Ігор Даровський. Вчитель, який змінив моє життя
Магія червоного світла
Ми стоїмо на кухні, двері замкнені і червоне магічне світло огортає наші обличчя. Дід рахує час, а я дивлюся як у ванночці проявляється зображення світлини. Справжнє чаклунство.
Якщо перетримати папір у розчині, то фотографія стане занадто контрастною і її можна зіпсувати, якщо витягти зарано, то проявиться лише частина. У цьому кропіткому процесі треба бути обачним і точним.
Вже час. Дід простягає мені довгий пінцет я обережно витягаю мокрий папір. Тепер треба пройти спеціальним валиком, аби позбавитись рідини і дочекатися поки зображення остаточно висохне. Потім найкращі кадри ми вставимо у альбом, а інші заховаємо у чорні конверти, які покладемо у відповідну шухлядку у шафі.
Ці суботні фотовечори – наша традиція. Спочатку я тільки допомагав на фінальній стадії, але з кожним разом дід все більше довіряє мені і сьогодні навіть дозволив розлити розчини по ванночкам. Доторкнутися до його святих підписаних бутлів та колбочок і навіть зібрати фотозбільшувач – такий чорний та витягнутий, схожий на великий космічний корабель. У цей апарат потрібно дбайливо вставити проявлену плівку і потім спроектувати зображення на білий клаптик паперу. Цей процес подобається мені найбільше – тоді ти вперше бачиш що вийде потім і обираєш розмір знімка. Сьогодні ми проявили і кілька моїх фото, які я разом з дідом зробив вдень у парку. Навряд вони заслуговують місця у альбомі, але дід із задоволенням розглядає ці перші світлини і навіть намагається знайти в них ознаки вдалої композиції.
Через рік дід подарував мені фотоапарат і ми почали розбирали із ним усі мої фотографії. У перші шкільні подорожі я брав одну плівку у 36 кадрів. Лише 36 за раз. Ретельно продуманих і обраних. Які потім можна проявити разом із дідом і розібрати кожен з них. Він уважно роздивлявся кожну світлину і запитував про ідею, розташування об’єктів і технічні налаштування під час зйомки. Часто вказував на помилки та розказував як покращити свої навички.
Мій дід був одним з інженерів на заводі електрозварювання імені Патона і працював з японськими електронними мікроскопами. Тож точність та увага до деталей була його фішкою. Це відношення він передав і мені. Перш ніж зробити кадр я думав, що саме маю сказати, чому саме цей ракурс обираю. Перевіряв налаштування діафрагми та витримки і лише після цього натискав кнопку. І найголовніше: не забувати знімати кришку з об’єктиву.
Коли настала ера цифрових камер, дід вже був далеко на пенсії. Сам він перестав фотографувати, але намагався слідкувати за технічними новинками. Коли я купив відеокамеру, що писала на міні-диски та недорогий дзеркальний Сanon я спершу прийшов до нього. Увімкнув запис і зняв кілька кадрів його з бабцьою. Вони сиділи на дивані і дід заради цього навіть вдягнув старий, але охайний костюм.
– Може не треба нас знімати! Така техніка! – трохи сором’язливо сказав дід, а я засміявся, адже знімав «для історії».
Коли згорів вінчестер на комп’ютері, ці кадри не вдалося відновити. Залишились лише аналогові чорно-білі знімки, ті дідові портрети, які я робив колись давно. Ще на плівковий «Київ». Так дивно… ніби за його бажанням він залишився у ері аналогових технологій.
Згодом я почав займатися відеозйомкою професійно і одразу згадав усе, що ми обговорювали. Важливість моменту, ракурсу та освітлення. Думаю, що моїм основним профілем стала саме документалістика через пошуки правди та історії. Тієї самої, яку ми шукали удвох кожної суботи. Ту, яку ми зараз шукаємо із моїми студентами-відеографами, хоча вже і без магічного червоного світла.
Дід помер наприкінці 2008 і не побачив моїх більш впевнених документальних робіт. Але коли мені запропонували стати режисером фільму до 100-річчя академії наук України я не вагався. Це був ніби той важливий крок, який мені потрібно було зробити в пам’ять про нього. Ми писали останнє інтерв’ю із 100 річним Патоном, а я думав, про діда який змінив моє життя і подарував професію, яка приносить задоволення. Чи пишався би він моїми фільмами і що б сказав про цей, в якому ми показували його інститут? Не знаю, але певен, що разом ми б ретельно розібрали кожен кадр і знайшли б що вдосконалити.
Тепер я намагаюся це робити сам. Бути прискіпливим, суворим і чесним до себе і своєї праці.
– Якщо не знаєш що зняти, не знімай, – часто говорив він і я користуюсь цією настановою на кожній зйомці.
Напевно, цей вислів можна екстраполювати на будь який аспект життя: не роби щось поспіхом і аби як. Адже з цього не буде нічого путнього. На жаль більшість наших сучасників не зважають на цю просту істину. Хоча, людина найчастіше прямує найлегшим шляхом, тож у цьому немає нічого дивного.
Коли ми з дружиною обирали ім’я для сина, ми не вагалися… Зараз я дивлюся на дорослого Георгія і розумію що він зовсім не схожий на свого прадіда. І це добре, адже саме наша індивідуальність робить нас людиною і формує характер.
«У будь який умовах живи гідно і залишайся порядним», – казав дід і ніколи не зродив цьому правилу. І я дуже сподіваюся, що і нам це вдасться.
Умови участі у конкурсі коротких оповідань «Вчитель, який змінив моє життя»
