Лубенець Інна. Вчитель, який змінив моє життя
Галина Степанівна
Микита вже кілька років як закінчив школу. Да що там казати, він вже курсант третього курсу коледжу і про шкільні роки згадував нині дуже нечасто. Звичайно не тому, що був «товстошкірим» і байдужим, просто повномасштабне вторгнення кардинально змінило все у його житті. Вимушені двотижневі канікули на початку війни та виснажливе онлайн-навчання потім, плетення маскувальних сіток і виготовлення окопних свічок вечорами не залишали часу навіть почитати улюбленого Чейза перед сном. Да й насправді, вже зовсім не хотілося. Все, про що міг думати – аналізувати телевізійні новини єдиного марафону та з напруженою увагою гортати публікації «БЛИСКАВКИ» в Інтернеті.
Ось, наші збили черговий ворожий літак, підірвали декілька мостів, відстрілюються прямо з-за дерев, прикриваючи відхід особового складу і цивільних службовців. І такі болючі кадри із палаючою «Мрією» - гордістю усіх українців…
Майже одразу почалися бої за Маріуполь, що згодом залишиться в облозі російської армії. Саме почувши цю назву згадав, що Маріуполь - рідне місто колишньої вчительки Галини Степанівни, яка викладала в них Українську мову та Зарубіжну літературу. Вийшовши на пенсію в останні роки його навчання, вона ще деякий час залишилася працювати у школі (тепер вже на посаді підмінного вчителя та завідувачкою шкільного музею української мови), але вже тоді збиралася продавати квартиру та виїжджати назад до свого міста назавжди.
Глибоко замислившись, Микита пригадав, що близьких родичів в улюбленої вчительки не було, і жила вона зовсім сама, не враховуючи кішку Алісу, про яку вона часто розповідала їм на позакласному гуртку із читання творів українських та зарубіжних авторів. Мабуть, цей гурток був єдиним місцем, де без звичної ворожості охоче збиралися представники як «Б» так і «А» класу. Споконвічна конкуренція між класами завжди смішила його, - яка, насправді, різниця? Невже в «А» класі видадуть «золоте» свідоцтво про закінчення школи?
Протягом декількох казкових годин у музеї української мови на останньому поверсі школи, вони всі були рівні. І хлопці і дівчата, діти забезпечених батьків і навпаки. Навіть Тимофій з неблагополучної родини, що мешкав у гуртожитку поруч зі школою і зовсім не хотів вчитися, тримаючи обома руками кухоль теплого чаю, благоговійно слухав про «Пістряву стрічку» А. Конан Дойля, відчуваючи повний спокій і щастя, якого не знав дуже давно, а можливо, і взагалі ще ніколи. Отак, за пізнавальними заняттями з читання, дискусіями з маловідомих сторінок історії нашої рідної землі, уроками бісероплетіння або за програмою ручної вишивки лічильними швами, вони усі із задоволенням проводили вільний час. Виховати у підлітків любов до рідної мови, поглибити знання про українську культуру та спадщину, навчити шанобливого ставлення до нашої землі – все це і було сенсом життя вчительки.
Галина Степанівна завжди знаходила привід для чаювання і на канікулах. А наприкінці закінчення ними восьмого класу власноруч написала кожному своїм рівним каліграфічним почерком контрольні нотатки до майбутнього екзамену-тесту на наступний рік, що треба було вивчити за літо.
Так, з теплотою згадуючи минулі часи, Микита вирішив запитати матір чи залишився в неї контактний номер вчительки, адже вони декілька разів телефонували одна одній з приводу літніх конкурсних робіт (мати часто допомагала матеріалами для патріотичних виставок). І з подивом дізнався, що так, номер є, але він вже недійсний, інших контактів немає навіть у школі, мама питала також про це і у колишньої класної керівниці. Галина Степанівна давно не працює і збиралася їхати ще два роки тому, - про це казала особисто під час зустрічі їм із татом минулої осені (батьки спеціально заїжджали тоді машиною привітати з Днем вчителя і завезти їй домашнього винограду та ягоди глоду, адже у вчительки був діабет). Мовляв, мати і сама тривожиться за долю Галини Степанівни і корить себе, що треба було дзвонити ще тоді, коли приблизно вона повинна була повернутися в Маріуполь, та хоч дізнатися, як вона там облаштувалася. Тепер – номер недійсний, а у соціальних мережах її ніколи і не було.
