Сергій Шинкарчук. Конкурс одноактних п'єс

Вечір, тиша, Франківськ

(філософська п’єса-розмова)   

 

Дійові особи:

                           Він

                           Вона

                                                           Сцена I

                                                        Очищення

Він: Мити посуд – не таке уже й огидне заняття. Хоча, признатися, іноді таки огидне. Це наче марафон очищення, або ж марафон і – окремо очищення. Марафон – оскільки треба зберегти витримку на всю довжину дистанції, не здатися завчасно та не зійти, адже ті, що дійшли до фінішу, бодай останніми, безперечно можуть пишатися пройденим шляхом, навідмінно від тих хто вибув. Таких, либонь, переслідує відчуття сорому, страху та розчарування, що впливатиме й на подальші змагання.

Вона: Цікаві розмірковування. А очищення? Ти щось казав про очищення…

Він: А очищення – вже сам безпосередній процес у дії. Миття – це очищення, біг – також очищення, можливо, в дещо іншому вираженні, духовному, фізичному, та в будь-якому. Втім, ось так миючи, ти все одно маєш справу з брудом, як і в реальному житті.

Вона: Як на мене, миття посуду – це також реальне життя, більш, ніж реальне. Ти маєш з цим справу ледь не щодня… Ну гаразд, ти можливо ні, але я…

Він: Не будемо про спірні питання.

Вона: Ох! Завжди ти зісковзуєш на найцікавішому.

Він.: Я не зісковзую, просто я придатніший до інших речей.

Вона.: Тобто...

Він:  Ні-ні, ми збочили з розмови… Я збився з думки.

Вона: … що ти в будь-якому разі маєш справу з брудом, куди б ти не поткнувся.

Він: Так, бруд надовкруг, навіть в мені, тому найкращий бруд – той, що налип на посуді, – його легко змити, принаймні використовуючи миючі засоби, а той що в душі – наче липкі, тягучі, сморідні поліпи, які потрібно просто виривати від тіла душі – тому часом так боляче, та завжди боляче, бо разом з ними вириваєш частину себе, цей бруд зрісся з тобою, він частина тебе. Мало просто сказати собі: це – не я, забирайся геть, хоча побачити відіграє дуже вагому роль; треба провести певну роботу над собою, у собі, вступити у протистояння з тим виокремленням, яке ти помітив. Боротьба з собою найважча.

Вона: Гадаю, ти перебільшуєш щодо боротьби, тобто, я хочу сказати, не варто знищувати самого себе. Набагато легше, «якісніше» для особи – приймати себе, з перевагами, недоліками, слабкостями, з протиріччями, так ти позбавляєш сили усю свою неміч, вона стає твоєю, якщо не силою, то не перепоною для життя.

Він: Мити посуд, приймаючи себе, – звучить переконливо.

Вона: Мити себе, миючи посуд.

                                                           Сцена II

                                                     Поезія, Любов

Вона: Давай поговоримо про нас.

Він: Про нас?

Вона: Так, про нас, про наше життя, наші мрії, переживання, нашу любов, усе, що спроможне свідчити на нашу користь, об’єднує, коли ми разом, об’єднує, коли нарізно, тримає спільну будову сім’ї, наш великий всесвіт співбуття – так краще – співжиття надто вульгарне, прозаїчне, – співбуття – комплементарне.

Він: … так багато всього і мало водночас. Так багато і так мало… Але давай, спробуємо.

Вона: Що ти зараз відчуваєш?

Він: (не захопливо, навпаки): О, відчуття!..  

Вона: Відчуття важливі для мене.

Він: Я відчуваю млість всередині себе, приємну, не можу сказати, що солодку, проте млість, що впокоює, зігріває, немов гладить, як от хтось із нас гладить нашу кішку.

Вона: А шерсть?

Він: Шерсть – це окрема історія… Шерсть цієї млості, коли вона присутня, дуже тендітна. Як пояснити? Вона схожа на кульбабу до того, як з’явиться квітка, наче весна перед розпусканням, бубнявіння, хоча, здається, це воно і є – цвітіння, млість природи, звуки чистих рік, течія, що затоплює тебе граційним полосканням.

