Тетяна Волошина. Вчитель, який змінив моє життя

Невідомий

До Нового року залишалося дві години п’ятнадцять хвилин. Ще ніколи в житті Жанна не була у цей вечір одна. Вона нервово поглядала на годинник в надії чуда, сподівалася, що ось саме зараз зателефонують з відділку і скажуть: «Ваш чоловік знайшовся і прямує додому». Але дива не ставалося.

Сьогодні був четвертий день, як Савелій зник. У понеділок вранці пішов на роботу, в обід телефонував, що, можливо, затримається на годину, мовляв, перед новим роком роботи підкинули, і не прийшов. Ввечері його телефон уже був поза зоною. Жанна уявлення не мала, куди міг подітися її чоловік. Викрадати та шантажувати його нема за що. Савелій — звичайнісінький зубний технік у місцевій приватній клініці. Має, як то кажуть, голу зарплатню. Дітей у них нема. Причини цього факту лікарі не називали, тільки щоразу знизували плечима зі словами: «Ну… не все від нас залежить».

З квартири навпроти доносився гам — сусіди почали святкувати.

Жанна щось видивлялася на маленькому кухонному столі, накритому на двох. Пляшка шампанського одиноко стояла серед салатів та канапок, ніби копіюючи її самотність у, здавалось би, найщасливішу ніч у році.

Жінка почала шукати у нещодавно набраних контактах номер поліції, як на її мобільник зателефонували з прихованого номера.

— Алло!

— Жанно Петрівно, капітан Швайка турбує. З прийдешнім Новим роком вас. На жаль, маємо погану новину.

Жанна відчувала, як невідома сила здавлювала її шию, не допускаючи туди повітря.

— Я… Яку… нови… новину, — жінка закашлялася, не почувши, що відповів співбесідник. — Я… Яку?

— …Але ви завчасно не хвилюйтеся. Можете під’їхати до моргу?

— Боже, він що, помер? Савелій помер? Його убили? Хто? За що?

Мобільний телефон випав із рук Жанни від раптового трясіння її тіла. Через потік сліз вона кілька секунд не могла віднайти його під столом.

— Алло! Ви тут? Я зараз… Хто його убив?

— Жанно, заспокойтеся і швидше приїздіть. Я ж вам сказав, ми не впевнені, що то ваш чоловік. Обличчя покійника понівечене, незнайомця збила автівка, і він майже добу лежав у лісосмузі.

— То, може… То не він, може?

— Можливо, не він. Але інших зниклих безвісти у нас поки що немає…

— А одяг? Який одяг?

— Одяг забруднений у кров та багнюку. Розібрати колір важко. Куртка чи то синя, чи то сіра, з капюшоном, балонова. Джинси чи то сірі, чи то сині…

— Його, одяг його… Я… зараз… таксі…

Жанна поклала слухавку та поспіхом набрала таксі.

«Тільки не це. Що завгодно, Боже, тільки не смерть Савелія. Нехай би загуляв, нехай би коханка, дві, три коханки, позашлюбні діти, десять, хоч цілий притулок… Але не смерть. Я не переживу, Господи… Благаю Тебе… Тільки не смерть».

Жанна вибігла на вулицю і через десять хвилин була біля моргу.

— Візьміть маску, запах там не французьких парфумів.

— Та ну, — Жанна махнула рукою на Швайку, ніби все життя те й робила, що трупи обстежувала. — Де він?

З рота жінки, як зі щойно відкоркованої пляшечки, доносився запах корвалолу.

— Ходім.

По центру моргу, на столі, лежало нерухоме тіло, накрите чорною тканиною. З-під полотна виднілися лише ступні обох ніг і бірка, прикріплена до великого пальця, з текстом «Невідомий».

Коли Швайка та Жанна підійшли до трупа, слідчий одним рухом зняв чорну тканину, і жінка побачила понівечене синюшне обличчя незнайомця.

— Не він. Боже, це не він. Це зовсім не Савелій. Це… Не він…

— Я можу підвезти вас додому, нам по дорозі. Нехай це буде вибаченням за незручності.

Біля під’їзду Жанна трохи вгамувала своє тіло. Тремтіння рук минуло, серце стишило стукіт. Вона викурила цигарку та піднялася у квартиру.

«От безголова. Дверей не зачинила. А якби злодії?»

Жанна зайшла на кухню і побачила зовсім не злодіїв. За столом, накритим на двох, сидів її чоловік Савелій, цілий та неушкоджений. Легенька посмішка на його обличчі свідчила про те, що з ним все гаразд.

— Савелію! Савелію! Де ти був?

— Пробач, не проганяй на ніч.

— Ти що… ти знаєш… ти знаєш, де я була?.. Як проганяти… Як ти міг подумати…

— Марку! Маааарку! — Савелій несподівано окликнув якогось Марка — і з кімнати на кухню забіг червонощокий хлопчина, віком чотирьох-п’яти років, копія її чоловіка.

— Це мій син Марк. Тепер проженеш?

— Син! — Жанна ствердно кивнула головою, бо сумнівів у тому, що перед нею стояв нащадок її чоловіка, не було. Як дві краплі води! Зменшена копія! — До поїздки прогнала б. Тепер ні. А мати де його?

— Померла днями, рак. Я, власне, тому і їздив…

— Не прожену. Я тебе майже поховала сьогодні. І себе — теж. Благо, мене врятував той… з біркою… Невідомий.

Жанна взяла зі столу пляшку шампанського і підійшла до чоловіка, на колінах якого вмостився Марк:

— Відкорковуй. Зараз буде бамкати. З Новим роком! З новим чудом!

Жінка підморгнула Марку, що в ту ж секунду змінив легкий переляк обличчя на щиру дитячу посмішку.

— З новим цудом!

                 

Умови участі у конкурсі коротких оповідань «Вчитель, який змінив моє життя»