Семченко Анна. Вчитель, який змінив моє життя

Семченко Анна

Найкращий небажаний вчитель життя

Я мала чудове, спокійне життя

Допоки війна до ньогó не прийшла…

Я була студенткою 2 курсу, тільки розпочала новий навчальний семестр в університеті, стала старостою та разом зі своєю компанією друзів мріяла про те, як влітку поїдемо за кордон. Вже мали план, домовленості, мрії…, та все рухнуло в момент.

П’ята година ранку.

Вибухи. Крик.

Телефонуєм до мами —

Розумієм, на черзі бліцкриг.

Збираємо речі. Збираємось самі.

І їдемо до вокзалу на інший кінець.

У когось з’являються сльози,

А хтось тримається — молодець .

Хтось хоче до мами дуже,

А хтось просто спокійно поспать.

Не віриться досі, що правда

Здається, що то лиш омáнь.

Такі слова я записала в нотатках, такі були мої почуття 24 лютого, дня, який кардинально змінив моє життя…І став вчителем, якого б я ніколи не хотіла зустріти, але доля вирішила інакше.

Під жахливими щоденними обстрілами Чернігова, різкими спалахами сяйва, яскравою загравою від ракет та сиренами (поки вони ще працювали) я провела нескінченні 2 місяці життя, які здавалося, тривали довше за вічність. Ми не мали світла, води, тепла, зв'язку та їжі, а головними стали ми самі та люди поруч.

Я познайомилася з усіма в нашому великому дворі багатоквартирних будинків, кожного дня ми дружно сиділи в підвалах, ділилися їжею та гарячим чаєм, аби хоч якось зігрітися у зимовому підвалі, заспокоювали один одного та за найменшої можливості намагалися зателефонувати тим, кого не було поруч, але за кого так сильно боліло серце й ридала душа. Ми бачили чужий танк, ми бачили людей зі зброєю в руках, ми чули вибухи, від яких земля здригалась разом з нами, спостерігали пожежі, які елементарно не було сенсу гасити, бо ворожі ракети влучали туди раз за разом. Ми боялися, дуже. Кожного дня я перебувала в оточенні плачей і молитов, і якщо спочатку я була спокійніша за моїх батьків, то момент, коли в двері нашого підвалу хтось почав стріляти, а мами швидко взялися вкладати дітям в одяг маленькі клаптики паперу, серветки чи тканини з іменами, прізвищами, адресами, номерами телефонів рідних, не залишив мене байдужою.

Ця вічність була часом роздумів та висновків. 8 березня у мене з'явилося натхнення написати вірш:

Я б полетіла з тобою на Венеру

Або вже на Марс врешті-решт.

Але ти залишився вдома

Допомагати всім нашим авжеж.

Лунали вибухи,

Пересувалися танки,

Бійці мужньо

Захищали кордон.

Від самого ранку

І аж до світанку

Наставав завжди час

Мужніх тих оборон.

Молилися люди,

І плакали діти,

І зойки лиш чулися тих матерів,

Що втратили те святе і єдине

І зараз оплакують маленьких дітей.

Бомби летіли на місто,

Вщент громлячи будинки,

І вбиваючи сотні людей,

Які молилися кожної днинки

Головне — залишитись живим…

Я усвідомила, що найважливіше, що у нас є, це зовсім не Iphone з 3-ма камерами, а родина з усіма живими її членами. Ніщо матеріальне ніколи не можна порівнювати з тим, що рідне душі. Я спостерігала за малими дітьми, які ще не бачили життя, але вже чітко знали, що таке війна. Я багато думала. Після відходу військ від нашого міста, коли ми мали сміливість, хоча й з неабияким страхом, повернутися до життя у квартирах, я вирішила для себе такі 2 речі:

  • цінувати та берегти життя, своє та рідних;
  • нічого не відкладати на потім, бо життя — штука, яка може обірватися в будь-який момент, і це “потім” ніколи вже не настане.

Я ризикую, подорожую, не сиджу на одному місці, втілюю свої мрії в життя та не відкладаю на потім те, що можна здійснити прямо зараз.

Війна — випадковий та зовсім не плановий учитель мого життя, який дав мені зрозуміти багато, та дуже великою ціною.

            

                 

Умови участі у конкурсі коротких оповідань «Вчитель, який змінив моє життя»


Читати також