Я люблю цей стан, він нетривалий, можливо година, можливо день або ж кілька миттєвостей, але не варто триматися за нього і підганяти – він крихкий, занадто ніжний для чиєїсь волі, йому можна тільки підкоритися, перебуваючи в його течії, пливучи… Розумієш?

Вона: Я розумію, це як поезія, сливе поезія.

Він: Поезія… Ні, це лірика. Таке ж, однак інше. Поезія буде опісля.

Вона: Опісля – краще?

Він: Опісля – інше. Інше – повніше. Лірика неповна, завжди неповна, наче ностальгія та смуток за кимось кого немає, лірика – це певне дотикання до смерті, це також і процес долання смерті, перехід, в результаті якого постає справжня поезія – барвиста, наповненіша, сокровенна – ось вже повноправне цвітіння.

Вона: Цвітіння завжди асоціюється у мене з весною, блаженний час! блаженні сни! прекрасні руни сонця, а ще з рідними людьми, природою, з садом, з зеленим морем, що шумить десь понад кронами, і зириш вверх, а там – якесь нез’ясне мерехтіння листя, обарвлене в зелене, наче єдина непорушна стіна, що рухається, говорить з тобою, шамотить… Але ти того говоріння не можеш втямити, тільки слухати якоюсь невідомою частиною душі… Ти знаєш?..

Він: Кохання?

Вона (сміється): Ти знаєш!.. Я хочу сказати… я хочу почути, будь-яка жінка хоче почути це з уст чоловіка. Тільки не про розділення: кохання – пристрасть, любов – кохання, любов духовна – любов душевна, фізична і так далі. Для жінки все це маячня. І тим паче про чуттєвість, її шкідливість.

Він: Але ж це правда.

Вона: Відкиньмо на хвилину…

Він: Правду?

Вона: Ні, не правду. Розум.

Він: Гадаєш розум чимось кращий, аніж чуття?

Вона: Ні, і те і те – часто обманює. Я про – бути собою, людьми, про життя…

Він: …

Вона: То як?

Він: Я люблю тебе, але люблю як завдяки, так і всупереч.

Вона: Всупереч чому?

Він: Всупереч усьому за що неможливо любити. На мою думку, це і називається любов’ю – не тоді, коли є за що, – а коли немає, коли навколо руйнівна стихія, а ти посеред неї, серед бурунних хвиль образ, ненависті і злості, каменів спотикання, холоднечі, просто темних вод буття, просто побіля тієї людини, яку любиш, незважаючи ні на що, коли боляче любити… тоді ти пізнаєш ціну любові – страждання. Ціна любові – страждання. Але ти не можеш перестати любити, бо це те для чого ти створений, це твоя природа, надлюдське завдання, міцне слово… Така моя любов…

                                 Грає легка музика. Танцюють.

Вона: Скажи, а тобі подобається танцювати?

Він: Та ти ж…

Вона: Знаю-знаю… Але чи зараз подобається?

Він: Зараз – може бути, хоча “зараз” не сильно різниться від “колись”.

Вона: Але зараз ти можеш більше полюбити щось або когось, любов не зявляється нізвідки, вона також походить від знання. Як можна щось любити не спізнавши достеменно або хоча б частково.

Він: Ну, любов – це рішення, вона не може впасти ні з того, ні з сього, тим паче від часу, можна скільки завгодно чекати, щоб вона раптом зявилася, але це не значить, що вона справді зявиться. Знання не дають силу любити.

Вона: Звичайно, що не дають, проте щоб пізнати також необхідні зусилля, а ці зусилля вже і є рішенням до наступного рішення: так або ні.

Він: Гадаю, раніше я вже висловився про це… Це дещо більше, аніж просто вибір чи рішення, водночас, це так, але це – доля, призначення.

Вона: Якщо це доля, то твоя – полюбити танці.

Він: Ха-х, дуже мудро… Якщо це доля, то справді так, але… Ти мене заплутала… Я не хочу любити танці… Я їх не люблю…

Вона: Значить, все-таки рішення…

Він: Нейтралітет.

                                                         Сцена III

                                                           Краса

Вона: Поріж, будь ласка, помідори.

Він: Зараз.

Вона: Розтачувати тісто дуже легко, не розумію чому інші цього не вміють.

Він: Не знаю.

