Музикознавчі дослідження та публіцистика Василя Барвінського

У пантеоні видатних особистостей української культури Василеві Барвінському належить особливе місце. Його ім’я - видатного музиканта й громадського діяча - впевнено, хоч поволі, повертається до нашої духовної скарбниці. Композитор, піаніст, педагог, диригент, організатор мистецького житія в Україні, музикознавець і публіцист, що плідно працював у перечислених сферах, крім того, - більше 30 літ очолював у Львові Вищий музичний інститут ім. М. Лисенка (згодом - Львівська державна консерваторія, а нині - Львівська музична академія ім. М. Лисенка) — за тоталітарної большевицької системи був безпричинно заарештований і протягом 10 літ (1948-1958) разом зі своєю дружиною перебував в ув’язненні в концтаборах Мордовії. Це стало підґрунтям безглуздої заборони на виконання його творів, знищення більшості з них та викреслення зі суспільної пам’яті імені їх автора. Його багатогранна й різноманітна діяльність на ниві музичного мистецтва не затулила його композиторської творчості і він залишив по собі багато чудової музики, яка — майстерна, піднесена й святкова — дотепер хвилює слухача. Фортепіанні та камерно-інструментальні твори (в деяких жанрах В. Барвінський був основоположником їх в Україні), — прелюдії, сюїти, варіації, квартет, два фортепіанних тріо, а також — хорові композиції, обробки народних пісень, солоспіви, численні твори для дітей позначені талантом, вишуканою гармонією та високим летом фантазії. “Помірковано-модерний напрямок”, як означає його сам автор, вийшовши з джерел неоромантизму та пошуків у музичній мові сучасних йому європейських композиторів, закорінювався у твердій опорі на народну творчість. Нищівний вал сталінщини пройшов по особистостях музикантського “цеху", щоправда, не так “масово” і безжалісно, як, скажімо, по літераторах. Варто пригадати, для прикладу, сфабрикований процес СВУ, розстріляне відродження” - аж до репресій над представниками інтелігенції у 70-80-х роках. Трагізм долі Василя Баронського й полягав власне у тому, що він ні в чому не завинив перед жорстокою системою: він не займався політичною діяльністю і в його музичних творах важко дошукатися чогось такого, що нагадувало би заклик до бунту чи політичного протесту. Чи треба нагадувати тут, що для тієї системи достатньо було лише бути українцем, щоби бути її лютим ворогом? Перебування композитора на засланні (на “курорті”, як з терпким гумором характеризує його в одному з листів композитор), хоч понищило його фізично, не зломило психічно. До останнього подиху в житті він залишався незмінним - шляхетною людиною високих моральних і духовних якостей, християнином, невтомним будівничим української музичної культури. Це добре прослідковується у його музично-публіцистичній та епістолярній діяльності.
Музично-критична, публіцистична та музикознавча діяльність композитора, разом з його педагогікою та іншими сферами творять цілісний портрет непересічного діяча новітньої української музичної культури. Кількасот рецензій (на схилі життя він зазначав, що писав їх протягом більше ніж 50-ти років), передачі по радіо, виголошення численних рефератів про визначних діячів української та європейської культури (лише про Миколу Лисенка — понад десяток) — це величезна, часом невдячна, праця. Зрозуміло, що вона відривала В. Барвінського від творення музики, для якої залишалися нічні години чи короткі дні відпочинку.
Переважна більшість цих його праць, включаючи й рецензії, не втратила донині своєї значущості та актуальності. Навпаки, вивчення окремих порад і спостережень видатного мистця допоможе швидше налагодити становище української музики, забезпечити їй належне місце серед інших культур у країнах Європи. Готується до друку змістовна праця Марії Іванишин-Михальчук “Композитор Василь Барвінський на сторінках української преси”. Написана ще в 60-х роках, робота висвітлює титанічні зусилля мистця як рецензента та музичного критика. Хочеться вірити, що вся спадщина композитора — дослідження, статті, спомини, рецензії, листи та інше — буде опублікована невдовзі повністю.
