Лист академіку О.Є. Корнійчуку

ГОЛОВІ УРЯДОВОГО РЕСПУБЛІКАНСЬКОГО КОМІТЕТУ ПО ПРЕМІЯХ ІМЕНІ Т.Г. ШЕВЧЕНКА АКАДЕМІКУ О.Є. КОРНІЙЧУКУ
ВІД КОМПОЗИТОРА В. БАРВІНСЬКОГО

Пробачте, що звертаюся до Вас як голови вищезгаданого комітету в питаннях, пов’язаних із присудженням премій імені Т.Г. Шевченка на 1963 р. На початку хочу відмітити, що зміст наступних рядків мого письма виходить особисто від мене. Мої думки і міркування передаю Вам і членам Урядового республіканського комітету в неофіційному порядку як рядовий член української громадськості і як музика-композитор, що більше 50-ти років працює професійно в музичній ділянці.
Мені Неввідомі всі подробиці та хід дискусії, які довели до такого, а не іншого присудження Шевченківських премІй, і думки мої та міркування по тій справі я можу спирати (зокрема у відношенні до тих премій на 1963 р.) на опублікованій у львівській газеті “Вільна Україна” від 10 березня 1963 р. № 59 розмові кореспондента РАТАУ з головою Урядового республіканського комітету по преміях імені Т. Г. Шевченка академіком О.Є. Корнійчуком. — Щоби виключити зразу всякі непорозуміння чи здогади, мушу з натиском підкреслити, що те, про що я хочу висловити мій особистий погляд, у ніякому разі не є звернене у своїй основі проти композитора Георгія Майбороди та його творчих досягнень, як без усякого сумніву, гідного своєю професійною кваліфікацією та творчим профілем бути кандидатом на таке високе відзначення. (Скоріше можна б мати деякі застереження у справі минулорічного присудження премій ім. Т.Г. Шевченка в галузі музичної творчості як першої того роду премії). — Та моїх поглядів та зауважень відносно премій ім. Т.Г. Шевченка я не ставлю на вузьку платформу того чи іншого кандидата, але як доволі широку і подекуди складну проблему з точки зору не тільки нашої радянської сучасності, й з точки зору нашого минулого, нашої доброї традиції. Та перед тим хотів би я вказати на незрозумілість, а то й помилковість тих поданих у Вашій розмові з кореспондентом “РАТАУ” причин, задля яких розгляд творів ‘Заповіт” та “Кавказ” композитора Ст. Людкевича на тексти Т. Г. Шевченка перенесено на 1964 р. Як причину перенесення розгляду вищенаведених творів Ст. Людкевича подається в опублікованій з Вами розмові те, що: “Клавіри” тих творів у новій редакції опубліковані недавно і широка громадськість не мала змоги ознайомитися з ними і дати їм свою оцінку”. Тут трохи неясно, чому вжито слово “клавіри”, а не “партитури”. Бо ж такі твори, як “Заповіт” чи “Кавказ” Ст. Людкевича, виконуються на основі партитури, а не клавіру. Важко припустити, щоби широка громадськість ознайомлювалась з такими творами при допомозі клавірів у дослівному того слова значенні, і члени комітету мали хіба на думці те, шо з причини браку партитури неможливе виконання твору, а тим самим ознайомлення з ним громадськості. Ознайомлення з даним твором при допомозі партитури (без виконання у живому звучанні того ж твору) може бути справою хіба дуже нечисленних одиниць, тобто фахівців-професіоналів, а не широкої громадськості. Та подана в розмові інформація, буцімто клавіри (розуміти треба партитури - примітка моя В. Б.) творів “Заповіт” і “Кавказ” Ст. Людкевича в новій редакції опубліковані недавно і що широка громадськість не мала змоги достатньо ознайомитись з ними; дати їм свою оцінку, не відповідає дійсності, бо партитура Заповіту появилася ще в 1958 р.в “Державному видавництві
образотворчого мистецтва та музичної літератури” в Києві.