Вона: Вони не хочуть… Мені не подобається як ти нарізаєш помідори, потрібно тоненько.

Він: Ти забагато уваги приділяєш естетиці.

Вона: А ти часто надто грубий.

Він: Важливо як воно смакує, а не як виглядає.

Вона: Естетика теж важлива, вона нагадує про красу, краса – це рівень сприйняття себе та реальності, спосіб полюбити та компенсувати, а то й більше – вона наче рятує від смерті, немов роса, що спадає на виголодніле тіло, відсвіжає і тамує спрагу.

Він: Можливо в мене інший фокус…

Вона: Увесь фокус в тому, що зовнішнє так само переходить у внутрішнє, як і навпаки, а часом і куди більше. Зовнішнє запускає внутрішнє, це взаємодоповнюючий фактор, ми – одне, а краса – це основоположний чинник всього живого. Все створене – красиве, от тільки людина спотворює це «перше обличчя» вроди.

Він: Звісно, але вона, на противагу може бути геть порожня, велемовна, як промова, однак позбавлена змісту.

Вона: Або як наша розмова.

Він: Наша розмова – занадто інтимна річ. Навряд чи хтось зрозумів би нас, хоч би й почув.

Вона: Хочеш сказати, естетика – суб’єктивна річ?

Він: Я цього не казав.

Вона: О, саме це ти й озвучив. Що краса насамперед внутрішнього гатунку.

Він: На мій позір, все влаштовано геть по-іншому.

Вона: Наприклад.

Він: Наприклад те, що в цьому світі є певна градація думок, шаблонів, певний символічний порядок, навіть у філософській думці. Але, повторюсь, все влаштовано геть по-іншому! Градації, звісно, підлягають усі речі, в більшій чи меншій мірі. Та ж краса має різні рівні градації, хоча й красою її складно назвати, позаяк, якщо вона перетворюється у потворність, то це вже потворність, а не краса. Якщо ти розумієш, що я маю на увазі. – Бачу, що ні. Одним словом, не варто все вимірювати абсолютними категоріями, радше рівнями прийнятності. Усі ці рівні акумулюються з іншими рівнями…

Вона (посміхається): Гаразд, далі не продовжуй.

Він: Що?

Вона: Абсолютно нічого. Але залишимо певний простір для додумування.

Він (надокучливо): Можливо я недоступно пояснюю.

Вона: Ні, доступно, але рівень прийнятності твоїх теорій обнулив мою шкалу сприйняття. І взагалі, так нудно мені не було ще від…

Він: Невже від сьогодні?

Вона: Щоб не було образливо – від вчора.

Він: Тоді прийнятно.

                                                    Сцена IV

                                                       Мрії

Вона: Ми мали розмовляти про нас.

Він: Ми розмовляємо про нас.

Вона: Про нас – це про щось спільне.

Він: …

Вона: Ти казав про мрії.

Він: Казав.

Вона: Розкажи про свої.

Він: Мої мрії надто практичні.

Вона: Нехай, я хочу їх почути. Адже мрії завжди щось з собою несуть, якусь надію чи що, світле бачення, що визріває всередині, наче лялечка метелика, що готова будь-якої миті полетіти, щойно мрія здійсниться, хоча, вочевидь, сам акт мрійництва вже є польотом, щойно потік уявного діткнеться видимого, як в сні, у щасливому маренні – так відбувається з мріями. Інколи тільки й мрії і підтримують життя.

Він: Бо мрії завжди шукають вихід.

Вона: Ні, мрії завжди шукають щастя.

Він: Ну, мрії – майбутнє в тобі, але також і загроза в тобі. Загроза – бо ми не пізнали як слід самі себе, і часто прагнемо марних речей, яких зовсім не потребуємо, або ж які принесуть більше шкоди, аніж користі, людина надто марнославна у власних мріях; але твоя правда: мрії проектують життя, будують шлях і просто омолоджують багато повсякденних днів.

Вона: Ти не відповів.

Він: Мабуть, почну з матеріального: книжкова шафа, декілька книг, я мрію прочитати щось із Шекспіра, ще одну книгу Гессе, втім, віднедавна я шукаю дещо іншу нішу в літературі: добросердний сімейний роман. Виявляється з добросердністю у письменників є неабиякі проблеми, не кажучи вже про «сімейний». А ще одяг, аксесуари для рибалки, сама рибалка… подорожі, світ, море, Бог…

Вона: Ти говорив про приземлене.