Збірник "3 музично-письменницької спадщини" Василя Барвінського — це спроба повернути до суспільно-мистецького обігу вартісні і змістовні твори композитора. Деякі з них — “Коментований список творів", "Листи В. Барвінського до родини Миколи Лисенка" ще не публікувалися; "Враження з побуту на Україні” були опубліковані 1929 року у львівській газеті “Новий час”, віддавна є раритетом і фактично невідомі сучасникам. Об’ємна "Історія української культури” під редакцією професора Івана Крип’якевича, яка вийшла у Львові в 30-х роках (один з її розділів “Огляд історії української музики “належить перу Василя Барвінського”), щоправда, була відновлена виданнями у Києві на початку 90-х років. Позбавлене багатого ілюстративного матеріалу, в тому числі і в статті В. Барвінського, вони (ці передруки) пройшли майже непоміченими. Що об’єднує праці в збірнику, не дивлячись на їхню, так би мовити "різножанровість”? Наскрізною темою в усіх працях збірника — від публіцистики і наукового “Огляду” до “Коментованого списку творів” та листів композитора — є українське музичне мистецтво, його стан, перспективи розвитку у контексті європейської культури. Композитор послідовно проводить лінію значення музичного мистецтва для духовного життя народу, відтак — потрібно постійно й наполегливо його плекати. 75 літ виповнилося з часу здійснення давно вимріяної подорожі мистця на Україну. Подібно,- як інші його великі попередники-галичани — Іван Франко, Анатоль Вахнянин, батько композитора Олександр Барвінський та інші - не бачили свою діяльність інакше, як у єдності з Великою Україною, вони й творили цю єдність, - так і Василь Барвінський з раннього дитинства засвоїв пієтет, повагу й любов до України. Здійснена у жовтні 1928 року подорож детально описана у "Враженнях з побуту на Україні”, що опубліковані у газеті “Новий час" наступного, 1929 року. Цей розлогий нарис, не дивлячись на своє, ніби-то “ужиткове” призначення (зацікавити українців-галичан міжвоєнної Польщі справами музичного мистецтва в підсовєтській Україні) далеко сягає за ці межі. Автор, по суті, дає широку панораму особистих вражень, що охоплюють не лише музичні події, а й прилеглі до них. В. Барвінський, даючи влучні характеристики діючим на той час в Україні композиторам (А. Ревуцький, В. Косенко, Б. Лятошинський та багато інших), торкає літературну, театральну, музейну сфери. З гордістю підкреслює своє знайомство з такими визначними постатями, як Павло Тичина чи Остап Вишня. Вартує додати, що того часу в Галичині в умовах польської держави можна було достатньо послідовно й точно дізнатися про події у світі. Та й в Україні ще не було міцної залізної завіси (вона була “споруджена” пізніше, в 30-х роках). Екстраполюючи прочитане (що було написане в ті роки) на сучасність, ми мимоволі отримуємо зворушення від спостережливості автора. Композитор пише про голод 20-х років, — а його слова накладаються на відомі нині голодомори в Україні, в першу чергу - 1932-33 років (про які композитор у той час не міг знати). Дещо ідеалізовані картини, намальовані композитором - стан релігії, яку, буцімто, ніхто в СССР не забороняв, як і оптимістичні візії будівництва української культури (українізація!), декларовані при його зустрічах з міністром М. Скрипником та його заступниками - пояснюються тепер доволі просто: “червона мітла” щойно набирала своїх обертів і найбільші трагедії готувалися у найближчому майбутньому... Все ж основний акцент автор робить на музичних справах: детально характеризує свої концерти (спільно з віолончелістом Б. Бережницьким), своєрідне сприйняття музики публікою в кожному з відвіданих міст (Харкові, Києві, Дніпропетровську чи Одесі). Знаходиться місце як для побутових (часом доволі прикрих, описаних зі стриманим гумором), так і спеціально-музичних. У “Враженнях” композитор дає низку влучних спостережень щодо стану творення української музичної культури включно з педагогічними аспектами. Саме тоді зароджується велика сув’язь В. Барвінського з провідними майстрами музичного мистецтва, яка привела до міцної дружби, що тривала до останніх днів його життя. Особливі симпатії у композитора викликали Левко Ревуцький і передчасно померлий Віктор Косенко. Зворушливі й делікатні описи спільних зустрічей, гумористичне ставлення до специфічних українських “банкетів” (що їх тепер називають фуршетами) не стали на перешкоді у висвітленні чи не всіх діячів — композиторів та музикознавців, що плідно працювали на той час в Україні. Детальні спостереження над деякими моментами музичної дійсності, “малозрозумілими” для автора - масове виробництво балалайок, стан української мови, надмірна присутність російського чинника та інше теж сприяли випрацюванню у В. Барвінського чіткої панорами української музичної культури.
"Огляд історії української музики” написаний В. Барвінським для “Історії української культури” під редакцією професора І. Крип’якевича.
Слід зазначити, що цей розділ “Історії” не є надто широким. Очевидно (це зазначає й сам автор), він з якихось міркувань був скорочений редакторами. Саме це й стало підставою досить гострої критики доктора Федора Стешка в рецензії на сторінках “Української музики”. Щоправда, його критика стосується не самої музикознавчої праці композитора (чи його прорахунків), а неадекватного розуміння ролі музичного мистецтва в суспільстві. Ф. Стешко, дорікаючи редакції “Історії української культури” за надмірне та необгрунтоване скорочення музичного розділу, цілком слушно говорить: “На жаль, саме цього (тобто, поваги й розуміння до музики — В. Г.) ми в нашому громадянстві не бачимо. Звикши дивитися на музику тільки як на предмет розваги, воно, взявши від неї той ужиток, що вона дає, відразу ж забуває про неї й не турбується за те, як іде розвиток, чи має вона засоби до свого дальшого поступу, чим вона живе?” (ж. “Українська музика”, 1938, Квітень, ч. 4 (14), с. 69).
