Олена Каменєва. Вчитель, який змінив моє життя

Життєвий шлях – мов широченний лан. У когось рівнесенький, у когось з прогалинами, у когось порослий бур’яном, а у когось квітами. Мій лан – десь з бур’яном, десь з камінням, а десь з ключовою водою.

Багато чого відбулося у житті та просочилося, наче пісок крізь пальці. Багато кому вдячна за життєву науку. Але найвеличезніша подяка – війні. Еге ж. Ніколи не думала, що буду вдячна їй за мудрість і силу, за незламний дух. Це не пусті слова і гасла.

Мешкаю у прифронтовому Запоріжжі. Корінням проросла у Хортицю і здається, що мої руки – це русла Дніпра, які обіймають рідний острів і плекають його, як найдорогоціннішу перлину. Війна навчила бути тут і зараз, жити сьогоденням. Думаєте я перестала будувати плани на майбутнє? Ні. Просто плани змінилися. Просто сили іноді не вистачає. Але щоразу згадую хлопців на передовій. Нам важко, а їм взагалі не до сну.

Моя подяка війні за те, що навчила мистецтву маленьких кроків, як того жадав Екзюпері. Та він теж пройшов пекло війни. Саме це мистецтво рятує життя скрізь: на полі запеклих боїв, в тилу, в родині. Війна зробила найголовніше – назавжди поселила у моїй душі Бога. Й душа тішиться Ним молитвою.

Пишу. Ніколи так багато не писала. У перші дні війни, сидячи у підвалі з сусідами, з переляку написала четвертину роману. Таким чином трималася за життя. Завдяки емоціям, можу писати глибше, ширше, мудріше.

Знайомлюся з такими людьми, яких хочеться обійняти не тільки руками, а й серцем. А ще працюю з дітьми, які виїхали з окупованих міст. Ви не уявляєте, які у нас діти! Жваві, розумні, талановиті! Чисті, мов весняні ранки! Якби не клята війна, ми б і не зустрілися.

Іноді здається, що я каріатида – тримаю на плечах стареньких батьків, яким важко, але не падають духом. Котів. Двох зозулят, без яких моє життя було б не таким яскравим, дві роботи й цілу торбу бажань. Заспокоюю рідних, друзів, сусідів, колег, дітей. Для кожного знаходжу тепле слово. І через десятки кілометрів люблю похресника після війни, маленьке диво, Олеся.

Саме війна подарувала мудрість – в будь-якій незрозумілій ситуації – печі хліб. І печу. І вчуся новому. Бо в домі повинно пахнути свіжоспеченим хлібом. Так пахне щастя. Так пахне мир.

Коли обстріли гучні й страшні – провалююся в ШІ. О, у нас з ним цахейло – зв’язок. Завдяки війні у мене є час розібратися у ньому. Ми з ним створили пусліків, космонявтів і поцупак. Хіба за це не дякувати війні? Хіба у мене був би час на це якби її не сталося?

Ціна життя та миру завжди висока. І вона не буває іншою. Щоб пам’ятали. Щоб залишалися людьми. Щоб сіяли хліб. Щоб досліджували океани й космічні простори. Щоб розвивали науку. Щоб писали гарні книжки та музику. Щоб народжували дітей. Щоб шанувалися. Щоб чули одне одного. Щоб марно не витрачали життя. Щоб вчасно зупинялися і мовчали. Щоб мандрували світом, дивилися на нього, захоплювалися ним. Щоб будували й відбудовували зруйноване. Щоб ніколи знову!.. І щоб вміли дякувати за все. Бо просто так у житті нічого не відбувається. Все – і хороше, і погане – нам потрібно щоб зробити з нас справжніх людей. Справжніх. Людей.

Найпростіше, що може людина – ненавидіти. Любити важко. Так важко, що іноді на любов не вистачає життя. Та всі ми в житті – наче пісок крізь пальці. Його не втримати – все одно скотиться до землі. Так і долі наші котяться, як пісок по пустелі життя.

Умови участі у конкурсі коротких оповідань «Вчитель, який змінив моє життя»