Поліна Бражнікова. Конкурс одноактних п'єс

Поліна Бражнікова

Ескапізм

П’єса на дві дійові особи

Червень 2024

Двоє друзів, Василина й Хелікс, знаходяться на кухні в Хелікса вдома. Перед ними на столі - нарізка сиру, сухої ковбаси, а також дві пачки сигарет, попільничка й декілька пляшок вина. Василина сидить на стільці й спостерігає за Хеліксом, який невпокійно ходить з одного кінця кухні в інший.

- Окей, ну от знаєш, як воно буває в фільмах: вони проходять разом всі необхідні випробування для перевірки своїх почуттів і в кінці зливаються в супер-екстазі, - вигукує Хелікс, дивлячись на свою подругу.

- Супер-екстаз? Це як? – Василина запалює кінець цигарки й робить першу затяжку.

- Це – супер. Слухай далі, не перебивай. І ось вони зливаються, трахаються, неначе вперше і … завіса, - Хелікс бухкає своїм келихом по столу в драматичному русі, розливаючи половину вина на поверхню столу.

- А потім що? – Василина дивиться на розлите вино і кладе лікоть на стіл, підпираючи голову рукою з цигаркою й тяжко зітхаючи.

Вже було далеко за північ, однак Хелікс перебуває у такому ж збудженому стані, як і три години тому, коли вона тільки завітала до нього.

- Ми цього не знаємо, - розводить він руками. – Ці режисерчики залишають нас у вʼязкому болоті післясмаку з відчуттям того, що ми розвʼязали разом з ними певну таємницю – таємницю того, як на практиці виглядає любов. Чи там - кохання, називай це як хочеш. Тепер ми стали розумнішими, вищими істотами, які так само, як і герой нашого фільму, знають, що любов – це коли…

- Коли.., - з примруженими від задоволення очима, підхоплює Василина.

- Коли ти відчуваєш радість від факту існування цієї людини на планеті, - продовжує Хелікс, підперши стіну плечем й вперівши свій погляд в ніч за вікном. - Коли дивишся на неї та відчуваєш, як твоє серце прискорює свій темп, як забуваєш дихати. І хоча ризик задихнутися або отримати інфаркт може здатися не дуже радісним, але контроль вже вислизнув з твоїх рук, і залишається лише довіритися цій течії. А також – ніжність. Величезний вкид ніжності у твою кров, м'язи, нервову систему!

Василина із задоволенням слухає Хелікса, боячись його перебити, збити зі доріжки, на яку він нарешті встав. Вона випускає кільця диму одне за одним.

- І найголовніше, що ти відчуваєш – це бажання оберігати та допомагати. Шалено рідкісне бажання, якого заслуговують небагато з тих, хто зустрічається на твоєму шляху, - роздумує він далі. – Постійне прагнення пізнавати цю людину надає тобі сил, прискорює мислення, заряджає ідеями. Це таке всепоглинаюче відчуття. Суміш болю і чогось прекрасного. Суміш почуття, що щемить десь в районі грудей і запоморочує в голові. А її волосся… Ти дивишся на те волосся, від якого в тебе зносить голову і хочеш взяти його в руки, провести кінчиками пальців від самої верхівки і вниз, вниз, аж доки вони не розплутаються. Чи ж її очі. Василино, такі очі трапляються один раз серед тисяч! Ні. Серед мільйонів. Їх колір ніби створили на основі суміші плавленого золота та води, і в результаті вийшов прозорий вир, від якого насправді й походить світло. І останнє – це її руки. Жіночніших рук мені не доводилося зустрічати. Те непоборне бажання взяти ці руки у свої ламає грудну клітку зсередини. Ти намагаєшся стримати це відчуття, але все, що ти можеш, це лише посміхатися і благати себе не робити цього. Тому що ці ж долоні в ту ж мить можуть зникнути з твого поля зору і більше ніколи не повернутися.

Останні слова Хелікс проговорює пошепки і замовкає. Василина дивиться на нього і навіть зі свого місця може чути гуркіт серця свого друга в повній тиші його невеличкої квартири-студії.

- Здається я зрозуміла, що таке супер-екстаз, - тихо проказує вона.

Хелікс сміється.

- Все це так. І в тому то й справа, що немає наступного фільму, який покаже їх справжню натуру, з усіма правдивими людськими погрішностями, а не лише розвиток почуттів, успіх яких вже гарантували звичайнісінькі гормони. Не буде фільму, в якому покажуть, як вона все ще не може його пробачити за весь той біль, що цей мудак їй згодом наніс і вона насправді вже давно була б рада піти й писати нову історію-істерію в своїй книзі життя. Наступний фільм не покаже в якому вогні й він перебуває щоденно, бо ненавидить себе за те, ким він є. Вони обоє страждають, але тримаються одне одного. А потім бабах! Режисери все ж знімають наступну частину цієї історії, де вони вже з дітьми, в файному такому будиночку.

