Левицька Діана. Вчитель, який змінив моє життя
ВОГНИК ДУШІ
Ми ходимо різними вулицями і навколо нас безліч цікавих людей зі своєю історією, переживаннями, думками і долею. І лише познайомившись, можна поринути у світ іншої людини, відкрити для себе її життєву сторінку.
Коли я вступала в коледж, уявляла собі майбутніх викладачів, я точно знала, що це буде щось більше, ніж в школі. І от перші пари з новими вчителями. Кожен з них розпочинав знайомство по-своєму. Хтось одразу ж давав зрозуміти, що легко не буде, говорив про важливість своєї дисципліни, хтось намагався створити дружню атмосферу і більше вів діалог, інші – складали враження суворих викладачів і швидко приступали до диктовки. А ця викладачка не була схожою ні на кого. Не знаю що нас зачепило, але така бешкетна наша група, слухала дуже уважно, ковтаючи кожне слово.
Оксана Миколаївна виглядала, наче справжня леді. На вигляд дуже спокійна і тиха жінка. Ніхто не міг точно вгадати скільки ж їй років. Вишуканий одяг, енергійна, струнка, лице в дуже хорошому стані, лише біля очей життя провело кілька ліній, але й вони не додавали їй віку, радше навпаки – робили дитиною, особливо, коли вона усміхалася. Питання віку більше цікавило дівчат, в результаті виявилося, що Оксані Миколаївні – п’ятдесят. Це було сенсаційною новиною для цілого кола студентів, обізнані красуні мого колективу без подиву заявляли: “Ботекс!”. Я ж з впевненістю можу заявити, що добра душа повільно старіє…
Того першого дня вона говорила про наші романтичні очі, про людські крила, дитячі мрії і красу душі, без пафосу, відкрито, з захопленням, говорила не так як інші… Це було дуже незвично. Зараз ми мало читаємо свого, мода чомусь охопила лише зарубіжних авторів, а вона викладала нашу рідну літературу. Усі її лекції були про життя, сама вона й була життям. Кожного разу, коли розглядали біографію, хтось запитував, що ми будемо читати у цього автора, і Оксана Миколаївна називаючи твір, кидала ще кілька тез про нього, а після – жоден з нас не міг не прочитати цей “шедевр”. І так було завжди, вона ніколи не говорила прямо, ніколи не вимагала прочитати, та що там, ніколи не вимагала прийти, але всі, всі приходили і всі читали, і розуміли ці її, такі міжрядкові фрази.
Думаю, її уроки найцікавіші у моєму житті через приклади, що вона наводила. Ми розглядали романи, вірші, новели і розглядали життя, людей і долі. Щоб зацікавити, дружити, подобатись – потрібно бути відвертим. І от ви скажете, що вчителів це не стосується, та ні навпаки, найперше – вчитель повинен бути відвертим. Неважливо що ти викладаєш біологію, фізику чи філософію, марне готувати майбутніх журналістів, медиків, кухарів, якщо ти не навчив їх бути людиною.
Коли ми читали Багряного, вона розповідала про те, як її викликали радянські спостерігачі, через те, що на дискотеці звучала іноземна музика. Коли розглядали Ліну Костенко, говорила, що часто спілкується з письменницею і розповідала як Ліна Василівна переживає нинішні події. А коли взялися за Гончара, Оксана Миколаївна, говорила про наше покоління споживачів, про те, як варто цінувати нетлінне. Розглядаючи Панаса Мирного, розповідала як їй однісінькій вдалося виховати двох доньок та як вона тонко пояснювала їм життєву несправедливість, як вчила йти до мети, долаючи труднощі, і в результаті, обидві дівчинки стали досить успішними людьми. Коли читали Підмогильного, розповідала, що жила в дитячому будинку, так як в чотири роки залишилася сиротою. Маленькою школяркою вона мала не абиякі здібності до математики, вміла вичислити корені, була “на ти” з дробами і логарифмами, і це в початковій школі! Вчителі відправили її до Києва, але там вона, маленька боязка дівчинка, не могла пояснити звідки бере правильні відповіді, і як подивившись на рівняння, без будь-яких маніпуляцій над числами, може сказати точне число невідомого. Коли ми запитали чому вона не стала математиком, вона без вагань відповіла, що завжди мріяла торкатись людських душ і тому пішла стежкою філології.
Знаєте, іноді моє критичне Я, що завжди шукає в усьому підступ, не вірило цим чудернацьким історіям, і зізнаюся, бувало, я слухала її речі з певною недовірою. Та з часом зрозуміла, що варто лише подивитися в її очі і там одразу ж розгорнеться ціла історія життя, з її печалями і радощами. Оксана Миколаївна ніколи не підвищувала голос, ніколи не сердилася, не сварила. Мені в житті не доводилося бачити людини з таким залізним терпінням, ласкавою усмішкою, таким добрим серцем і палкими очима, з голосом тихим-тихим, але таким, що змушував полишити будь-які балачки і слухати її.
Одного дня читали “Солодку Дарусю”. Тоді ми дізналися, що наша Оксана Миколаївна переборола страшну хворобу – рак. Я довго не могла прийти до себе після цього. Взагалі все що колись говорила наша викладачка з літератури торкалося самого серця, о скільки разів від її слів мої очі наливалися сльозами, а іноді її розповіді змушували всміхатися, вірити, що добро все ж таки існує…
Мені б так хотілося розповісти все про цю дивовижну жінку, та дещо забулося, а на дещо не вистачить сторінок. Оксана Миколаївна на перший погляд тонка натура, та дізнавшись про неї більше відкриваєш для себе сильну духом жінку. Вона працює на двох роботах, займається благодійністю, опікується сиротами, переселенцями, вона виховала двох чудових доньок, вона переборола хворобу, займається улюбленою справою і всім серцем любить життя і людей. Я захоплююсь цією людиною, вона навчила мене бути відвертою, нести світло, добро, боротися за власну мету, але не будь-якими цілями, відстоювати свободу і бути людиною.
Є багато людей з вогником у душі, і тут не варто сперечатися, але не кожен з них готовий поділитися теплом, не кожен здатен подарувати світло своєї душі іншому…
Умови участі у конкурсі коротких оповідань «Вчитель, який змінив моє життя»
