Головко Марія. Вчитель, який змінив моє життя

      Ці згадки знову надавали того ж почуття. Надто повільними кроками, я йшла по зимовій вечірній вулиці. Холод обдував моє заплакане обличчя від однієї із небагатьох поганих оцінок по англійській, але при думці що буде вдома від батьків мене охоплював страх, а тремтіння проходилось по всьому тілу, під час додаткового заняття акуратно виписала букви як я вважала "перед смертної записки". Ці думки постійно мене лякали, підійнявшись по сходах думаючи та намагаючись відмовити себе. Дійшовши до потрібного поверху, пройшовшись до балкончика я глянула униз, побачивши ту висоту мене знову охопило дрижання, споглядаючи вниз я  роздумувала як перелізти. Думки накопичувались, у решті решт я побоялась це зробити, розірвавши в клаптики папірець і пішла до дому.
      Минув деякий час, заквітла весна на вулиці. Сидівши в кабінеті у психолога і перероблювала тест, задумавшись я передала листочок йому і вичікуючи поглянула доки він не промовив:

-Тепер все добре...Просто чесно кажучи, це тест на самогубство.. І ось викликав декілька людей перевірити, бо там хтось міг прибрехати та зізнатись батькам у цьому — він переглядав документи та шурхотів ними.

Можливо тоді на мені виражався великий подив, а слова запали в душу. Усі моменти що зі мною відбувались пронеслись у голові. Я склала руки у замок, і глибоко задумалась.

-  Це все, можеш йти... Або ти ще щось хотіла?

- Ні, зовсім ні — вже більш бадьоро відповіла — Я покличу наступну людину.

- Буду вдячний.

Вийшовши із кабінету я повідомила наступну людину і побрела по коридорах. Дзвінок вже давно задзвенів, але йшла зовсім спокійно. Не кваплячись, роздумуючи кожен крок. Думки знову крутнулись у вир проблем, питання «Чому я?», «Що зі мною, не так?», все неминуче переслідували мене. Я хотіла зрозуміти власну проблему, хотіла вирішити її та повернутись до нормального стабільного життя...

Кілька днів нісши ці думки у собі, я спілкувалась із подругами й ділилась цими проблемами. Можливо в той момент мені здавалось це зробити легше аніж піти до психолога, але ті слова про тест і те що мене саме викликали не покидали мене. Тест був таким не складним, лиш чорно-білим, просто папірець А4 невже він показав її схильність. Чи правда це? А якщо це справді так, то може спробувати це зробити? Сівши в маленькому єдиному кутку своєї кімнати, я обдумувала власні проблеми. Кімната навіть не мала дверей, більше того це була спільна кімната із матір’ю, але ми періодично могли за один день парою слів перекинутись. Полишена власного простору мені приходилось слухати як мама щось дивилась. Я подивилась у вікно, і побачила нічні барви неба, нічний Дніпро і блиск міста що відбився у річці. Завжди заворожувалась красою навколишнього, я щиро любила життя... Але біль, що була невідома мені прогризалась через ці почуття.

Рішуче вирішивши вчора піти до психолога, я чимчикувала коридорами й спускалась сходами як раз у потрібний момент я побачила потрібну людину і швидко побігла.

-Вибачте, не могли б ви зі мною.. Ну... На цій перерві поговорити? – я нервово скомкувала низ одягу.

- О...думаю.. – він поглянув на годинник у телефоні – Так звичайно проходь. – Він зайшов у тамбур, ключ сковзнув у дверну щілину кабінет відчинився.

Я пройшла за ним і присіла на стілець обережно, стиснувши колінка разом і поклавши на них руки, він сів за іншу частину слова і спитав що саме я хотіла розповісти. До цього часу я була впевнена у своїх словах, була впевнена що я сміливо зможу сказати це. Але коли я відкрила рот слова ніби комом застрягли в роті, голова запаморочилась, а сльози почали по трохи в кутиках очей з’являтись. Я намагалась стримати сльози та хоч вичавити із себе якісь слова.. Нарешті я спромоглась вимовити ці слова.

-Я-я.... Н-намагалась... – знову спіткнувшись на словах сльози покотились з очей. – Вбити себе...

          Опустивши очі він протягнув мені чашку води та почав слухати всю мою історію від початку до кінця. Звичайно в той день я пропустила один урок, дедалі я поглиблювалась у цю розмову...Мені ставало легше, нарешті ніби всі слова вирвались на свободу, усі образи що тримались на душі важким каменем.

         -Тож... По твоїм словам... Винні твої рідні? – він це спокійно промовив глядячи на мене.

- Мої.. рідні? Але цього не може бути... – я не могла змиритись із цими словами, але я розуміла що він правий.

- Я допоможу тобі, я не залишу тебе і ми спробуємо...Все владнати...Ти вже молодець що прийшла.

Можливо для когось здасться як цей момент можна назвати те що це мій вчитель... Але я багато думала що саме повернуло моє життя на 180 градусів...І так це був саме цей момент. Завдяки саме психологу, саме зараз я тут і планую своє життя, він той хто змінив моє життя.

Умови участі у конкурсі коротких оповідань «Вчитель, який змінив моє життя»