Олександр Ковальов. Конкурс одноактних п'єс
Племінник короля
- Він посміхнувся?
- Ні. Іронія його лицем блукає, в вогні його душа не по своїй вині. Так був він втрачений, хай доля дуже тьмяна, залишився він сам один в пітьмі, та сльози не повернуть його дні, та їх нема, ні радості, ні зла.
- Цікаво друже, молодик інакший. Та все ж сюди його дорога привела.
- Нудьга. Не нам судити хлопця. Він через світ, проносив свою стать, крізь бурі з кораблем та штормом бився, подейкують не тільки тим Богам, а й іншим в миті страху він молився. Та все ж повагу не відняти фактом цим. Його як капітана всі любили, пораду завжди мудру дасть тобі, не збити хлопця, гарно він тримається в сідлі. А також воїн він нестримний та могутній, він в битвах ледь не сам перемагав, за що не раз, відзнаки та трофеї, з рук короля, він з честю й радістю приймав.
- Герой, герой. Та де ж його манери, неначе звір він дівчину вхопив, не так танцюють танці в цьому замку. Ми так незайманих не знайдемо до ранку. І будемо ні з чим, хоча я вдома.
- Нехай бере, тобі ніколи шкода не було, а зараз? Тривогу чую, чі не ви в той час, коли він у таверні вчора бився, поставили сто шилінгів за раз, на те щоб він в канаві опинився? Чи не в канаві може, а деінде?
- Не в коштах діло, так і це було. Але не вірте в доброту та щирість слів його. Не раз я бачився, та рани зашивав.
- Від нього?
- Ні, ну що ви. По статусу не має права більше, ніж руку він рукою охопить. Та вдача в нього, що Арес відпочиває. Куди б не повела його дорога, собі на радість виклик він знайде. Якщо ніхто не кинеться на нього, він спровокує, скаже щось, і в бій.
- Чому б і ні. Якщо природа просить. Нехай його Арес той і веде. Здоров’я, вміння, дозволяють хлопцю, поки живий, нехай страху не знає.
- А нам страждати.
- Що, війна? Не будьте так бентежні друже мій. Ви знову вигинаєтесь не треба, так борсатися може лише змій. Він розпалив, тож і загасить він, повірте, не бачу я нездоланих проблем. Завжди за честь свою лиш перемогу візьме.
- І втому.
- Ви краще на дівчат своїх дивіться, не замок а розпусти хтивий дім, хоча і шарму вистачає, втім, безглуздо це виглядає в стінах цих розкішних. Ви краще б золота тримали більше зараз, бо час жахливий, і ніхто живий не скаже, що меч його не візьме, чи стріла. Тож охорону вам потрібну до найняти. До нас йде буря.
- Буря – це слова. До нас йде смерть, що голови рубає. Король ще досі за племінником страждає. Ніколи болю та страждань не мав, а тут…
- То не племінник…
- Знаю друже, знаю… Племінникам він сам би все відтяв, за ще годину біля ніг хлопчини.
- Так не знайшли того хто вбив?
- Ні не знайшли, шукають. Кати його по королівству ходять, їм лиш би голови рубати, повний віз, по місту вчора вештався в дорозі.
- Шукали інформацію?
- Та де там. Ні. Коли самотньо молодій короні, він топить всі проблеми у вині, а там, на тому боці глузду, його ненависть до людей чекає. Тоді він всіх, хто трапиться на очі, лиш катом із сокирою лякає.
- Якби лякав, то не було б так страшно, а так — рубає. І він не дивиться на чин, чи на талант, не так стоїш, то це вже не повага, а як карають неповагу?
- Стійте, переб’ю. Ви бачили, він щойно повернувсь, на мене подививсь, на вас. А потім наче крадучись крізь варту, годинником хвилину милувавсь.
- І що, ну може поспіша кудись наш хлопець, моряк, задира, воїн. Ми стільки за життя не встигнем друже, як він за день. Це молодість, не жарт.
- Та дивно, скількох дівчат він танцем спокушав, та тут ще досі. Не йде в опочивальню, не спішить. Хоча на нього тільки погляди, дивіться. Як ви казали – «молодість».
- То може випити сьогодні добре треба. Таким як він, дівчата вже набридли. Напевно хоче голод нагуляти, а потім піде із дівчатами в кімнату, й по своєму їх буде катувати.
- Смішний ви. Та говорите ви правду. Нервую, вибачте.
- Чому, що вас турбує. До речі, ви ж не давно самі, у короля були, так гарно ви про себе говорили. Про свою вдачу і про відданість короні. Про мир, добро та про шляхетність пана.
- Ви теж були?
- Звичайно був і хлопець.
- Знущаєтесь. А він яким був боком у палаці. Десь у конюшні гній напевно чистив, та кізоньку маленьку напував.
