’ятаю ці слова, а яку професію я вибрала – зрозуміло без уточнень.
Умови участі у конкурсі коротких оповідань «Вчитель, який змінив моє життя»