«Поїхала назавжди!» - я чув такі розмови, але не надавав особливого значення… «Хворіла на діабет!» - навіть і не знав про це… Так думав собі Микита посеред тяжкого мовчання, що зависло у повітрі після розповіді матері. Образ вчительки, що схилилася над книжкою у зі смаком прикрашеному вишитими рушниками музеї української мови, так ясно сплив у його пам'яті, начебто це було вчора. Потайки кожен подумав, що можливо після війни зробити якийсь запит за прізвищем і дізнатися хоч щось, але, згадуючи світлини суцільних руїн та занепаду колись прекрасного міста, одночасно відчули гірку біль втрати десь глибоко у серці.
Прапор з хижим птахом
Того зимового ранку хлопчик Єгор стояв на узбіччі й дивився, як нескінченним потоком йшла колона військової техніки із нашими, такими вже впізнаваними у світі, жовто-блакитними прапорами… Звичайно, у школі, ще до карантину та введення онлайн навчання, їм розповідали про різні війни, що колись були на світі. Цих війн було чимало, але чи думав колись Єгор у свої 12 років, що побачить просто на власні очі щось подібне? Сила-силенна автомобілів: легкові, вантажні, тягачі, і навіть колишні КАМАЗи-Сміттєвози, накриті маскувальними сітками, все їхали і їхали у нескінченній колоні повз світлофори та зупинки на виїзд із міста…
Багато хто з містян зупинявся і також мовчки дивися на все це, якісь діти махали руками військовим, деякі жіночки крадькома змахували сльози, але більш за все Єгора вразила дівчина, що, знявши рукавичку, безупинно все хрестила і хрестила машини. Тривожно та з напруженою увагою Єгор вдивлявся у колону. Ось надпис «Генич» на капоті ЗІЛу, табличка «Волонтери» на лобовому склі старого Фольксвагена-транспортера, величний хижий птах на незнайомому прапорі…
Прийшовши додому, першим ділом хлопець підійшов до діда. Колишній військовий та майстер на усі руки, дід Семен був наче енциклопедія та найріднішою людиною йому, тепер вже давно сироті.
- Діду, а що то за прапор такий – чорний хижий птах на ньому та цифра 93, а надпис я не запам’ятав?
- Так-так, є і такий прапор, - то славетна 93-тя окрема механізована бригада «Холодний Яр», а назва її - на честь мужності й відданості повстанців Холодного Яру.
- Холодний Яр? Не чув я про таке місто. – здивувався онук.
- Є така місцевість насправді, Єгор. Холодний Яр – то такий собі лісовий масив не дуже далеко від нас – на півночі сусідньої Кропивницької області й українські визвольні повстання, обряд «свячення ножів», про який я тобі колись розповідав, беруть початок саме тут – у центрі повстансько-партизанського руху. Пам’ятаєш, два роки тому я розповідав тобі про Медвинське антибільшовицьке повстання 1919–1922років та створення Холодноярської селянської організації?
І Єгор згадав, як декілька років тому два довгих зимових вечори, коли він хворів, дід Семен детально розповідав йому перед сном про таку актуальну зараз історію Медвинського повстання, хоча з тих подій і минуло вже понад сто років... Про селище Медвин, що десь на Київщині, яке стало тоді «другим Холодним Яром» і кілька років поспіль повстанці (і дід знав на пам’ять декілька прізвищ!) чинили лютий опір російській окупації – навіть тоді, коли село вже було ними захоплено. «Е-ех, є навіть книга, що присвячена саме цьому повстанню!» - казав тоді онуку сивий дід, постукуючи три рази своєю палицею о підлогу (він завжди так робив, коли хотів підкреслити важливість сказаного). А після цих розповідей хлопцю ще довго снилися місцеві інтелігенти Медвина, звичайні бандуристи із довгими вусами та козацьким оселедцем, що були серед керівників того повстання.
Так, замислившись, та згадуючи такі мирні вечори, що вони проводили з дідом Семеном за цікавими бесідами, Єгор вирішив – щойно з’явиться стабільний Інтернет-зв’язок ( адже після нещодавніх прильотів російських ракет у місті другу добу були проблеми із цим, та і зі світлом взагалі), - він одразу пошукає повну інформацію про повстання і про такий цікавий йому прапор із величним хижим птахом, що не може жити у неволі…
Умови участі у конкурсі коротких оповідань «Вчитель, який змінив моє життя»
