Ярина Могила. Вчитель, який змінив моє життя
Вкриваю квітом Ваше згорьоване серце
Вітаю Вас, шановна пані!
Даруйте, що не зву на ім’я – я ж бо навіть не встигла його вивідати. А мій офіційний тон має єдине виправдання: посмію назвати Вас вчителькою, котра змінила моє життя. Людей такого фаху, знаєте, шанують – як не ділом, то бодай словом.
Ви, певно, дуже здивувалися б, прочитавши цього листа. Припускаю, що й наміру такого не мали – стати чиєюсь вчителькою. Хотіли просто добути свого віку в рідній квартирці, укупці зі своїм «старим». Зустріти я Вас більше не зможу. Та ж і не знаю, чи стало б мені духу завести розмову. Висловлю несказане бодай у цьому листі. Надіюсь, що колись якась невблаганна життєва примха приведе Вас до нього й бодай трохи зігріє Ваше згоріле горем серце.
Зустрілись ми наприкінці жовтня, приблизно в тисячний день моєї боротьби з пекельною, але невидимою хворобою. Я саме вийшла з клініки й подумки порахувала, що ось попрощалась з восьмим лікарем, котрий ввічливо розвів руками й порадив «викинути все з голови». Мої руки опустились.
Сіла на лавочку, бо ноги більше не слухались, і втупилась у мертве осіннє листя, яке ще хотіло заходитись шелестом, а вже не могло. Лише згодом почула Ваш голос. Не кортіло мені балакати, та все ж завели ми ту розмову. Ви тоді ще дістали з пошарпаного гаманця світлину свого «старого» – таку, як на паспорт, але пожовклу й стерту роками. А я одразу зрозуміла, що тільки й маєте цей крихітний клаптик паперу, намагаєтесь торкнутись до свого чоловіка крізь смерть.
Вас, як з’ясувалось, ошукало саме життя. Сказали, що того дня він попросив сходити до крамниці й придбати йому грушок – жовтеньких, солодких, трохи перестиглих. Дуже вже любив їх. А Ви зраділи, що встигли взяти їх до того, як завила сирена. Потім вибух. На місці квартири – груди наглого, як смерть, полум’я. Хай як рвались, та не дістались того пекла. А там був він. Що далі? Ви бідкались, що мучать сни. То відкидаєте важезні розпалені брили, чуєте його благання, а все не дістаєтесь. То він сам прийде, розгніваний страшне, бо ж чекав. Та все примовляє: «Поки був у кімнатці, то могла вирятувати. А тепер і не шукай».
А наприкінці Ви сказали: «Аби знаття, дитино моя, що так воно буде, то кинулася б до того пекла й вирвала його звідти. А теперечки ніде нема мого “старого”».
Пригадую, як захотіла розрадити Вас, незграбно пробелькотіла щось про допомогу чи підтримку. А Ви глянули на мене поглядом зацькованого безпорадного звіряти, людини-примари, чий вирок уже виголошено й виконано. Ваші очі сказали все.
Йшла тоді додому й відчувала, як мене пробирав розпач. Палюче горе, моя мудра вчителько, покарбувало Вашу душу дитячою наївністю: думали ж бо, що могли дістати його з того вогнища, і катувались, що не встигли, поки він був у тій кімнатці, а не за смоленою і безмірною пущею. А потім – даруйте, моя люба пані, таке марнославство та егоїзм з мого боку – мене стала проймати лють до власного пекла, яке мучило та жадно пожирало все довкіль.
Пані, Ви ж моя люба мила вчителько, дякую Вам за урок. Після розпачу прийшло розуміння: ще можу вирятуватись. Та бодай спробувати. Лиш би колись-колись не оголосити свого життєвого вироку: «Аби знаття, що так воно буде, то кинулася б до того пекла».
Хворобу знайшла з десятим лікарем. Одужую. Вертаю все втрачене. Будую плани. Хочу посіяти квіти на попаленій землі.
Ви опинились на злиденній пустці, а рівнятися горем я і не посмію. Та хочу сказати: подумки вкриваю квітом усього світу Ваше згорьоване серце, моя люба вчителько.
З любов’ю
Ваша учениця
Умови участі у конкурсі коротких оповідань «Вчитель, який змінив моє життя»
