Сила укетамо: японська філософія пропонує альтернативи стоїцизму

Стоїчна форма прийняття сьогодні стала основою всього. Тім Бантінг, викладач та перекладач, пояснює, де можна знайти глибше розуміння прийняття.

Все починається зі смерті у горах. Ось тільки це моя смерть.

Одягнувши білий одяг, в який в Японії одягають померлих, я глибоко схиляю голову під звуки труб-раковин і барабанного бою на знак того, що починається перший обряд аскетичної підготовки ямабусі. Починається мій похорон. Разом із невеликою групою непосвячених, які також готуються «померти», я починаю символічне паломництво в потойбічний світ, спускаючись схилами Хагуро, поросшої кедрами гори в префектурі Ямагата на півночі Японії.

Гора Хагуро, а також довколишні гори Гассан і Юдоно, утворюють Дева Сандзан, три священні гори Дева. Для ямабусі і традиції сюгендо мало знайдеться більш шанованих святих місць. Гірські аскети практикують ритуали та магію на Дева Сандзан щонайменше з VIII чи IX століття, а можливо, і набагато довше, з того моменту в історії, коли міфи та пам'ять починають втрачати контури.

Поки слабкий туман стелиться серед високих кедрових дерев (вік деяких із них перевищує 1000 років), наша похоронна процесія повільно піднімається кам'яними сходами гори Хагуро. Повітря прохолодне, незважаючи на літню пору. Коли в 1689 році поет Мацуо Басьо здійснив подорож через ці священні гори, він написав хайку, в якому описав літній вітер, «благоухаючий» снігом гори Гассан, яка чітко видніється вдалині. Сьогодні тут пахне хвоєю та землею.

Ми йдемо, і постійний брязкіт дзвіночків ямабусі та ритмічний звук кроків — це єдині звуки, які ми чуємо: під час багатоденного ритуалу ніхто з паломників не розмовляє. Наш медитативний транс порушують лише вказівки нашого наставника, сивого ченця ямабусі на ім'я майстер Хосіно. А у відповідь ми вимовляємо: "Укетамо". Це означає: "Я приймаю".

Після дев'ятої години шляху, спочатку вгору, потім униз, майстер Хосіно дає нам вказівку: «Зараз ми піднімемося на гору Хагуро». Укетамо. А коли ми підіймаємось на гору, є ще одна вказівка: «Тепер ми обмиємося в річці». Укетамо. А потім ще одне: "Тепер ми будемо йти всю ніч". Укетамо. І далі, і далі, і далі. На кожному етапі паломництва, перетинаючи снігові вершини, переходячи вбрід стрімкі річки, здійснюючи обряди у священних місцях або медитуючи під струменями водоспаду, відповідь одна. Я приймаю, я приймаю, я приймаю.

За межами Японії концепція прийняття тісно пов'язана зі стоїцизмом, філософською традицією, яка може здатися сторонньою для гірських традицій сюгендо. Стоїцизм, що створювався протягом століть розрізненою групою філософів античної Греції та Риму, розглядає прийняття як спосіб жити краще, а не як спосіб підпорядкування ритуальним стражданням. На думку римського імператора Марка Аврелія та інших стоїків, подолання страху, горя і гніву призводить до зміни переконань і мислення: ми приймаємо те, що не в змозі змінити, або наражаємо себе на те, чого боїмося. Стоїчна філософія - це не просто набір переконань або етичних принципів, а спосіб життя, що включає постійну практику, тренування та самонагадування.

Сьогодні стоїчна форма прийняття стала філософською основою всього: від когнітивно-поведінкової терапії та практики усвідомленості до сучасного армійського способу мислення солдатів. Але японські ямабусі, які практикують сюгендо, пропонують дещо інший підхід до прийняття. Будучи складним комплексом ритуалів, практик та секретів, сюгендо – це релігійна та філософська традиція, яка пропонує нам альтернативу стоїцизму. Прийняття в сюгендо більш відчутно, інтуїтивно та орієнтоване на довкілля. Як би виглядали сучасні підходи до усвідомленості, якби вони успадкували мудрість сюгендо, а не стоїцизму?

