Наталія Хаммоуда. Вчитель, який змінив моє життя

ВІЙНА МЕНЕ НАВЧИЛА ЖИТИ

Я — Ірина. Я  стою на хисткому підвіконні своєї квартири в одній з багатоповерхівок Дніпра. Вчора вкотре я повернулась з передової, куди їздила, як супроводжуюча гуманітарного вантажу. І так щотижня, вже більше року — Варшава-Донецьк, Берлін- Миколаїв, Мілан-Херсон… Як військові, так і цивільні в усіх куточках наближених до лінії боїв потребували допомоги.

 *   *  *

Я стала волонтером, як тільки почалась війна у чотирнадцятому. Тоді я  жила і працювала за кордоном, але коли сина мобілізували, одразу повернулась. І почалося: берці, каски, плитоноски, аптечки… Потреб було нескінченно, а я шукала оті джерела, звідки б міг піти потік допомоги. І знаходила. Сама ж черпала натхнення у солдат, зокрема у сина Андрійка, якому не було ще й двадцяти п’яти. “Якщо вони вірять у перемогу, то яке я маю право на зневіру?” – не раз запитувала сама у себе.

Вісім років минули у поїздках на передову між основною роботою інженера, куди я повернулась після заробітків. Начальство, хоча й дивилось косо, але відпускало. Ще б не відпустили, коли мій син воює, а їхні як не “хворі” то по закордонах “вищу освіту здобувають”.

Коли Андрійка вперше поранили, я сиділа біля нього майже місяць у Дніпрі, потім було лікування у львівській лікарні. Думала, що нарешті син буде вдома. але ні: тільки-но став на ноги — знову на фронт. І так було декілька разів. 

Щоразу, коли я отримувала звістку про поранення сина, летіла мов пташка, залишаючи все, тільки б бути поруч із ним. Я – мати! Я мушу.  І хоча у сина вже була наречена – Оля, яка дуже його кохала, я не хотіла обтяжувати дівчину доглядом за ним. Між закоханими повинно бути інше: романтика, приємні емоції, поцілунки, а не сморід крові та сечі, не сльози розпачу чи образливі слова, сказані в пориві гніву. Все це витримаю я сама. Я – мати, я сильна.

         Після повномасштабного вторгнення рашистів в Україну я з подвійною силою віддалась волонтерству. Звільнилась з роботи, бо часу на неї вже просто не залишалося. Спочатку брала з собою й невістку Олю, а потім молода дружина військового й сама підписала контракт і пішла служити слідом за чоловіком. Тоді я вже хвилювалась за двох, бо Оля була сиротою.

         Я часто відвідувала дитбудинки, завозила харчі та одежу і щоразу поверталась звідти з болем у серці від дитячих поглядів і голосків: якби молодша і був живий чоловік, я не упустила б можливості усиновити бодай одну дитину. Я  щоразу просила невістку, щоб не тягнули з малюком, але війна зламала всі плани молодих і все прийшлося відтермінувати.

Після важкої поїздки я нарешті повернулась до рідної квартири. Майже всі з нашого будинку виїхали, а я лишилась. У когось малі діти, у інших літні батьки, а у мене тільки два старі коти, які тримають мене в цих стінах. А так і не поверталась би.

Я увійшла до квартири, оглянула безлад, який наробили коти, але прибирати не було сил. Прилягла на край дивану, не знявши навіть взуття, і одразу задрімала. Мені навіть щось встигло приснитись, але сон перервав гучний дзвінок телефону.

– Ало! – хриплим голосом  відповіла я спросоння.

– Пані Ірина? Мати Андрія? Свекруха Ольги? – короткими фразами запитував чоловік на тому кінці.

– Так, так, це я, – перебиваючи його, відповіла я, вже тоді відчуваючи щось неладне. — Кажіть, що сталося? Хто ви?

– Я – командир вашого сина,  капітан Степан Данілов. Прийміть мої співчуття: ваш син та невістка підірвались на міні!..

– Я-я-я-як?! – тільки й пам’ятаю, як крикнула, а далі провалля.

Темрява заполонила оселю. Ні, я не ридала. Я навіть не крикнула. Всі емоції, які жили в мені досі, завмерли й зупинились вадким каменем у грудях, сильно стиснувши мій подих і занімілі невимовлені слова. Я була реалісткою. Я давно була готова до смерті, я вже зуміла прийняти факт, що таке може статися не тільки з чужими дітьми.

Після місяця очікування тіл, досліджень та експертиз, мені таки вдалося поховати своїх дітей. Аж тільки, коли все затихло, до мене прийшло усвідомлення, що тепер мені немає сенсу жити. Тоді мною оволодів такий душевний біль, який не гамували ті пігулки, ні алкоголь. Так-так, було й таке, бо ж я не свята.  “Задля кого існувати? Заради чого? Краще і я вслід за ними…” – тільки й  повторяла, мов у пропасниці.

 *   *   *

З висоти восьмого поверху все здається таким малим. Я, ставши на підвіконня, відчула, як воно хруснуло у мене під ногами. Враз перед очима потемніло і світ довкола поплив. Півкроку до звільнення від мук.

За плечима нявкнув кіт.  Я почула, але навіть не повернулась. Коти не пропадуть. Я навмисне залишила відчиненими двері. Повільно посуваючи ногу вперед, я наближалась все ближче до краю. Раптом світло, яке було вимкнене ще з ночі, тричі блимнувши, осіяло напівтемну квімнату. Зашипіло старе радіо, наче ожило після декількох днів мовчання:

– Російська міна влучила у стіну сиротинця. Є поранені діти, загинули нянька та вихователька. Ведуться рятувальні роботи. Дітей терміново вивозять з міста… – кореспондент з місця події ще довго й голосно розповідав про трагедію в сусідньому містечку.

Я застигла від почутого! Обернулась. |Я роззиралась довкола, наче когось чи чогось шукаючи. Було таке відчуття, наче хочеться кудись бігти, летіти. Все тіло враз засвербіло, а в голові загупали тисячі молоточків.

“Мені потрібно туди! Ото я надумала вмирати! – шепотіла, вдаряючи себе кулаком у голову. – Що ж ти робиш, Ірино? Ти повинна жити! Бачиш, людям знову потрібна твоя допомога! А що сказав би на твою дурість Андрійко, га?”

Я говорила… говорила сама із собою,  тим часом скидаючи деякі речі до свого дорожного наплічника. Я вже точно визначилась, чим займатимусь найближчим часом – я присвячу себе дітям-сиротам, стану їм матір’ю і опорою, віддам їм все своє нерозтрачене тепло. І якою б жорстокою не була ВІЙНА, саме війна навчила мене жити не тільки для себе, а й віддавати свою допомогу іншим. А сьогодні, як це не дивно,  війна врятувала мене ще й від смерті. 

Умови участі у конкурсі коротких оповідань «Вчитель, який змінив моє життя»