Іса Скрипченко. Вчитель, який змінив моє життя
Тому що тобі вже час
Мені тринадцять, коли я його знаходжу.
Якщо вважати, що кожну особистість формує злом, після якого треба переродитися, як фенікс, то цей злом якраз відбувся, але ще не відбулося переродження. Я починаю писати свої перші чернетки книг, ось вони зліва направо: злість і хвороблива прив’язаність, смерть, смерть і знову злість. Я впевнена, що це інноваційно й просто геніально, але аж ніяк не наполовину жалюгідно, наполовину моторошно.
Саме тоді я знаходжу його в ютубі, при пошуках сучасних поп-панк гуртів. Я не приглядаюся до учасників гурта, навіть не прислухаюся до пісень, але завантажую кілька, щоби послухати в дорозі додому. Ми їдемо по Києву ввечері – захід сонця починається саме тоді, коли ми знаходимося в найгарнішій частині, там, де найсимпатичніші крамниці та старі будинки. Проміні сонця ковзають по фасадах, роблячи їх позолоченими, бездоганно підсвіченими. Я вмикаю якусь пісню для себе в навушниках. Гітарна партія звучить дуже добре. А потім починається вокал. І в цей момент пісня перестає бути «якоюсь». Вона стає цією піснею, особливою піснею. Я не завжди чую текст, але того, що я чую, достатньо – текст написаний не просто добре, а вродливо, так, як можна писати тільки душею. Я нічого не знаю про людину, чий голос лунає в моїх навушниках. Єдине, що я знаю про нього – це форму його окулярів (прямокутну, таку зазвичай побачиш лише на шкільних вчительках), я навіть не пам’ятаю, яке в нього обличчя. Але якось я чітко розумію, що в нас є щось спільне, і «щось» не означає, що я не знаю, що саме, а означає, що це неможливо описати, бо в цього немає форми. Я дивлюся на вулиці Києва у світлі променів сонця й запам’ятовую момент.
Пізніше цей вокаліст стає для мене найближчим другом. Ми ніколи не обмінювалися жодним словом, я не бачила його в реальному житті, він не знає про моє існування – і це дозволяє мені створити з нього когось, кращого навіть за кумира. Людину, яка все зрозуміє та підтримає кожну ідею. Я бачу в ньому того, кого я ніколи не мала повною мірою – рідну душу в плані творчості. Тому всі недоліки не роблять його гіршим для мене. Навпаки: все вони роблять його образ кращим, бо я знаю, не для усіх, але для себе точно, що для творчості необхідні погані речі. Мистецтво живиться найтемнішим. Найжахливішими проявами людей та найжалюгіднішими проявами самих митців. Мені потрібен не святий, а хтось, схожий на мене, для кого творчість – це одночасно й порятунок, й місце, куди йде весь гнів, розчарування та безсилля. Хтось, кого при погляді ввечері на світло в кожному вікні багатоповерхових будинків буде мучити бажання знайти свій власний дім. Хтось, хто знає, що це неможливо, що дому ніколи не буде, бо в цьому і є наша туга – нам ніколи не буде місця, не буде вистачати чогось важливого, необхідного й саме це створює те, що робить нас неповторними. Творчість. Без творчості немає бруду, а без бруду немає творчості. Я знаходжу потрібну мені людину.
Мені чотирнадцять, коли після довгої перерви виходить нова пісня. Вона створює в мені щось – ідею, яка відрізняється від усіх, що я мала раніше. Я пишу щось принципово нове. Мені це здається дійсно особливим. В моїй голові деталь за деталлю народжується те, що безповоротно змінює мене. Слідом за сюжетом оповідання народжується моя особистість, набагато краща за стару. Колишня Я зникає в минулому, викидається разом із попелом. Колишня Я створювала у своїх сюжетах лише смерть. Нова Я створює ще й життя.
Мені п’ятнадцять, коли виходить новий альбом. Я вважаю це шедевром, звісно. Вокаліст в останній пісні вбиває власного ліричного героя, перероджуючись кимось новим, кращим без його тягаря. Я дарую своїм персонажам життя.
Мені досі п’ятнадцять, коли відбувається двадцять четверте лютого. Я покидаю те, що тільки зараз починаю вважати своїм домом. Війна неминуче розділяє мене з більшістю тих, кого я знаю. Я втрачаю більше, ніж здається на перший погляд – мої історії й персонажі розсипаються навколо мілким бісером, який я намагаюся зібрати в темряві спітнілими руками. Я трохи втрачаю себе.
Мені шістнадцять, коли я знову починаю щось створювати.
Мені сімнадцять, коли я починаю потроху втрачати його. Все залишається на своїх місцях, в цьому немає ніякої драми чи трагедії, він досі залишається тією людиною, але мене це більше не влаштовує. Мені хочеться, щоби змінився, щоби робив більше, але цього, звісно, не відбувається. Я розумію, що наші шляхи розійшлися. Ззовні нічого не відбувається, я навіть не серджуся на нього. Я дійсно вдячна йому за себе. Без цих пісень була б якась зовсім інша Я, а мені подобається та, що є зараз.
Мені сімнадцять. Те оповідання, яке мене змінило, досі не написане. Я пишу багато всього іншого, але саме це мені хочеться зробити якнайкраще, бо це – одна з найважливіших речей, які зі мною відбувалися. Зовсім як момент, коли я дивилася на вулиці Києва під час заходу сонця, з найпрекраснішими гітарними партіями, з найкрасивішими словами в пісні в навушниках. Сподіваюся, я ніколи це не забуду.
І ніколи не забуду його.
Умови участі у конкурсі коротких оповідань «Вчитель, який змінив моє життя»