Я народився не в Японії. Я новозеландець, який переїхав до Ямагати 2010 року. У мене тут сім'я, і я працюю викладачем в університеті, займаюся перекладами. Я не схожий на ту людину, образ якої виникає, коли ви чуєте словосполучення «езотеричні ритуальні практики». Але, як я з'ясував, ставши ямабусі у 2017 році, багато інших практикуючих сюгендо теж не виглядають «езотерично». Серед гірських аскетів є і керівники компаній, і пенсіонери, які приєднуються до них із різних, але схожих причин. Усі ми шукаємо свій шлях у сучасному світі.

Я приєднався до руху після смерті батька. Сумуючи, я знайшов утіху в прогулянках лісами Дева Сандзан. Мені подобалися ці гори, а сюгендо обіцяв ще тісніший зв'язок із природою місця. І ось я спробував зробити акіноміне (ритуал осіннього піку), одягнувши білий одяг, взявши в руки палицю і повторюючи: «Укетамо». Ближче до гор я відчув, що входжу до складного світу ритуалів і втілених знань, які несподівано перегукуються зі стоїцизмом.

Однак, на відміну від стоїцизму, сюгендо нелегко пояснити. Насправді, як ямабусі, ми даємо клятву не розповідати, що відбувається на горі. Це не лише для того, щоб зберегти таємницю практики. Перебування там є час, проведений в утробі матері до народження, час, про який ми нічого не пам'ятаємо. Однак труднощі виникають не лише через секрети. Видавці книги «Визначення сюгендо» (2020) описують цю традицію як «настільки заплутану, складну та різноманітну, що було б безглуздо намагатися охопити всі її аспекти в одному томі». Почасти ця складність пояснюється тим, що вчення сюгендо глибоко синкретичне, можливо більше, ніж будь-яка інша система вірувань в Японії. Сюгендо виник з поєднання первісних народних звичаїв, анімізму, ваджраяни, або езотеричного буддизму (відомого як мікке японською мовою), синтоїзму та даосизму. Але чому гори стали настільки важливими у цій концепції? Як пояснює японський фольклорист Ітіро Хорі у книзі 1968 року «Народна релігія в Японії», гори вважалися світом духів та божеств, будд чи бодхісатв, де душі померлих проходили ініціацію, щоб потрапити до раю. Хорі вважає, що сюгендо був побудований на наборі «первісних, але фундаментальних вірувань про гори».

Вважається, що у VI та VII століттях ці вірування, напрями філософії, доктрини та ритуальні системи були об'єднані в єдину практику легендарного засновника Ен-но Гедзя. У міру того, як Ен-но Гедзя поширював сюгендо по всій Японії, зміцнилася віра в те, що гори — це не лише місце глибокої та потенційно небезпечної духовної сили, а й джерело мудрості. Ця форма мудрості незбагненна для простих смертних. Її не можна почерпнути з книжок, розмов чи лекцій. Її треба пережити.

Таким чином, багато аспектів тренувань ямабусі мають разючі паралелі зі стоїцизмом. Стоїчна філософія - спосіб життя, що включає постійну практику або тренування. Наприклад, Сенека закликав практикувати бідність, щоб виробити стійкість до страхів, приймаючи можливість найгіршого сценарію: «Виділіть певну кількість днів, протягом яких ви будете задовольнятися наймізернішою і найдешевшою їжею, грубим і брудним одягом, кажучи при цьому про себе: «Невже це той стан, якого я боявся?»».

Багато ямабусів жили схожим чином, як пропонує Сенека, а деякі вживали радикальніших заходів. Ці горяни задовольнялися не лише мізерною їжею та грубим одягом, але й долучалися до знань через фізичні страждання, що виникають при тренуваннях у горах. Одна з основних чеснот сюгендо — нінніку (терпіння), що означає продовження ритуальних практик та відсутність скарг, навіть коли «спекотно, холодно, відчуваєш голод чи спрагу». Може створитися враження, що стати ямабусі — це переносити болючі страждання. Справді, в минулому ямабусі жили і вмирали в горах Дева Сандзан, зазнаючи неймовірних поневірянь. У наші дні такого немає. Сьогодні послідовники сюгендо живуть звичайним життям, але при цьому час від часу тренуються, практикуючи нінніку. Завдяки таким інтенсивним, але періодичним тренуванням ямабусі можуть поєднати священне зі звичайним, винести з природи суворі уроки прийняття та застосувати їх у своєму житті. Ця філософія називається хансей хандзоку, або «наполовину священна, наполовину світська».