Твір цей награно теж на грамофонну пластинку. Що ж до виконування цього твору в концертах, то він був уперше виконаний ще в 1935 р. (!) У Львові на шевченківському концерті, Після возз’єднання західної вітки українського народу в Радянській Державі твір цей виконувався часто не тільки на шевченківських концертах, а й у радіопередачах. Слухачі сприймають цей твір завжди з великим ентузіазмом та зворушенням. Очевидці заявляють, що коли цей твір виконувався 1955 р. в Києві то слухачі зустріли його невмовкаючими оплесками, а публіка вшанувала приявного на концерті композитора вставанням з місць»
Очевидці розповідають, що в багатьох появилися сльози зворушення в очах. Виконання цього твору в Москві слухачі прийняли з захопленням, а приявні на концерті провідні композитори Москви з Д. Шостаковичем на чолі зложили Ст. Людкевичеві сердечні ґратуляції. Що ж до “Кавказу”, над яким Людкевич працював близько 10 років, то цей твір був виконуваний в західних областях України, зокрема ж у Львові, ще з 1906 р., спершу окремими частинами, а в 1924 р. в цілості... Не знаю, чи який інший твір українського комлпозитора мав таку здавна славну традицію, як саме “Кавказ” Людкевича. Не було шевченківського концерту, на якому б цей твір не виконувався. І він становив завжди кульмінаційну точку і справжню прикрасу програми. У слухачів цей твір викликував завжди надзвичайно сильне хвилювання та підйом. Треба підкреслити, що справжнє величне мистецтво і культурне значення того твору українці західних областей України могли пізнати щойно після возз’єднання обох частин українського народу в радянській державі, коли цей твір було виконано перший раз професійним (а не як досі т. ск. “самодіяльним”) хором “Трембіта” та симфонічним оркестром Львівської філармонії під високомистецьким керівництвом композитора Миколи Колесси в 1940 р. Коли ж “Кавказ” виконано опісля у Києві 1946 р. хоровою капелою “Думка” (дир. О. Сорока) та симфонічним оркестром під керівництвом дир. Н. Рахліна, захоплення цим твором було таке велике й сильне, що найвидатніші київські композитори послали у Львів (неприявному тоді на концерті) композитору Людкевичу ґратуляційну телеграму, в якій успіх твору окреслили одним словом: “Тріумф!" Тоді за постановою Ради Міністрів вирішено зразу опублікувати цей твір не тільки в оркестровій партитурі, а й у грамзаписі, що з невідомих причин затягнулося аж досі. (У грамзаписі цей твір ще й досі не появився!) Твір цей виконувався частково і в Москві, і виконується часто тепер у концертах та передачах радіо, викликаючи завжди велике одушевлення. Чи ж цього мало? Як же ж ці факти можна погодити з аргументами перенесення розглядання цього твору (як і “Заповіту”) на 1964 р.? Перенесення розгляду тих творів на 1964 р. нічого нового в тій справі не принесе. І тому рішення комітету про перенесення розгляду творів “Заповіт” і "Кавказ” супроти найстарішого і так дуже заслуженого для української музичної культури взагалі композитора, який в історії розвитку української музичної творчості і взагалі музичного мистецтва створив цілу велику і славну епоху, композитора, який втішається великою любов’ю і пошаною не тільки громадськості західних областей Радянської України, а й усієї України, вважаю неправильним і незгідно з фактами умотивованим.
Я бажав би висказатися ще відносно премій ім. Т. Г. Шевченка взагалі. Урядовий республіканський комітет по тих же преміях чомусь не взяв до уваги нашої музичної традиції. А цього не слід забувати і при побудові комунізму в нашій країні, адже Володимир Ілліч Ленін говорив, що все нове коріниться у старому: відкидаючи непотрібне чи шкідливе, а зберігаючи корисне, позитивне. І так мимохіть пройшли байдуже ми біля того, чи поминули все те, що дала українській музиці і творчості та музичній культурі нашого народу діяльність Миколи Лисенка, який поруч з Шевченком став немов символом духовного об’єднання західної вітки українського народу з матірним пнем. Та так як М. Лисенко мав епохальне значення для розвитку музичної культури цілої української нації, так творчість і діяльність Ст. Людкевича створила окрему епоху в розвитку цієї культури в західних областях України. Більше того: після смерті М. Лисенка Людкевич (бодай на деякий час) бере у свої руки кермо дальшого розвитку і розбудови великих музичних форм, започаткованих М. Лисенком. Бо творчість наслідників Лисенка на Україні Леонтовича і Стеценка хоч і обдарувала українську музику шедеврами тривалої вартості і виявила обдарованність обох композиторів, то все ж таки з різних причин обмежилася майже виключно ло жанру хорової мініатюри, яка - річ ясна - не могла виявити того "орлиного лету" (як то висказався Зденек Неєдлі), притаманного більшим формам у Лисенка. Ми ще й сьгодні не з’ясовуємо собі правдивого значення для музичної культури нашого народу творчості М. Лисенка та Ст. Людкевича пізніших же видатних українських творців великих форм Висунула вже Жовтнева Революція (Ревуцький, Лятошинський, Косенко та ін.). Таке недооцінювання чи байдужість до нашої доброї традиції веде до того, що — як слушно зауважує академік М. Рильський у своїй статті "Дивлюсь на афішу та й думку думаю...” — наші передові співаки та інші виконавці мало цікавляться творчістю М. Лисенка та інших композиторів. Вони співають до знудження склепану пісню "Дивлюсь я на небо та й думку гадаю” з її безвартісним, а то й безглуздим текстом, видаючи її ще за народну пісню, якою насправді вона не є! Наша музикальна молодь не знає як слід музичної традиції, бо на неї не звертається належної уваги. Це є теж однією з причин, що в день 50-річчя смерті М. Лисенка 6 листопада 1962 року у львівській українській пресі не відмічено в цей день ні одним словом цеї дати(!), хоча в редакційнім столі лежали три статті наших музикознавців про Лисенка. І щойно на інтервенцію Ст. Людкевича поміщено значно пізніше одну з них (значно скорочену). А в номері з датою 6 листопада були подані довгі замітки про футбол і інші справи, які могли підождати до наступного номера газети. Це тим більше прикро, що в той же час чеський музичний журнал "Hudebni Rozhledy” не забув заздалегідь відмітити цю дату у рубриці пам’ятних дат!
