Реабілітація у соляних печерах: у пошуках доказів ефективності

Пасивних методів реабілітації та лікування — незліченна кількість. Майже всі вони мають широкий спектр застосування та кілька «томів» опису дивовижних властивостей.

Одним із таких методів можна вважати спелеотерапію — немедикаментозний вид реабілітації та лікування органів дихання. В його основі — використання мікроклімату підземних соляних шахт і карстових печер. 

Спелеотерапія (як лікувальний метод) виникла ще під час Другої світової війни. Жителі Еннепеталя (місто на заході Німеччини) переховувалися від бомбардувань у печері Клютерхеле. Серед них були й пацієнти з астмою. Спостерігаючи за ними, Доктор Карл Герман Шпаннагель звернув увагу, що після перебування у печері, стан хворих покращився. 

Дієвість методу буцімто досягається бактерицидною та бактеріостатичною дією на мікрофлору дихальних шляхів. Також, за легендою, сіль покращує дренажну функцію бронхів і полегшує відходження мокротиння. 

Утім, науковці до спелеотерапії ставляться більш скептично. Дослідження, яке можна знайти в Кокрейнівській бібліотеці, свідчить — метод не безнадійний. Він таки має позитивні ефекти. Але короткострокові. Тож головні питання, на які й досі немає відповіді: наскільки довго триває позитивна дія методу та чи можна вважати таке лікування економічно ефективним? 

Отже, спелеотерапія чи галотерапія (соляна кімната) не можуть бути основним методом лікування та реабілітації. Під час відновлення функцій людини слід послуговуватися виключно доказовими підходами.