Стоїчна модель прийняття побудована на тому, щоб жити сьогоденням і не турбуватися про майбутнє чи минуле, яке ви не можете контролювати. Сенека писав: «Прийдешнє невідомо — живи зараз!». Практика сюгендо - це теж життя в теперішньому моменті. Медитація при ходьбі, яку ми називаємо тосоге - це один із способів досягнення мети. Неможливо не бути в моменті, коли ви йдете небезпечним сніговим схилом, де один невірний крок може виявитися фатальним. І через медитацію токогатаме — токо означає «земля», а гатаме буквально означає «твердіти чи зміцнюватися» — ми вчимося бути в моменті, щоб зміцнити своє місце у світі. Ці вправи можуть бути схожими на сучасні практики усвідомленості, натхненні стоїцизмом. Але стоїчна філософія життя насправді є неповною.

Згідно з філософією сюгендо, заклики Сенеки «жити зараз» і Марка Аврелія «не виходь за межі сьогодення» суперечать один одному. Само по собі, те, що ці фрази були записані в книгах, «Про швидкоплинність життя» Сенеки і «До самого себе» Марка Аврелія, доводить, що ці філософи не жили постійно в теперішньому моменті. Письмова мова відволікає, як і усна. У сюгендо немає місця самоаналізу життєвих проблем за допомогою ведення щоденника. Ми пишемо не для сьогодення, а для майбутнього. Ми пишемо для того, щоб відобразити пізнішу версію себе чи інших. Так само і читання може забрати наш розум від світу, від концентрації на навчанні і, що найгірше, від теперішнього моменту. Що означає по-справжньому прийняти та глибоко охопити можливості сьогодення?

У Аврелія є ще один вислів, який став визначенням стоїцизму: «Все слід робити, про все говорити і думати так, ніби кожна мить може виявитися для тебе останньою». Для стоїків міркування про своє існування, а точніше прийняття своєї смерті, є засобом мотивації. Ямабусі доводить це до крайності, перетворюючи смерть на щось відчутне та матеріальне. За традицією сюгендо, три вершини Дева Сандзан – гори Хагуро, Гассан та Юдоно – є горами відродження. Щоб відродитися, людина має спочатку пройти символічну смерть у тренуваннях ямабусі на цих горах. Практики вірять, що тренують свою душу. Щоб пройти переродження, людина має прийняти своє становище, своє місце і своє «я» на кожному етапі шляху. Ось чому так важливо постійно повторювати: "Укетамо". Смерть приймається не як ідея, а як матеріальна реальність: ми йдемо в гори в білому одязі широшо зоку, в який одягнені мертві, і з дерев'яною палицею конгодзуе, що нагадує палички, якими відзначають могили на цвинтарях. У минулому, коли ямабусі вмирали під час тренувань у горах, їх палицю залишали як могильну мітку. Після смерті, проходження через пекло та потойбічний світ, коли ми подорожуємо піками та долинами Дева Сандзан, ми фізично «перероджуємося».

Як людина, яка приймає стоїцизм і сюгендо, я бачу, що і у того, і у іншого є своє місце. На перший погляд, стоїцизм може здатися більш придатним для подолання труднощів нашого життя. Але з двох навчань сюгендо — практичніше. Стоїцизм покладається на розумові експерименти та роздуми; він покладається на раціональне мислення. Сюгендо повністю покладається на навчання у світу, у природи, у гір. Як ямабусі, ми не ставимо перед собою завдання раціонального уникнення проблем, а просто приймаємо мінливості Всесвіту, коли він невблаганно рухається між життям і смертю. Для мене ці уроки природи, які неможливо описати людською мовою, принесли найбільшу втіху.

Як почати? Майстер Хосіно має інструкцію і з цього приводу: «Відправляйтеся на природу, відчувайте, потім розмірковуйте над тим, що ви відчуваєте». Укетамо.