Розплата... та інші вірші. Іван Сидорчик
РОЗПЛАТА
Сьогодні Харків знов бомбили,
Вкраїна вмилася слізьми;
Це ж ми колись ту міць творили,
В союзі будучи, – і ми,
Назвавши братською любов'ю
Свою одвічну сліпоту.
Й тепер відхаркуємо з кров'ю
Оте безглуздя, дурість ту…
Орда нас нині знов бомбила;
По нас пуляють сили злі,
Тим, що колись ми наробили
І їм на відкуп віддали…
З ВИРІЇВ…
Хоч кличуть ще мандрівочки чудові,
Ще мліє даль в багатстві та красі,
Та птахів тягне з вирію додому, –
Їм все ще сняться гнізда, де зросли.
Тож ледь весна урочо заясніє, –
Під блиски недотлілих ще багать, –
Вони мерщій здіймаються на крила
Й до рідних місць, як і завжди, летять.
Бо не забулось, як десь там, між квітів,
Як і впродовж усіх їх поколінь,
Вони здіймались в небо, щоб летіти
В омріяну, під ясним сонцем, синь.
Тож, хоч манять мандрівочки чудові,
Й хтось мліє ще в заморській тій красі,
Та птахів тягне з вирію додому, –
До тих гніздечок, де вони зросли.
До світлих ясенів, під ясні зорі,
Що буйно квітнуть в кришталях роси
І кличуть, кличуть й птахів теж додому, –
До рідних гнізд ззивають звідусіль…
БІЛЯ ОПЕРАЦІЙНОЇ
Десь там в шпиталі, в гарматному рокоті,
Чується від молодого солдата:
– Не відрізай мені пальчики, докторе, –
Дай мені ще в ту орду постріляти.
Можеш, – прохає, – верни мені сили,
Щоб я ожив ще в клітиночці кожній,
Бо стільки лих москальня наробила,
що вже пробачить їй того не можна.
Плаче солдатик під операційною
Кров'ю забризканого медсанбата:
– Не забирайте у мене можливості
Й далі ту нечисть з земель наших гнати…
ЕШЕЛОНИ ГРИМІЛИ НА СХІД…
Моєму односельчанину І. М.Тарасюку та іншим воякам
УПА, яким прийшлось пройти пекло страшних сталінських концтаборів
Знов обдав сивим спомином дід,
Мовби духом гірким полину:
Ешелони неслися на схід
І везли нас в страшну Колиму,
Де, казали, і світ вже кінчавсь;
Де, з подачі червоних катів,
Казан смерті на всю клекотав
Й звідки мало хто вже й повертавсь,
Скуштувавши всіх тих пирогів.
Зачепив гірким спомином дід;
Смутком знов на своє повернув:
Ешелони гриміли на схід, –
Україну везли в Колиму…
ХАРАКТЕР
З рокотанням диким трактор
Проявляє свій характер
Й, аж темніючи з натуги,
Цілий день тягає плуга
І на втому не зважає, –
Бо коней уже немає.
Й нікому тепер возитись,
В жнива, з копами пшениці
І, восінні дні чудові,
Дрелювати з лісу дрова
З сірих вирубок щербатих,
Аби тепло було в хатах,
Коли зимонька настане
І укриє все снігами.
Й аж тоді трудяга-трактор,
Приструнивши свій характер
Й, фиркнувши, мов кінь, на хату –
Теж двором подасться спати,
Вперевалку, до стодоли, –
Поки не покличе поле!..
НАС НІХТО НЕ ПИТАВ…
З нами наші князьки лиш в свої забавляночки грали,
На усіх перехрестях намагались стравити колись;
Нас – ніхто не питав, лише всі нас в ярмо запрягали
І, вхопивши ломаки, поперед себе гнали кудись.
І з найвищих трибун, заховавшись за лозунги й квіти,
Обіцяли всім рай, у безмежній любові клялись;
Нас ніхто не питав, чого хочем ми від цього світу,
Лиш збивали в отари й поперед себе гнали кудись.
І всіх тих, хто хоч в сні десь, було, помолився на волю,
Хто відважувавсь глянуть, – як людина, – на сонце вгорі –
В тім, червонім, раю ждала лиш загратована доля,
Яку й всій Україні прописали московські царі
Й холуї їх, які в свої ігри запроданські грали,
При чужинських дворах в козачки записавшись колись.
Нас ніхто не питав, – нас лише уярмити старались
Й, наче стадо, гуртом усе гнали і гнали кудись…
ДІД СМЕТАНКО
– Біда! – зітхає дід Сметанко:
За Достоєвським – сунуть танки;
Пів-України вже забрали,
Хоч ми орду сюди й не звали.
Під вечір «телика» включає, –
Про Київ, Харків, Крим, Одесу,
Киріла, Пашу Мерседеса
Новини слухає. Зітхає,
І все оте, що з Достоєвським –
У піч потрошечку вкидає.
Й не сподіваючись заснути,
Зрива з себе московські пута,
Що величались «руським міром», –
Аби відбитися від звіра,
Що все довкола поглинає
І радоньки тому немає.