Наталя Франків (НаталіФран). Конкурс одноактних п'єс

Наталя Франків (НаталіФран)

ОБІЙМИ МЕНЕ

Дійові особи: Юля, Андрій

Жовто-блакитні вогні різали нічну площу потужними, неоновими трикутниками,  підстрибуючи на яскравому одязі, плутаючись у пасмах волосся, що підлітало в такт потужним вибухам ритму. Здавалось адреналін розлітався в танцюючих тілах, як балончик з газом, що потрапив у вогняний смерч.

Юля з Іриною теж відривались по повній, злітаючи вгору, за викинутими вверх руками, над вимощеною, рівними рядами, вуличною плиткою. Аж раптом перед обличчям Юлі вигулькнула невість звідки фігура баскетбольного зросту.

  • Гей, відійти! Крізь тебе не видно сцени! – дівчина легенько постукала хлопця по плечу.

Височезна тінь повернула голову:

  • Все, ок! - І тінь перемістилась, опинившись поруч з нею.

Зі сцени долинула знайома мелодія й в повітрі загойдались мільйони крихітних мобільних світлячків:  

Обійми мене, обійми мене, обійми…

(Океан Ельзи «Обійми»)

Юля відчула чуже тепло на своїй спині. Різко розвернулась до юнака:

  • Забери руку!
  • А так буде краще?! – Нахилився до вуха, перекрикуючи гучну музику, міцно обійняв за талію.
  • Зовсім знахабнів! – Грубо скинула руки, що тісним кільцем обвились поверх яскраво помаранчевої футболки.
  • А я тут до чого?! – відверто сміявся незнайомець, приспівуючи за Вакарчуком: - Обійми мене, обійми мене, обійми!

Дівчина відвернулась від нього й похапцем кинула погляд туди, де ще хвилину назад стояла подруга, але там вже танцювала незнайома їй пара, закохано перекидаючись поглядами в міцно сплетеному корсеті обіймів.  

-  Іро! – В усі сторони закрутила головою Юля. – Іро!

-  Загубила?! Нічого після концерту знайдеться! Заспокойся! – І знову гаряча долоня пропекла плече поверх футболки.

Юля насуплено вставилась поглядом у цю наглу фізіономію. Тепло зникло.

  • Гаразд! Зрозумів! Не тупий! Більше принцеси не торкаюсь!

В цю мить жовте око прожектору прошмигнуло по натовпу й Юля запримітила подругу, що віддаляючись пропихалась між розгарячілих людських хвиль. У її високо піднятих руках виднілись дві металеві баночки «Сидру».

  • Іро, я тут! – Активно жестикулюючи, прокричала їй в навздогін. Проте марно, силует зник в нічному мерехтінні вогнів.

Обійми мене, обійми мене, обійми…

  • Андрію чуєш, наша пісня.
  • Наша, - погодився він, підспівуючи - Так лагідно і не пускай.
  • А знаєш, я так і зроблю! - Вона ще більше втиснулась у його розлогі груди. – От не відпущу й край.

Андрій голосно розсміявся на ці слова ще щільніше кутаючи її в свою спортивну куртку.

  • Юлько, ти ніби мала пташка, що забилась по-глибше в своє гніздечко.
  • Так і є. І це гніздечко таке тепле й затишне. - Вона прислухалась. - Як гулко б’ється твоє серце.
  • Це воно розмовляє з твоїм.

Вони сиділи на лаві залізничного вокзалу, тулились одне до одного в цей холодний, вологий вечір і ніяк не могли розбігтись по домівках. Андрій півгодини тому прибув у Хмельницький з спортивних змагань. Не все там пройшло «гладко», але медаль і кубок привіз. І якщо раніше це приносило йому справжнє задоволення, то зараз було байдуже бо всю територію серця, тіла, душі повністю окупувала Юля й тільки вона могла освітити його зсередини. 

- Ти знаєш, мені здається, що ми, як ті дерева, що пустили глибоке коріння й  проросли один в одному. І зараз, ми – єдине ціле.

- Ну якщо врахувати, що ти втиснулась в мене так, що й дихати не можу, то так – єдине ціле, погоджуюсь.

- Дихати він не може, - на мить відірвавшись від його мускулистих грудей, пірнула сяючими очима в його глибокі чорні зіниці. – А може тебе щастя так розпирає?

- Звичайно щастя. А тебе?