Як бачимо, проблеми, висловлені рецензентом у 1938-му році, зовсім не потьмяніли за 65 років, більше того, вони дуже виразно проглядаються нині в незалежній Українській державі. Щодо цитати, мушу зазначити, що навів її для того, що вона сконцентровано виявляє сутність того, за що боровся протягом усього свого життя Василь Барвінський. Залишається додати, що, не дивлячись на фрагментарність цього розділу (історія української музики!), - в “Огляді” подані важливі думки тяглості і перспектив українського музичного мистецтва. Як жаль, що ми свого часу, навчаючись за підручниками (радше, “нарисами”) історії української музики, в яких вона штучно була розділена "до” (1917-го року) і “після” нього, — були позбавлені мудрої і правдивої інформації, висловленої композитором!
“Коментований список творів” був надиктований композитором після повернення із заслання наприкінці 50-х років. Уважним і ретельним “співучасником” творення цієї праці була Стефанія Павлишин, яка скрупульозно та із знанням справи зафіксувала все, що розповідав композитор. Уявімо собі той час: мистець, якого фактично викреслили зі суспільної пам’яті та мистецького життя, більшість нот якого вважалися знищеними, (це значно пізніше вдалося відшукати більшість із його творів!) — стримано-серйозно пригадує собі свій шлях, не проминаючи деталей, фактів, прізвищ... Він свідомий своєї ролі у мистецтві, тому наводить різноманітні свідчення, не минаючи курйозних чи не надто приязних. Ця праця, безсумнівно, вияснить окремі моменти життєпису композитора, як і його місце в історії культури. Особливо важливими, як здається, є правдиві и зацікавлені "закордонні” свідчення близьких наших сусідів - з Чехії, Словаччини, Польщі.
В листах Василя Баронського до родини Миколи Лисенка - в першу чергу, до сина композитора - Остапа Лисенка та до внучки - Ради (Аріадни) Лисенко, композитор щирий та відвертий, як і у всьому, що він творив. Не призначені, так би мовити, для сторонніх очей, вони, тим не менше, є виявленням та безпосереднім продовженням наскрізних мотивів життєдіяльності композитора. Більшість з них написані після заслання, на схилі життя. В них не відчутно якоїсь душевної (не фізичної!) втоми, як і нема нарікань на свою долю, яка обійшлася з ним так жорстоко. Все ті ж мотиви: недостатній розвиток української музики, відсутність її в європейському обширі, видавнича справа, педагогічна, концертово-музична ділянки... і невмирущі постаті тих особистостей, які навічно увійшли до космосу мистця. Найперше — Ми-
кола Лисенко та його послідовники, далі делікатні прохання відвідати їх могили і покласти квіти. За критичними, правдивими констатаціями не можна не побачити його оптимізму, його бачення перспектив музичного мистецтва у майбутньому.
В окремих своїх творах В. Барвінський виявляє неабиякий літературний хист. У "Враженнях” особливо кидаються у вічі піднесені описи картин природи та символічних для України об’єктів - Дніпра, Чорного моря... І в інших творах, і в листах відчувається вправна рука: лише хронічний брак часу не дозволив йому ще більше виявити себе в цьому напрямі. Композитор говорить про свої спогади, які він збирався написати. Як шкода, що ми їх не маємо!

Ще один об'єкт з приводу творчості В. Барвінського хотілося би тут зачепити. В листі до тодішього голови урядового шевченківського комітету академіка О. Корнійчука він порушує проблему, яка теж не втратила дотепер своєї актуальності. Обстоюючи Станіслава Людкевича, як першорядного кандидата на отримання цієї авторитетної премії, переконуючи поважного письменника у важливості такого акту, композитор водночас виявляє себе як високоморальна та державномисляча особистість. Його етичні засади виявляються, звісно, не тільки в цьому факті, а й у всьому попередньому перебігу життя. Стосовно ж рівновеликих постатей української музичної культури — Станіслава Людкевича та Василя Барвінського, то хочеться ствердити взагалі унікальний факт в історії, - принаймні кількавікової європейської, — дружби, толерантності та співпраці між двома яскравими особистостями. Згаданий лист був опублікований 1990 року у львівському журналі “Дзвін” у коментарі названий “останнім”. Хоч і писався він за кілька місяців до смерті - це не був останній лист композитора.
...Уважний читач дошукається, мабуть, багато чого цікавого й нового в опублікованих працях композитора, який писав “свої твори кров’ю серця”, беріг пам’ять про корифеїв і бачив прекрасні перспективи української музики.

Володимир Грабовський