- Король мене за нього сам просив. Сказав щоб він негайно йшов до нього, розмова в них була та дуже довга.
- Що, племінник новий?
- Ні ви що, він поважає його силу й мужність, та землями його нагородив. Хоча частково праві, кохання тут замішане нестримне, одне по крові, друге дуже хтиве. Вони не знаючи того самі, одну людину все життя любили, так і знайшлись, та друзями назвались.
- Не говоріть такого в слух, це зрада, у короля нема товаришів — лиш слуги.
- Та ні. Я сам все чув, наш милостивий пан наполягав, щоб друзями навік з ним стати.
- Ви справді знаєте це, чи в розмові, десь у палаці, чули у вісні?
- Пробачте, але правда це, тож хлопець, по статусу тепер вже не простак. Король наш особисто, просив мене вести його до вас.
- До мене? А чому його до мене? Немає більше де вина з дівками пить? Я лорд — не розважальний двір, чи порт, де можна лихо душу відвести. Хай в ліс іде, із шкур тварин нещасних, що дикі так же само як і він, собі намет там зробить, плодить сам, дітей, яких і так він вдосталь має, втім, ще не раз він скверну свою пустить, й на світ свого нащадка приведе. Що так же як і він по світу пустить, свого коріння, із вина та крові.
- Та схаменіться, не потрібно крику. Ми не самі. Не просто так сьогодні, удвох ми мчали ввечері в пітьмі. До вас король послав не розважатись, в нас справа є до вас, а ви сваритись.
- Чого ж мовчали, що у вас за справа. Мене король за вислугу та славу, кудись як посланця заслати хоче? Чи милістю його отримав честь, команду оплатити того хлопця, щоб знову в море занесло його, та героїчні справи, щоб робив він, лиш припливаючи до суші у ночі. Грабуючи незаймані міста, катуючи людей, жінок, дітей…
- Та ні, навряд. Питання є до вас від короля, не хоче він щоб інші чули це, він довіряє хлопцю як і я, тому нас двоє.
- В кого, в короля? У нього є питання? Дуже дивно. Ми ж говорили тижні три тому. Про все на світі, навіть про моря.
- Чи знали ви племінника його? Яскраві очі, тіло наче мармур, волосся чорне.
- Та гладенька шкіра, та знаю я, і що?
- Гладенька шкіра? А чому? На вид ви вирішили, що вона така, чи самі ви насмілились ганебно, до мрії та кохання короля, підходити й чіпати наче тля.
- Ні, звичайно ні, ви що. На вид звичайно, тільки лиш на вид.
- Гарненький хлопець був, також помітив, та втім не манять ще такі розваги, жінок мені достатньо та вина, на гостя вашого я схожий, в цьому сенсі, але я розумію короля. Він перебрав, усіх хто був навколо, хотілось трохи нового буття, а тут племінник.
- Так, в житті бува.
- Так-так буває, і буває також, до короля з поклоном ти ідеш, та перстень ти цілуєш, руку, втім. Поки не бачить нас свята корона, в його сади, ми тягнемось мов тінь.
- Це ви про що? Можливо скажеш друже, не треба так зі мною, не простак. Не робітник, та й знаю дуже довго, тебе і правила пристойності, то як?
- Є інформація мій друже, та корона, не дуже хоче ці питання провірять.
- А ви?
- Я ж тут. Самого він мене б і не послав, тому і охорона є.
- Цей хлопець? Так от чому дівчат він не чіпав. Так смішно. Вже все вирішено, так.
- Та я не вірю! Не вірю, що змогли прийти до нього, і намагались пестити його, а потім від відмови так скипіти, що ніж в живіт, відправили на вік.
- Та так і є. Не знаєте нічого друже мій. Про хлопця, що за вами прискакав, та про племінника, що за життя короні, мов іграшкою по неволі став. Ви думали не знаю, що хлопчина, був рідний брат померлому, я знаю! І знаю хто, короні відправляв, племінника, щоб той як жінка ту корону спокушав. Це його брат! Ніким він завжди був і був би й зараз. А от тепер, він друг у короля. Кому найвигідніша смерть його скажіть? Ви мовчите? А я продовжу друже. Цей покидьок лиш бився, крав та пив. Так дійсно в нього вдача бунтівлива, та дужий він, немов і не людина. Та завжди влади він хотів собі.
- Щоб так як ми?
- Ні він хотів би краще. Щоб як король, а може навіть більше. Побачите, поставе через час, хлопчину вашого намісником корона. І напад станеться тоді і він помре. Хлопчина звісно у бою мов лицар, усіх уб’є та встигнути не зможе, і з жалем він корону одягне. Та всіх таких як ви, що розуміє, за головами ката він пришле.
- Ви знали все, і ви весь час мовчали. Чому, скажіть?
- Кому мені казати, я вбивця.
