Проїжджаючи повз маленькі, сонні містечка України

Денис Лукін. Проїжджаючи повз маленькі, сонні містечка України

Денис Лукін

Проїжджаючи повз маленькі, сонні містечка України, дивлячись на них з вікна поїзда, оточенених травою і квітами, я розумію, що їду не туди. Бо саме в них ховається літо.
А ви думали, в горах, на морі, у барах мегаполісів? Ні.
Ми рухаємось з літом у різних напрямках. Але я завжди зможу знайти його, бо знаю цю сонячну таємницю.
Маленькі, тихі, сонні містечка України, де влітку нічого не відбувається, власне, як і в будь-яку іншу пору року. Нічого не відбувається, бо все вже відбулось. Та відгомін від того Великого Вибуху радості лунає повсякчас.
Там все ніби уві сні.
Літо там триває в два рази довше, точніше, глибше.
Проїжджаючи повз маленькі, сонні містечка України, я розумію, що їду не туди. А куди я їду? Не туди...
Прилягти
Мужик-сусід по купе постійно пропонує мені прилягти. Не з ним, просто. Він бачить мене в коридорі біля вікна, коли йде курити(хоча це заборонено в поїзді) і каже: «Може, приляжете?», «Лягти не хочете?». Не хочу. Я нічого не хочу. Я прилип до вікна і не можу від нього відірватися. Спав сьогодні 4 години, але поки такі пейзажі, я не засну. Стільки зелені, сонця, краси, любові... Маки квітнуть і, здається, шавлія.
Мужичок ще хотів розкрутити мене на розмову. На ці залізничні зізнання між незнайомими подорожніми. Мовляв, куди ви їдете, навіщо, хто ваш улюблений поет... Я сухо відповідав, аби дати зрозуміти, що не зацікавлений у розмові.
Розумію, що це круто: потеревенити по душах в потязі з кимось, кого більше ніколи не побачиш. Але я для цієї ролі абсолютно не підходжу.
Я з друзями не завжди хочу розмовляти, а тут незнайомці...
Плюсую за створення окремих вагонів без чоловіків. Здається, я навіть підписував тут петицію.
Та я б ще залюбки підписав петицію про створення вагонів без нікого.
***
пам'ятаю, бабушка ніколи не любила їздити в купе. казала: «а раптом там зі мною буде їхати якийсь мужик?». мужик — це щось неприємне, незручне, смердюче.
їй краще було в плацкарті, аби уникнути необхідності перебування з цим чудовиськом — мужиком — в обмеженому просторі.
зараз я лежу в купе на верхній поличці. навпроти мене — в сенсі не у відділені для багажу, а також на верхній поличці — юна пані середнього віку. можливо, вона теж не любить мужиків. та ясно. як їх можна любити?
але я не відчуваю жодної провини. мені не хочеться сховатися в туалеті чи під ковдру. бо я не мужик. ну, серйозно, який я мужик? я дениска цибулькін.
Дивні питання
Почув в потязі два дивні питання. Обидва від чоловіків: один мого віку(хоча такого віку і не існує; ну, ви зрозуміли), інший сивочолий старигань. Перший спитав: «А тут один туалет?». Інший поцікавився: «А тут курити можна?». На обидва ці запитання слід було дати одну відповідь, точніше, зустрічне запитання: «Чуваки, ви з якої планети? Вам ще можна їздити в потягах, а ви вже не їздили».
Коли другий, мій сусід по купе, почув від мене, що курити не можна, то відклав кросворд і спустошено втупився в стіну.
Я запитав: «Чого ж ти викликав в себе тютюнову залежність? Що дає тобі паління, окрім радості і щастя? Чому ти не призвичив себе до читання поезії, ось благородна і тонізуюча аддикція! До того ж, в кожному вагоні поїздів "Укрзалізниці" є кімнатка для читання віршів...».
Питання, звичайно, було риторичним, і не потребувало відповіді. Замість відповіді мужик встав і кудись пішов...


Instagram @deni_look_in

Читати також


up