Він: Практичне і матеріальне.

Вона: Чомусь не відношу подорожі і море до матеріального, вони скоріше овіяні серпанком романтизму, певно тому найбільше асоціюються із омріянням. Уявляю, коли хлюпочуть хвилі під ногами і б’є прибережна мжичка прямо в лице, і відповідний морський запах, коли присідаєш окаряч і торкаєш прохолодної води, що вже тисячами років мандрує цими місцями, а ще білі кораблі, вітрила, маленькі кайори, що хилитаються з боку в бік під методичними спазмами хвиль…

Він: Рвані кораблі…

Вона: Що?

Він: У мене є вірш про рвані кораблі.

Вона: Я тебе інколи не розумію.

Він: Я теж.

Вона: Мене?

Він: Себе.

     пройшовши

     шлях

     від заходу до сходу,

     як Магеллана рвані кораблі,

     сполохано зринали штурмові,

     як язики,

     багатогранні хвилі,

     і патагонські гарбища видінь,

     муляжами освітлюючи

     схили,

     у білій іпостасі

     вітряків.

Вона: Це мрії?

Він: Радше відгомін.

Вона: Чого?

Він: Присутності когось.

Вона: Ось знову! Когось?

Він: Коли ти, приміром, читаєш якусь книгу або, точніше, якогось автора, то мовби наштовхуєшся не на свої мрії, а на мрії того автора. І тоді тобі не залишається нічого іншого, окрім як описати їх. Хоча хтозна чи це мрії, скоріше уявна фантасмагорія, яка у формі накладається на твою власну окресленість. І тоді той автор, якого можливо вже давно немає на цьому світі, має змогу вкотре ожити в твоєму власному творі. Хіба це не є його мрією? Або ж моєю, якщо це справді те чого він та я хотіли?

Вона: Звучить як околосмертний досвід.

Він: Та ні. Це життя.

                                                          Сцена V

                                                              Бог

Вона: А Бог?

Він: Ну, Він створив матеріальне.

Вона: Не тільки…

Він: Так, не тільки…

Вона: Він дав те, що мав у Собі.

Він: Він створив буття.

Вона: … і оздобив буття…

Він: … і надихнув буття…

Вона: … і звеличив буття…

Він: … Сам став буттям…

Вона: … щоб ми стали Його буттям…

Він: … А хто, власне, сказав, що матеріальне – це матеріальне?

Вона: Для людей – матеріальне, бо Він захотів, щоб для нас воно таким видавалось. Насправді…

Він: Насправді, цей світ – це звук, слово, енергія.

Вона: Чому?

Він: Бо «на початку було Слово, і з Богом було Слово, і Слово було – Бог.»

Вона: «З Богом воно було споконвіку.»…

Він: «Ним постало все, і ніщо, що постало, не постало без Нього.»

Вона: … отже, ми були з Богом споконвіку… Ми – звук, Його звук, Його енергія, Його воля.

Він: Так, ми – наче музика Його слів. Хіба це не прекрасно, бути музикою, сонатою Бога, як у Бетховена або Моцарта, і кожний з нас – велична соната Господа, бо – «на початку було Слово».

Вона: Хіба можна мріяти про щось славніше, аніж, щоб бути словами Бога, небесним звучанням арф, божественної гармонії, що спустилася у цей світ заради мрії – бути разом споконвіку, завжди, тут, там, всюди, в небі, вимитому хмарами, як біле піниво простороні, у незбагненній вічності буття!

Він: О, ми самі є мріями!

Вона: Ми говоримо однаково.

Він: Ми говоримо музику.

Вона: Величну сонату.

Він: Слова, що були споконвіку.

Вона: Саме буття.

Він: …

Вона: Він сказав, щоб світ став матеріальним.

Він: Бо світ – це звучання.

Вона: Ми живемо в звучанні, споглядаючи тверду матерію, бо Він сказав, щоб ми бачили тільки матерію, а не тверде слово, Він наказав буттю бути і воно сталось, і буття стало нами, протяжністю в вічність.

