Оксана Сорочак. Вчитель, який змінив моє життя

Її обличчя

Поблідлий місяць скотився вниз і повністю сховався за деревами. Так темно не було ще ніколи у моєму житті. Навіть жодна зірка не вистрілює тьмяним світлом у моєму напрямку. Чорнота.

Я стою посеред лісу в одній піжамі. Чи мені це сниться? Вочевидь сьогоднішня випивка скаламутила мій розум. І безпардонно, як тільки вона вміє, пересунула сцену в моїй голові майже на 30 років назад у минуле. І це вже не я, сорокарічна жінка, стою тут посеред лісу. А десятирічне дівча бігає поміж дерев і дзвінко сміється.

Мамо, а цей гриб можна їсти? – дівчинка з золотистими кучериками, що неслухняно спадають їй на лоба, демонструє своїй матері знайдений гриб.
Так, доню, - відповідає жінка, ніжно усміхаючись. По її обличчю складно визначити вік. По-юному вродлива, але очі потьмянілі, немовби колір вигорів на сонці, залишивши тільки натяк на свою присутність.

Дівчинка підбігає до мами і радісно закидає гриб до її порожнього кошика.

Значить, це для тебе, - радісно кажу маленька я і міцно обіймаю матір. – Татко казали, що вам треба добре їсти і набиратися сил. Нехай бабуся зварить свою фірмову грибну юшку. Ото смакота буде.

У ту мить мамині очі посіріли ще більше.

Блим – і сцена в моїй голові пересунулася дещо вперед. І ми вже не в лісі, а в материній спальні. Вона лежить у ліжку, а я – в її ногах, наче цуцик. Уважно прислухаюся до материного тяжкого дихання. Боюся проґавити хоч один подих.

Сто тридцять п’ять, - рахує та дівчинка в моїй голові. – Сто тридцять шість, сто тридцять сім…

Пауза… Я пригадую як моє дитяче серденько завмирає разом із маминими грудьми. Ледь чутний вдих зі свистом – і…

Сто тридцять вісім…

Спогади прокручуються ривками, як стара платівка. І я вже стою поруч із татом на могилці, рясно всипаної квітами. Тут і мамині улюблені жоржини, і братчики, і, звісно, хризантеми. Багато-багато хризантем. І ще більше облич. Не всі знайомі маленькій мені. Та я й не придивляюся. Байдуже. Мені хочеться бачити лише одне обличчя. По-юному вродливе, але із потьмянілими очима…

Платівка зі спогадів закрутилася так швидко, що й не розбереш, коли це було і як, і чи було взагалі. Чи це не прочитані історії змішалися з моєю власною. Різні люди, місця, події. Сміх, сльози, біль, радість. І море, безкрає море облич. Впізнаваних і не дуже. До запаморочення крутяться каруселлю у моїй голові. Свавільно розганяються зі швидкістю лютого вітру. До нудоти. Я намагаюся вловити те єдине обличчя, яке так хочеться побачити сьогодні мені. Та віскі не дає керувати власною головою. Пульт у його руках.

А це яка літера, доню? – золотокоса дівчинка сидить у мами на колінах, з цікавістю заглядаючи у книжку в її руках. Вона намагається пригадати знайому букву, але це так складно, коли тобі лише п’ять. – Ця літера, - підказує мати, - називає любов.
Ел, - вигукує радісно мала. – Любов, ліс, лисичка.
Молодчина, - жінка лагідно проводить долонею по золотих кучерях своєї доньки. Так ніжно може тільки мама. – А це яка літера? – вказівним пальцем вона торкається сторінки у книзі. Кожна думка про її дотик досі штрикає мене, як зубний біль.
Ве, - гордо відповідаю маленька я.
Так, - погоджується мати. – А які слова розпочинаються на цю букву?
Ведмедик, - називаю я і завмираю. П’ять років – це так мало, щоб розуміти букви та слова, але так багато, щоб розуміти любов.
А ще? – її погляд повний такої гордості за мене, що я хочу вразити її ще більше. Але, трясця, це так важко.
Вовк, віз, вчитель, - акуратно підказує мати.
А хто такий вчитель, мамо? - питаю маленька я.
Той хто чогось навчає інших, - терпеливо пояснює вона.
Це як ти вчиш мене читати та писати? – не вгаває моя дитяча допитливість.
Не тільки, - задумливо мовить мати. – Це як ти вчиш мене…