Наталія Попович. Вчитель, який змінив моє життя
ЧОЛОВІК У СІРОМУ КОСТЮМІ
Я стояла у черзі для подачі документів. Вчорашня школярка, сьогодні вже абітурієнтка. Ще ніби вчора був випускний. Нас вітали вчителі та батьки. А зараз — нове невідоме місто, навкруги – незнайомі люди. Члени приймальної комісії здавалися аж надто суворими. Поряд батьки – стурбовані, схвильовані, не знаходять собі місця. Я мовчки дивлюся на молодих людей попереду. Час від часу оглядаюся назад, немовби оцінюю, наскільки черга збільшується. Я знала, що на платне навчання буду зарахована без вступних іспитів, оскільки була медалісткою. Про бюджет навіть і не мріяла. Тоді, на початку 2000-х, це було нереально. Відразу попереджали знайомі: щоб вступити на бюджет – готуйте долари. А через те, що їх у батьків не було, то цей варіант навіть не розглядався. Тому найбільше, про що тоді хвилювалася, це те – як я буду сама собі давати раду у чужому місті.
Мало-помалу черга просувалася. І тут повз нас проходить чоловік. Невисокий, худорлявий, у сірому костюмі. Він чомусь зупинився поряд. Запитав, як справи, на який факультет вступаю. Пішла розмова про те, звідки приїхали…. А тоді питання: «А чому ж ви навіть не спробуєте на державну форму навчання? Ви ж нічого не втрачаєте? Не вдасться – вас відразу автоматично зарахують на платне».
Чоловік пішов. А ми – задумалися. Спробувати – це означало скласти три екзамени: географію, математику та українську мову. До вступних було півтора місяця. Час на підготовку є, але чи недаремно він буде витрачений?
Якраз підійшла наша черга подавати документи. В останню хвилину ми все-таки подали заяву на бюджет. Вийшли з інституту збентежені. Тож тепер треба готуватися. А як? Зайшли у студентську книгарню, придбали збірник для підготовки до вступних екзаменів. Почалися дні інтенсиву.
Перший екзамен – географія. Потрібно набрати мінімум 60 балів, для того, щоб тебе допустили до наступного екзамену – математики.
Батьки провели до навчального корпусу і залишилися чекати надворі. Я не пам’ятаю, як пролетів час, але роботу здала вчасно. Результати будуть за тиждень. Додому їхали в машині мовчки.
Я набрала 75. Тож готуюся до наступного. На другий екзамен їхали з батьками не просто схвильовані, а дуже схвильовані. Це був усний іспит. Результат дізнавалися одразу. Уже біля університету серед абітурієнтів велися розмови, що саме під час цього екзамену «відсіюють» більшість. Тому особливо надіятися немає на що. А коли через одного потенційні студенти виходили з аудиторії розчарованими, я згадала того чоловічка у сірому костюмі та подумала: «І навіщо ми тебе послухали? Уже спокійно б готувалася до першого семестру. А так стоїмо тут, від нервів аж руки трусяться».
Нарешті моя черга. Спочатку я дивилася на екзаменаційний білет, як «баран на нові ворота». Здавалося, що кожне слово, кожне рівняння – зі сфери фантастики. Та все ж опанувала себе. Що буде, те й буде.
Коли я вибігла до батьків, які стояли від нервів уже «зелені» і весело сказала «Пройшла далі» мама ледь не впала. Я набрала лише на п’ять балів більше прохідного, але ж пройшла і тепер допущена до третього, останнього екзамену.
Цього разу, їдучи додому (відстань між містами – 150 км), ми вже не мовчали. Емоційно обговорювали мій екзамен та те, як мені вдалося все-таки здати математику. Хоча я – гуманітарій.
Останній екзамен – з української мови був вже не такий страшний. Диктант із продовженням писали дві години. І хоча я розуміла, що це – вирішальний крок, але на душі було вже не лячно. Незалежно від результату я таки спробувала. На цьому наголошували й батьки, їдучи додому.
Результату чекали два тижні. Ох уже ці довжелезні два тижні! І тут лист на пошту. Схвильовані, тремтячими руками розкривали конверт. Які тільки-но думки у цей момент не виникали. Виймаємо повідомлення, а там: «Вітаємо, Ви зараховані на державну форму навчання…». Здається, у той момент щастя не було меж. Разом із молодшою сестричкою та батьком ми скакали по хаті, як навіжені, а далі побігли повідомити прекрасну новину мамі, яка працювала у хлібному кіоску (мобільних тоді ще не було). Я не пам’ятаю, як ми бігли, але пам’ятаю, як мама плакала від щастя.
Уже ввечері, за святковим столом, ми пригадали того чоловіка.
«Треба буде знайти його в університеті, подякувати», - сказав батько.
«Так, хоча б цукерки купити. Якби ж не він, ми б навіть і не спробували…», - додала мати.
Я шукала, чесно шукала. Всі п’ять років навчання шукала. Заглядала на різні кафедри, в аудиторії. На жаль, тоді ми так і не запитали його ім’я. І знайти його мені так і не вдалося.
Уже минуло 20 років з того часу. Я досі чітко пам’ятаю того чоловіка – як він виглядав, як говорив, його сірий костюм. Це була єдина зустріч у житті. Але ця зустріч змінила мене та моє життя. З того часу я не боюся пробувати. І нехай інші кажуть, що не вдасться. Я все одно пробую. Якщо дійсно не вдається – це досвід, але якщо вдається – це прекрасне відчуття.
Сьогодні я очолюю локальне медіа і працюю з іноземними донорами. І мій перший грант був у валюті, хоча всі казали, що це – нереально. Тож я пробую. І вдається. Не завжди, але вдається. І все частіше я себе запитую: «А можливо тоді то був і не чоловік? А можливо то був мій Ангел?».
Умови участі у конкурсі коротких оповідань «Вчитель, який змінив моє життя»