Він: Але Бог це не буття.

Вона: О! Він – набагато більше, ніж буття.

Він: Він невимовне буття.

Вона: Хіба може буття висловити невимовне буття?

Він: О, ні! Ми – що є вимовленим словом – не здатні вимовити невимовне Слово.

      А потім була гармонія, де тебе наче не існує, а існує один великий ряд безнастанності, алюру, комедії, але не такої, де всі сміються з когось, а сміються, бо хочеться сміятися, дяка сама тече з твого переповненого серця, життя саме усвідомлює малечість власних поривань, єдине – віддати все під владу милості, усі власні члени, щоб віднайти все у великому «нічого», щоб «нічого» кануло в бульбашку часу, де йому, зрештою, і місце, згодом, скоро, вже, завжди, щоб всесвіт стиснувся в маленьку непомітну точку, а ти знайшов – велику гармонію, знайшов серце більше за увесь світ – серце Христа.

Вона: … а потім була гармонія, потім хлинула радість, ти, врешті, змирився з собою, народився в собі, як нове створіння, позбавлене смутку світу, позбавлене гену загибелі.

Він: … і тоді пливуть човни по бурхливому морі безуму, по хвилях лютих самоти: і лютуються на тебе, здригаються, наче ти відібрав у них щось важливе, у гігантської глиби моря…

Вона: … і реве і бунтує і з’ярується в шумних потоках грізності, відчайдушно пориває, наче востаннє…

Він: … і тоді човен зустрічає тоненьку смужку ясності – на горизонті, виходить на примирливі води позасвіття, надимає потріпані та складені вітрила, щоб іти, мчати вперед, у далеку й близьку подорож буття, щоб пуститися в останнє плавання – додому.

                                                         Сцена VI

                                                          Радість

Вона: Я така рада.

Він: Я теж.

Вона: …

Він: …

Вона: Наче з нічого. Радість виникає, ніби сама із себе. Навіть коли ми просто танцюємо під спокійну мелодію, що справді лине мов пісня. Здавалось би звичайна річ: смачна їжа, вино, час, споглядання, ти і я, місяць, зорі…

Він: Ми не бачимо їх з квартири.

Вона: Можемо уявити. Вони точно там є, освітлюють темряву чудним мерехтінням, морок ночі, спокійний сон землі, небо над нами, для нас, заради нас. Усе – заради нас. І тільки ми вічні. Нездоланні. Закохані.

Він: Люди радості.

Вона: І поезії.

Він: Поезії і мрії.

Вона: Життя!

Він: Тліну…

Вона: Життя!

Він: Всупереч тліну.

Вона: Так, всупереч. Життя!

Він: І радість навіть у стражданнях. Радість у моменти щастя. Радість – тоді, коли з’єднаний з безмежним милосердям Бога, тоді, коли небозвід понад тобою, напнутий, немов полум’яним жезлом, як хмарне громаддя, позад якого тиша химерного всесвіту, в який ти вдивляєшся і знаєш: життя більше за увесь оцей простір та час, за весь розгорнутий всесвіт провалля! І радість заполонює твоє єство, що до того мовчало – бо немає нічого в цьому світі, щоб перекреслило твою радість! О море радості життя! О радосте!..

                                               Сцена VII

                                                         Вічність

                                                     П’ють вино.

Вона: Здається, ніби час зупинився. Я б затримала його бодай на мить.

Він: Якщо він справді зупинився – тоді тобі вдалося…

Вона: Якби ж то… Але є миті варті часу. І ця одна із них. Бо вона ронить на мене цілий галон щастя.

Він: Закарбуй цей момент у вічності.

Вона: А що таке вічність?

Він: Напевно, це коли навіть не задумуєшся, що таке вічність, а просто знаєш, коли навіть не допускаєш думки, хіба опосередкованої, що може бути інакше. Втім, я, здається, помиляюся… (замислено) Вічність – це щось, що завжди є, але, водночас, триває одну, тільки одну мить, вічність – це одна мить, яка існує назавжди! Час же скінченний, мабуть тому настільки сумний, вічність – вічна.

Вона: Час сумний для того в кого сумна вічність, для щастя ж часу не існує і в самому триванні.

Він: Ти добре споглядаєш.

