Оксана Коваленко. Вчитель, який змінив моє життя
ІНТЕРВ’Ю
Інтерв’ю призначили на шосте травня. Я сама запропонувала, але не очікувала, що з відомим скрипалем Сергієм Добошем вдасться домовитися так швидко. Він у постійних подорожах, гастролях, концертах... Та, напевно, так мало статися...
Я почала інтенсивно готуватися до цієї зустрічі: переглядала усі попередні інтерв’ю з цією непересічною особистістю, вивчала інформацію... Але коли настав час йти на зустріч, раптом збагнула, що абсолютно не готова! Та відступати вже було запізно. Я сама запропонувала! Сама!
Мені на той час було вже сорок три роки... Я вже не стала ані журналісткою, ані вчителькою, ані... Ані... Зате в мене підростали троє чудових дітей! Так. Мені було чим пишатись... Та все ж таки... У материнстві є щось природне, звичайне, біологічно обгрунтоване. Моя душа прагнула чогось ще — незалежного від біології, чогось такого, що б могло заповнити мій душевний простір, коли мої діти виростуть і підуть своїм власним шляхом, аби не набридати їм потім одвічними доріканнями у якійсь там невдячності та не вимагати до себе, старенької, уваги. В решті решт, то все — заради них... Саме заради них!
І на те інтерв’ю я бігла теж заради них... Хоча вони в цей час сумували за мною вдома. І все ж таки...
Я йшла, згадуючи два основні журналістські правила. Перше: ніколи не запитуй про те, що тобі самому не цікаве. Друге: не став такого запитання, на яке ти вже знаєш відповідь. Усі інтерв’ю з Сергієм Добошем, які я переглянула, були однотипними. Усі питали про одне й те саме. Я хотіла чогось інакшого. Але чого — я тоді не знала.
Я прийшла. І пам’ятаю, як почала труситися невідомо від чого...
- Пані Оксано! Припиніть негайно, інакше ми одразу розійдемося з вами, не розпочавши того, заради чого ви тут! — грізно промовив скрипаль.
І це подіяло. Страх, що ми зараз розійдемось, виявився для мене страшнішим, ніж сама зустріч. Я заспокоїлась.
- Але прошу врахувати, що в мене зовсім мало часу... Не більше тридцяти хвилин. Вам достатньо? — поцікавився пан Сергій.
- Звичайно, достатньо! Дякую, що погодилися! — зраділа я, оскільки взагалі не знала, про що розпочинати бесіду...
Я про щось його спитала... А потім ще про щось... Він щоразу дивував мене тим, що, поки я повільно і важко намагалася сформулювати суть запитання, ця неймовірна людина відповідала так, що було зрозуміло — він це все не просто знає — він це давно вивчив, перечитав про це купу книжок і сформулював власну незалежну думку.
Ми проговорили п’ять з половиною годин. Ми розійшлися по домівках пізно вночі. Я запитувала про все! І одним із болючих для мене питань було наступне:
- А що робити, якщо батьки свого часу не віддали мене навчатися музиці? А я завжди мріяла грати на гітарі...
- Пані Оксано, вам скільки років? Ви скільки разів вже по термінах пережили своє дитинство? І ви вже нікого не можете звинувачувати, що вас не віддали, окрім себе самої! Беріть гітару і навчайтеся! — сказав мені цей неймовірний скрипаль. У посміхнувся.
Мені здалося тоді, що це була усмішка бога.
Ніхто з нас тоді не знав, що ця зустріч стане для мене доленосною. Того ж вечора я взяла до рук гітару і почала щодня займатися. Спочатку по п’ять хвилин на день, бо ж досить відчутно боліли пальці від незвичного навантаження. Потім — по п’ятнадцять хвилин. За місяць я вже легко витримувала годину. За пів року — три години.
Через рік провела першу зустріч із публікою. Організувався клуб... Ми поїхали до столиці, стали проводити фестивалі.
Пан Сергій знає, що саме його слова мали такий колосальний вплив на моє становлення. Я підходила до нього з цього приводу. Неодноразово! Я дякувала і вклонялася йому. Він... Радів. І дивувався.
Зараз я щойно повернулася зі Сполучених Штатів Америки. У січні я їду туди знову... На місяць. До Чікаго. Із концертом та записувати диск.
Мені вже п’ятдесят один рік. Ні, я не стала гітаристкою. Але я стала авторкою власних пісень, які виконую під свій зовсім не складний, але все ж таки — акомпанемент. І якби не та зустріч із Сергієм Добошем, якби не те інтерв’ю, яке я просто захотіла написати безкоштовно для маленької місцевої газети... Цього всього у моєму житті ніколи б не було!
Я стою на сцені! І подорожую по цілому світу! Мене запрошують... І я щоразу подумки повертаюся до тієї розмови.
Дякую Вам, шановний Учителю!
І я дуже хочу про це розповідати усім не заради пихи... Хоча... І не без цього... Не без цього! Є трохи... Грішна. Але й заради того, аби усі побачили, як насправді легко ми можемо перетворити наше власне життя на казкову мрію. Я хочу ділитися цим, бо мені дуже дивно спостерігати за собою — здається, ніби я живу в середині якогось пригодницького фільму, де все непередбачуване і чомусь щасливе.
Умови участі у конкурсі коротких оповідань «Вчитель, який змінив моє життя»