Вертаючи до справи присудження премій ім. Т. Г. Шевченка, я хочу подати свій погляд на цю проблему.
Ніхто не мав би нічого проти довільного висококваліфікованого кандидата на одержання такої премії, коли б вона мала якусь іншу назву, напр. "державної премії” (як то бачимо в демократичній Чехії чи Польщі). Коли ж, однак, премія та носить їм`я поета-революціонера Т. Г. Шевченка, то, мені здається, її повинні б одержувати в першу чергу і бодай у перших роках ті композитори чи митці, яких творчість чи діяльність має бодай частково якесь відношення до творчості Шевченка.
На мій погляд, першою почесною премією повинен був бути нагороджений Микола Лисенко, перший і досі найбільш всебічний інтерпретатор творів Шевченка, основоположник української національної — у новочаснім того слова значенні музики, який написав около 90 (більших і менших форм) творів до текстів Т. Шевченка. Грошову суму можна було включити у “фонд побудови в 1962 р. пам’ятника М. В. Лисенка”, та збільшити цей фонд всенародними датками всього українського народу. Це не була б жодна фінансова справа чи проблема, а виявлення любові і пошани до співця народу, яку так гарно і влучно охарактеризував Максим Горький у своєму листі до Михайла Коцюбинського. Подібні приклади можемо стрінути і в інших демократичних народів, як у чехів, де в Празі на прекрасному будинку Оперного театру пишається великий надпис: “Narod Sobe" (“Народ собі”), а в демократичній Польщі з нагоди 1000-ліття Польщі розписано всенародну збірку на побудову з цеї нагоди 1000 нових шкіл. — Як другий — премією ім. Т. Г. Шевченка повинен бути відзначений композитор Ст. Людкевич, автор таких великих монументальних творів на тексти Т. Шевченка, як “Кавказ”, “Заповіт”, “Ой виострю товариша” та багато дрібніших творів, як “Косар” (“Понад полем іде”), “Чи ми ще зійдемося знову", “За байраком байрак” та малого потрійного “Заповіту" для мішаного, чоловічого та жіночого хорів. Особливо ж 4-частинний твір “Кавказ” (кантата-симфонія), який в усій вокально-симфонічній нашій творчості є найбільшим монументальним полотном, заслуговував на тим більшу увагу, що на заголовному листку першої частини того твору молодий ще тоді композитор не побоявся у тих часах умістити надпис-присвяту: “Присвята російським революціонерам”, твори Ст. Людкевича "Заповіт" і особливо ж “Кавказ” так широко спопуляризовані і відомі в колах нашої громадськості, що вони не повинні вже підлягати жодній дискусії про їхню вартість чи ждати щойно оцінки цеї громадськості, яка вже давно про них сказала своє слово. Додам ще тільки, що таких композиторів, які у своєму творчому дорібку мають теж більші чи менші твори до текстів чи на сюжети Шевченка, можна б подати більше. Це М. Вериківський (опера “Наймичка”), К. Ф. Данькевич (опера “Назар Стодоля”;, А. Ревуцький (кантата “Хустина”, хори “Ой чого ти почорніло зеленеє поле?”, “У перетику ходила” і т. д.).
Все те спонукує мене поставити перед Урядовим республіканським комітетом по преміях ім. Т. Г. Шевченка питання, чи не належало б перевірити на майбутнє доцьогочасні позиції названого комітету в такій важливій справі, як вшанування такими преміями пам’яті найбільшого сина українського народу, поета-революціонера Тараса Григоровича Шевченка.

Львів, 17/ІІІ, 1963 р.
Василь Барвінський, композитор.