Вона: Я імпровізую.

Він: А ще?..

Вона: А ще – ці слова триватимуть у вічності.

Він: Звідки ти знаєш?

Вона: З попереднього.

Він: В тебе хороша пам'ять.

Вона: Я завжди все добре запам’ятовувала. Навіть в школі, вивчити вірш чи переказати оповідання для мене – то сущі небилиці, варто один чи два рази прочитати – і я вже знала. Для інших це завжди була каторга та тяжкі муки.

Він: Кожному своє. Я, приміром, не запам’ятовую змісти, а радше форми.

Вона: Чиї форми? Мої?

Він: Ні…

Вона (сміється): Свої???

Він: … форми слів, віршів, тексту, розмови, реальності. Принаймні так я це розумію… (після паузи) Повертаючись до попереднього, чим же ще житиме вічність, якщо не тобою тут, вічність – для тебе, а не навпаки, це бути в своєму бутті.

Вона: Гаразд, гаразд… Ти щось казав про форми. Мені більше імпонує така розмова.

Він: Форму вічності?

Вона: Людина – це форма?

Він: Людина – це вічність.

Вона: Певно, це таки занадто.

Він: Чому ж? Адже сказано, що Бог був завжди.

Вона: І?

Він: Якщо Бог був – є «завжди», отже і ми є завжди, бо Він знає все – Він початок і кінець, минуле і майбутнє, а ми – це майбутнє для минулого, ми – це теперішнє майбутнє, яке постало з Його вічності, ми існували в Ньому, як форма майбутнього, хоча скоріше вічності, позаяк Він – поза часом.

Вона: Я схилюсь до того, що ми – звичайний імпульс, якщо його можна назвати звичайним.

Він: Складні розмірковування не претендують на достовірність.

Вона: Для чого ж тоді розмірковувати?

Він: (знизує плечима)

Вона: Краще пий вино.

Він: Я п’ю.

Вона: А чому я вже випила, а в тебе ще є? Я почуваю себе…

Він: Я забагато говорю?

Вона: Ти говориш незрозумілі речі, в які ніхто окрім твоєї форми чи форми отого намріяного прочитаного автора не буде вникати.

Він: В діалозі народжується істина.

Вона: В діалозі народжується вічність.

Він: Діалог – вічність?

Вона: Вічність – любов.

Він: Любов – мрія.

Вона: Мрія – поезія.

Він: Поезія – краса.

Вона: А посуд?

Він: А посуд вже вимитий.

Він: Отже, свобода?

                                                       Сцена VIII

                                                        Свобода

Вона: Свобода – це танцювати вільніше.

Він: В мене не виходить.

Вона: Ти надто зажатий, тебе щось стримує, можливо думка видатись смішним, незграбним, вайлуватим… втім, ти такий і є… ну, маю на увазі, танці.

Він: Я не вайлуватим, а неповороткий.

Вона: Ти розпружся, піди в галоп, як жеребець по дикім полю, сягни за грань своїх стремлінь, відкинь реальність – та полети врешті, полети скільки є змоги – далеко за обрій, куди сягає горизонт, туди куди ти й не прагнув заглянути, розшир власну свідомість, щоб побувати там, де ти й не мріяв, або ж мріяв, однак і не уявляв. Свобода наразі – це розширити власні межі. Наскільки ти їх осягнеш – настільки й будеш вільним.

Він: Не думаю, що можливо осягнути якісь межі. Свобода – це знати істину, тільки істина робить тебе вільним. Якщо ти про це, тоді вочевидь ти маєш рацію.

Вона: Не певному рівні – так…

Він: Не світ?

Вона: Не світ.

Він: Тоді добре.

Вона: Хіба світ не апелює до істини?

Він: Залежить, що мати на увазі під «світ».

Вона: (роздратовано) Ааа!!!..

Він: Спокійно.

Вона: Все, годі…

Він: Гаразд.

Вона: Я серйозно.

Він: Більше не буду.

Вона: Хай так і залишиться.

Він: Хай так…

Вона: Ми порозумілись?

Він: Однозначно.

Вона: А інші?

Він: Е!...

Вона: Ми…

Він: Так, ми.

Вона: Вільні.

Він: Вільні в любові.

Вона: В любові…