- Не для всіх!
- Для короля! Цього достатньо друже, він є – всі.
- Ви стільки доброго в житті своїм зробили, допомагали, це не ваша путь.
- Мій друже милий, бачте я не втік, хоч знав, що вслід за вами ви пустили, дивізію, і от, я майже дід, стою неначе статуя безнога. Так жаль, що ваші люди справжні звірі, всю охорону, виріжуть, та втім, кому служити будуть вони далі. Нехай же так, закінчиться моя, славетна служба.
- Що? На короля? Та грець із ними, ви скажіть що далі, мені як жити з цим, кому для чого, цю таємницю ви мені, мов камінь, повісили на шию - це ярмо!
- Незручно, так? Я знаю. Себе я відчував ще гірше, з племінником корони я давно, вже вів розмови, так лиш листування, й нічого більше, та кожен, кожен раз, за щастя це було мені повірте. Він розповів, як хоче повернутись, у рідний дім, щоб стати знов собою. Хотів дітей, хотів своє життя, та забуття чекає лиш на нього.
- Та не тепер. Ми знаємо, хто водить, нас всіх за ніс, розповісти ми маємо негайно. Нехай жахливу звістку, та приніс, від вас я відповідь.
- Ні - розчарування. Він не повірить, та й не треба друже, за це і ти, розплатишся як я, лиха, смертельна вдача в короля.
- І що робити?
- Просто жити далі, дівчат по більше, та вино, сім’я. З дітьми побачитись, з дружиною, батьками. Забудьте все, потрібне лиш життя, ми не такі як той хлопчина з плоті великого вонючого кнура.
- А де він?
- Вже побіг, дивізії в бою допомагати. Мої рідненькі…
- Це ваші вже кричать?
- Так, охорона. А тут кричать дівчата, знову крик. Вино не тупить страх перед мечами.
- Сім’я? Хіба не хочете зі зброєю стояти, та захищати, найдорожче ж - це.
- Про мене? О, зі зброєю в руках, так романтично. Ні, мій друже, ні, не ваш я хлопчик, і не хочу разом з ними помирати, та бачити як ллється їхня кров. Якщо там буду, то можливо довше, їх катуватимуть, щоб я ще постраждав. Та я не стану грати в вашу гру. Не буде так як хочете, не треба, мене на сором наче підданих штовхати.
- Мені так шкода друже, та повірте, зробив що зміг.
- Не вірю, от тепер не вірю. Могли ви за годину посланця, прислати хай не я, сім’я була б жива, та ви не стали, ослухатися страшно короля, часи страшні у королівстві цім настали. Тому не треба, діставайте ніж, ви його тричі витягти хотіли.
- Ви помічали? Я хотів зненацька, щоб раз і все, без болю та страждань. А от тепер, не знаю, як зроблю це, кінець надії, хмари сподівань, на те що я роблю хорошу справу, і все насмарку, ви ж могли не так, могли мовчати, щоб ніяка тінь, вагань мерзенних не тримала марно. Ви помрете, бо битися не стали, не захотіли, до палацу йти. Тепер навік, моя душа тривожна, забуде вас, не романтичний вік, тож згодою приймаю я повчання, щоб жити далі, боротьба – страждання.
- От бачите, тому я не пішов, тому я не побіг допомагати, тому стою, зневірений навік, бо ви слабкий, слабкий та грішний чоловік. Своє єство ви показали ще давно, але не мірявся я силою із вами, мені достатньо замка і того, що мав достаток, але ви роками, собі дорогу кров’ю просували, і от тепер, із волі короля, його убивцею на старість стали.
- Красиво як говорите, ви праві, а знаєте, я все вам розповім. Не хлопець заправляє в цьому плані, цей цирк давно я вів до цілі сам. Ганьба, а не король сидить на троні, мені б таку можливість, і тоді…
- Ви вбили хлопця? Перебив, та треба нам спішити, вже ваші воїни ідуть, мечі дзвенять.
- Так, я убив, а скільки інших... Убив, уб’ю, вбиваю як є час. Ненавистю просяк я, і не знаю, як зупинитись, мені так важко жити. Скажіть, чому я маю відмовляти, собі в забаві комусь голову відтяти, чи руку, ногу, що вони і хто. А я людина, я святої крові. Я Бог!
- Ні, ти не Бог. Чого мовчиш? Не бачив, що також ніж тримаю? Не бачив. Знаю, от і все, пробач. Мечі дзвенять, це воїни із замку, твоїх вже дорізають мов собак, хлопчина вже порубаний у стайні, лиш червами він буде панувати та рибу годувати у ставку. Я бачу кров, так ти не Бог? Не дивно, мій Бог безсмертний друже, а ти ні. Ніколи я вам зраду не пробачу, побачитесь з сім’єю у пітьмі.
