Юлія Івушкіна. Вчитель, який змінив моє життя
ОЛЕКСІЄВЕ ЩАСТЯ
В житті Олексійка були степ та Дніпро зі скелями Хортиці – це був його життєвий простір, свобода! А свобода – то щастя, Олексієве щастя!
Восени його 4-Б повели на концерт в музичній школі. Коли Олексійко занудився, заграв оркестр, та не абиякий – духовий!
Олексійко завмер. Він чув тільки трубу, інші інструменти лише підспівували. Труба підіймала мелодію високо вгору, несла до хмар, а потім відпускала вниз, кидаючи душу Олексійка з хмарної висоти, і вона парила, неслась у вільному падінні і пірнала з висоти самої високої скелі у воду на самісіньку глибину!
– Олексійко, тобі не погано?
– Я хочу так само грати! Підійдемо до найголовнішого в оркестрі?
Ледь дочекався Олексійко закінчення концерту, щоб підійти до вчителя-диригента.
Вчитель подивився на хлопця з хитруватою посмішкою.
– Що, козаче, труба сподобалась? А мужності тобі вистачить?
– А до чого ж мужність для гри на інструменті?
– Ну, для гри на звичайному музичному інструменті може й не треба, а от на трубі… Це особливий інструмент – духовий! Після духовника у війську був «духовик». Це ж таке палке серце треба мати, а музику так відчувати, щоб з холодного металу лились звуки, від яких душа б засмучувалась або зачаровувалась! Щоб вороги лякались, а воїни надихались! І це не все! Мужність у грі на трубі – це губні м’язи, які треба нарощувати кожного дня, безперервно! Так ось поміркуй, а потім прийдеш, або ні…
Звісно, що прийшов!
Олексієва душа виявилася відчиненою для музики. Вчитель це відчув та хитро посміхнувся, коли хлопець вперше взяв шкільну трубу і впевнено та м’яко притулив мундштук до губ…
Звідтоді до Олексієвого щастя додалася ще музика труби, яку він тримав в руках. Виходило, що відтепер щастя було у нього в руках!
***
І почалося. Ноти, гами, етюди. Але хотілося красивих надривних мелодій.
– Ти чекай, хлопче, маленькими кроками йди до своєї мелодії. Я ось не тільки чекав, я ховався за цими гамами та етюдами.
– Від кого?
– Від війни…
Олексійко чув, що вчитель маленьким хлопчиною був на війні «сином полку».
– А скільки ж років Вам було, коли на війну потрапили? А вбивати довелося?
– Десять, синку!
– Так само, як і мені зараз!
– По роках – так само. А по суті – я значно дорослішим був, мав бути. По тому, що довелося пережити. Нас музикою дорослі затуляли від жахів війни. Був в нас такий добрий, чуйний, інтелігентний парубок. Не міг вбивати. Не тому, що несміливий. А тому, що лють йому не притаманна була. Його й приставили до нас вчителем музики. В окопах сиділи з нотною грамотою. Ми ж – діти – не хотіли, рвалися допомагати у військовій справі. Він терплячий був. Дуже талановитий, освічений. Міг би вчителем добрим стати, музикантом.
– А став ким?
– Не судилося. Так і зостався молодим козаком в нашій пам’яті. Козак – це необов’язково пристрасний та запеклий у бою! Це мудрий та сміливий, хто має душевну велич та всі сили свої віддає людям!
Олексійкові не схотілося нічого розпитувати. Щось заважало у горлі, ніби всі слова застрягли. Вчитель теж мовчав. Але коли знов звернувся, його голос затремтів.
– Ось ти мене питав, чи довелося вбивати в моєму дитячому віці. За нього і вбив, вперше та востаннє, коли побачив його добрі очі мертвими. Він нас в окопі собою прикрив. Я й вистрелив з його гвинтівки! Але не принесло полегшення. Бо вбивати – не дитяча справа! Це я потім добре зрозумів. Коли кожної ночі снилися мертві очі вбитого німця. До сьогодні сняться.
– А як звали того парубка – першого вчителя Вашого?
– Анатолієм, як мене. З гордістю ношу наше на двох ім’я. За нас двох граю на трубі! Не вбивати за нього вирішив тоді, а на трубі краще, ніж за самого себе, – за нього грати! А коли не зможу вже грати, добру справу його передавати далі – діток вчити, щоб пам'ять про нього в музиці жила, а справа його не вмирала, як він, мала продовження!
***
В труді та стараннях пройшли роки. Вміння Олексія зросло до рівня по-козацьки жартівливих або ліричних душевних мелодій. Він вже міг прочитати перекладені на ноти історії славетного життя, почуттів та розповісти їх мовою музики людям. Він став музикантом.
Мовою музики він розповідав про тих, хто передав йому це велике вміння, і кому він завдячував: своєму вчителю й тому, другому Анатолію, котрий прожив таке коротке життя, захистивши добро, та чию справу він продовжував, теж помножуючи добро і даруючи його людям!
Коли Олексій брав до рук музичний інструмент, холодна мідна труба перетворювалась на живу істоту з душею, яка вміла плакати та сумувати, або радіти та співати як про добро, любов, так і про тугу, як про життя, так і про… смерть, але овіяну славою, тому незабутню. То плакала чи раділа Олексієва душа, то згадувала його пам'ять, то щеміло його серце. Тому що мова музики – це мова душі!
І кожного разу, ніжно та міцно тримаючи трубу, з першими звуками, якими його труба починала тужити або співати, Олексій відчував той самий дитячий захват. І тоді він разом з музикою чи то підіймався до неба, чи то падав, занурюючись у глибину, чи то летів над сценою, порушуючи закони фізики, слухаючи тільки закони серця та душі!
Умови участі у конкурсі коротких оповідань «Вчитель, який змінив моє життя»
