Поезія у Мистецькому провулку, м. Дніпро
Денис Лукін
Ведучий так голосно говорить у гучномовець, що закладає вуха. Хочеться піти. Пересилюєш себе, бо скоро поети будуть читати поезії.
Поети читають у мікрофон так тихо, що нічого не чути. Хочеться піти. Пересилюєш себе...
Поети читають, як зняті з хреста мученики, як голодні безхатьки, що втрачають сили з кожним подихом. Читають тихо і незрозуміло. Ми прийшли сюди, щоб послухати поезію, але нічого не почули. Зробили вигляд. Голосно поплекскали і покричали «уааа», ніби форварду, який забив гол.
Чому поети так люблять носити маску страждання? Чому вони так тихо читають власні твори? Це жахливо.
Гірше цього тільки те, що я і сам такий...
На слух важко сприймати, але іноді — просто неможливо. Ніби людина говорить іншою мовою. Так, мовою поетичності... Поетичність — це те, що я найбільше не люблю в поезії. Оце коли автори читають трохи іншим, ніби втаємниченим голосом, а під кінець вимовляють слова ще тихіше, ніж до цього... Немов три крапки ставлять... Кому треба, той зрозуміє...
Я знаю, що я читаю нудно, тихо, монотонно, і тому намагаюсь читати якомога рідше, але інших це чомусь не зупиняє...
Та іноді серед усіх бурмотінь ніби проривається живе слово, яке чуєш. Поета, якого бачиш, немов решта — прозорі. А він виявляється не поетом. Дівчина-авторка каже: «Я не поет, я просто пишу вірші». Чудово! І дійсно, є щось образливе в тому, щоб називатися поетом. Багато хто вважає мене поетом-самозванцем, але якби хтось серйозно назвав мене поетом — не треба! Відрікаюсь від цього звання. Відмовляюсь від чину, який мені не пропонували...
Але якщо вірші пише не поет, то чи це вірші?..
Вірші, написані поетом, і вірші, написані просто людиною...
Інша дівчинка запитує: «А верлібри читати можна?». Ведучий-організатор відповідає: «Звичайно, що можна. Чому ні?». Було би цікаво почути іншу відповідь: «Ні, жодних верлібрів! Тільки справжні вірші! Охорона!».
До речі, а ви знали, що і серед верлібрів є справжні, а є несправжні? Я от пишу несправжні... По-перше, мені несправжні подобаються більше, ніж справжні. Більше в них щирості, чи що. А по-друге — справжні я писати не вмію.
В першій частині вечора мені запам'яталася лише одна фраза(я мисливець за фразами, тільки заради цього я ходжу на літературні вечори): «Колись мода не лесбійство мине, і ти скажеш, що я була просто твоєю помилкою...».
Та потім було більше. Багато гарних фраз, цілий каскад сенсів і влучних словесних поєднань...
Були філологічні вірші, були вуличні вірші, були вірші зі спальні, були безпритульні вірші; патріотичні, особисті, веселі, дуже веселі...
Було би добре, якби кожен поет був трохи актором. Але трохи. Гірше, ніж тихе, незрозуміле читання може бути тільки «артистична» подача...
Заборонити би поетам писати на сумні теми! Страждати можна, рефлексувати — будь ласка, але писати про це тільки в щоденнику чи у пабліку. Поезія — простір для сили, радості, глуму, іронії, боротьби!
Але, звичайно, у нас заборонено забороняти. Окрім писати і говорити російською...
Але це не табу, це просто усвідомлення усіх адекватних людей...
А один поет не пише навіть українською. Я його питаю, де можна почитати його тексти, там, інстаграм, телеграм? А він відповідає: «Це так довго — набирати це все...». Що ж, нащадки зроблять все за нас. Вічність нас почує.
Instagram @deni_look_in