- В будиночку? – неначе відлуння, повторює за ним Василина.

- А як же без будинку: він же стільки пахає, що його й вдома не видно. Не забувай, через це вона також страждає, - Хелікс підходить до столу й дивиться на розлите ним вино по його поверхні, наче не може вирішити, чи залишити все так як є, чи все ж протерти стіл.

- Ну так нехай може ділом займеться, й менше страждати буде? – з напівусміхом проказує Василина, розуміючи, що він все ж зійшов з попередньої доріжки і знову йде по іншій, такій знайомій йому дорозі скептицизму.

Вона вже допалила цигарку й запалила другу. Ніч обіцяла бути довгою.

- Окей, - Хелікс відводить погляд від розлитого вина й знову починає ходити по кухні зі сторони в сторону. - Давай накладемо ще один шар на нашу вже й так різноманітну історію: вона й займається і достатньо успішно. Уявімо, що навіть успішніше за нього, в деякому сенсі. Але ж на ній ще й домашні справи, їх діти.

- І страждає? – уточнює Василина.

- І страждає, - підтверджує Хелікс й сідає на стілець біля неї.

- Гадаю, вся проблема тут полягає в простоті сюжету, - виносить вона свій вирок.

- Ну власне! – вигукує Хелікс, знову зривається зі стільця і встає перед Василиною, широко розвівши руки. – Я ж до того й підводжу. Хочеш філософії й глибини? Най буде: додаймо наступний шар власне з його баченням. Наш герой ходить щодня з понеділка по пʼятницю на роботу, приходить додому, бачить втомлену дружину, дітей, що потребують уваги, цей «веселковий» дім, який вони разом з нею побудували. Та він знає, що в нього депресія. Може й в неї також.

- Нехай лікуються, - кидає Василина.

- Таке не виліковується, бо спричинене певним синдром. Я його називаю синдромом «замало». Їй замало його, а йому – її. Їй замало уваги, а йому – затишку. Мало-мало-мало всього-всього-всього.

- Невдячні вони.

- Невдячні, - погоджується Хелікс. – Я зараз можу сказати просто надзвичайну дурню, але ти собі не уявляєш, як важко бути невдячним. Ось ти наче намагаєшся таким не бути, а по факту виходить, що дуриш все і всіх навколо.

- Здається, ми відійшли від курсу другої частини нашого гіпотетичного фільму. Яким же буде фінал, мій друже? – вже майже засинаючи, питає Василина.

- А фінал, Василинко, у всіх один – смерть. Ти знаєш, можливо проблематика цієї історії й полягає в тому, що йому більше хочеться смерті, аніж життя. Йому мало життя в житті. Він – їбаний філософ, думки якого заболочені усвідомленням марності буття й відсутності чогось вічного. І це прибиває його цвяхом до стільця, не дає піднятись з місця й щось змінити. Він вже міг бачити їхніх ще ненароджених дітей й знав наперед, яким чудовим буде їхній дім. Так само він вже знав, що йому буде всього цього замало.

- Ну так чому б їм потім не розійтись, вже коли стане так нестерпно бути разом? – питає Василина.

- А як ти гадаєш, чому люди зазвичай не розходяться? Всі бояться змін. Всі. І старі, і молоді, - присівши за стіл, константує він й замовкає.

Василина вже й не знає, що відповісти своєму другу.

- Рідко коли однієї любові буває достатньо, потрібен ще й сенс, - тихо заговорює знову Хелікс. - Сенс, пошук й подальша підтримка якого залежать лише від тебе одного. А знайти цей сенс в людських стосунках дуже важка задача, коли ти не хочеш жити, коли ненавидиш себе. Невже ти не відчула цього в описі сюжету нашого гіпотетичного фільму? Він хоч і знайшов сенс, але той був фальшивий. Наш герой прагнув відносин не для того, аби зі світлими намірами розділяти це життя з кимось. Він зробив з їх стосунків металевий шар з ланцюгом, який міцно прикував його до землі, аби він зрештою не полетів на небеса.

Василина в нерозумінні зводить брови на переніссі.

- Ти жартуєш? – проказує вона, не вірячи тому, що щойно почула. - Ні, я розумію, що ти не жартуєш.

- Тепер ти також маєш зрозуміти, чому всі ті шаблонні відносини, дома й діти не були для нього сенсом. – вперівшись поглядом в свій порожній келих, монотонно каже Хелікс. - Він просто не хотів одного дня вийти у вікно.

Вона кидає бичок в попільничку й робить такий ковток вина, що повністю опорожнює свій келих.

- Знаєш, Хелікс, гадаю, ти правий: не треба тобі писати тій дівчині з бару, - тихо проказує Василина.


Читати також