Лана Шест. Конкурс драбблів «У мене було 2 хвилини, щоб…»

Не боятися свого бажання.

Вона стояла та дивилася на море. Спокійне й безтурботне, воно повільно виносило на берег бірюзові хвилі, які ледь чутко торкалися її ніг. Затримувалися на секунду, залишивши свій прохолодний поцілунок, та тікали назад. Туди, в безмежну далечінь… «Прощається», — подумала вона. — Я теж буду сумувати. На очах дівчини з’явилися непрохані сльози. За два тижні у моря вона встигла закохатися в цей незмірний простір. І зараз дуже жадала затриматися тут надовго. А, може й… «Так, хочу. Хочу назавжди». Зітхнувши, заплющила очі, щоб закарбувати цю мить у самому надійному місці своєї пам’яті.

Раптом гуркіт, зичний й різкий, порушив тишу вечора. Дівчина розплющила очі та почала здивовано оглядатися. Море, яке кілька хвилин тому виблискувало блакитною бірюзою, потемніло й стало занепокоєним. Вітер, наче боявся заходити в море, стурбовано гасав пляжем. То несамовито чіпляв купи піску, то нахабно заривався в її волосся. Налякано гомоніли чайки, розрізуючи носами синю глибину. У неї виникло дивне відчуття очікування чогось страшного, але ж могутнього й величного. Того, що лякає і водночас захоплює. Вона наполегливо вдивлялася в далечину, що виднілася перед очима.  Гримотіло саме там. Що у тому місці? Що?... Хвилина, й вона побачила… її. Чорну й потужну, що переливалася різними відблисками. Вона, хижа й приваблива, наближалася, набираючи зросту та сили, поглинаючи все на своєму шляху…

У неї було дві хвилини, щоб розвернутися й бігти. Бігти щосили. Бігти, не зважаючи на те, що ноги грузнуть в піску. Бігти якомога далі від цього… Але дівчина стояла, не ворухнувшись. Піднявши голову догори, вона зачаровано роздивлялася багатометрове диво, що насовувалося на неї. Воно затулило небо, сонце, увесь світ. Однак не жахало, а притягувало. Таке неймовірне, незрівнянне. … Хвиля вийшла на берег і замерла. Мов замислилася на секунду чи дві… А потім накрила… її та останнє слово, що злетіло з дівочих губ: «Назавжди».