- І мене теж. Я зараз дуже щаслива. Я в тобі, ти в мені. Запам’ятай це на все життя.

- Обов’язково, моя пташечко.

Коли настане день
Закінчиться війна
Там загубив себе
Побачив аж до дна

Обійми мене, обійми мене, обійми…

Знайома мелодія торкнулась обпаленого серця. Юля важко зітхнула. Але ж життя продовжується. Вона швидко підійшла до барної стійки, замовила чай.

Дівчина із задоволенням вдихала легкий аромат вітамінного чаю. Яскраво-жовті ягоди обліпихи скупчились на поверхні креативної скляної баночки. Через прозоре скло її розглядали ще якісь кумедні кульки зеленого кольору. «Так, що це? А, фейхоа», - подумки мило всміхнулась своїй здогадці. Вона полюбляла цей екзотичний фрукт за легку кислинку й складний неординарний смак. Та насолодитись напоєм їй не дали. Над прозорою ємкістю нависла чиясь незграбна тінь. Ще відслідковуючи, як фейхоа легко поколихується в сонячному ореолі скляного посуду, промовила:

  • Прошу, звільніть мій столик.

Із насолодою зробила ковток сонячного напою. Але тінь нахабно розтягнулась на її столі й не поспішала зникнути. Дівчина войовничо глипнула на непроханого гостя. Теплий чай застряг у горлі льодом.

Його сильні, виразні очі, гостро врізались у її враз обезволену душу.

  • Андрію?.. Ти? .. Живий? - Вона не відразу зрозуміла, що ці запитання йдуть з її затерплих ніби чужих вуст.
  • Так, - десь здалеку глухим відлунням докотився колись до болю знайомий голос.

В її скронях важко загуло й довколишній світ похитнувся. Так все ж вона встояла аби не зомліти.

  • Але це не-е-е-можливо, - її голос тремтів, в очах запеклись сльози. Закривши спітнілою долонею очі, вона все ж спромоглась запитати: – Як, так сталося? Я маю лист. Він вдома, в скриньці для пошти.
  • Лист… А твоє серце, Юлю? Хм, німе…- майже безголосо промовили сухі, потріскані в кутиках, губи.
  • Не смій. Ти не можеш мене звинувачувати, стільки рваних у кров ночей…
  • Рваних у кров… Красиві слова…
  • Пробач.

Її очі враз затьмарились і впали кудись додолу. Та вона все ж продовжила.

  • Я відчувала… Моє серце тремтіло…Але всі довкола…Всі! Чуєш! Навіть твоя мати. І я повірила. – В цю мить її гіркі очі благально дивились на нього.

Він обійшов столик, мовчки сів поруч. Вона впівоберта повернулась до нього, приглядалась. Холодний, чужий, далекий. Ні, це не той Андрій, якого колись кохала ще в тому, іншому житті. Хоча ось він поруч, обійми, притули до грудей, відігрій це збентежене, холодне серце. Її рука ледь здригнувшись, вже потягнулась назустріч йому, але його слова зупинили. 

  • Я відчув коли зостався один. Це ніби опинитись у глибокій, сирій ямі. Безпорадно кричиш у небо, а там….. Пустка…
  • Так, розумію.
  • Ні. Не розумієш...
  • Не розумію, - глухо, як механічна лялька, вторила йому.

Його зіниці спалахнули давнім спогадом:

  • Я так вірив тобі. Я вижив цим. Я в тобі, ти в мені, згадай…

Її тремтячі пальці все ж боязко торкнулись посіченого короткими, потворними шрамами лоба й опустились на перенісся та він різко відсахнувся, метнувши в неї холодний, мертвий погляд. Та вже за мить його очі болісно вдивлялись у неї, але зараз вона не подавала ніяких ознак життя. Отак і сиділа, тихо, безвольно. Знекровлені губи, спустілі очі. 

Час, простір, люди, зупинились, розтеклись і зникли. І тільки ці двоє… Сиділи…Але не відчували стукіт сердець, як колись, коли вони були закохано-живі...

І от моя душа

Складає зброю вниз,

Невже таки вона

Так хоче теплих сліз?

Можливо час, згодом, не зараз, розвернеться проти годинникової  стрілки і тоді…Адже справжнє кохання спроможне ПОДОЛАТИ УСЕ.

Обійми мене, обійми мене, обійми

Так лагідно і не пускай.

Обійми мене, обійми мене, обійми

Твоя весна прийде нехай.


Читати також