Ліна Яковенко. Конкурс одноактних п'єс

«МИ – УКРАЇНЦІ, А НЕ МАЛОРОСИ»

Дійові особи:

Поет Тарас Шевченко,

Гетьман Богдан Хмельницький

СЦЕНА І

Травневий Київ. Парк Шевченка. На небі цвіте повня. Зрідка гуркотять автівки. Виводять пісні цвіркуни. Кобзар, вдихнувши нічного повітря на повні груди, зійшов із постаменту.

Тарас Шевченко: – І нащо мені цей плащ поклали в руку? Я вже давно забув, що таке холод. (Кидає плащ на постамент, сам іде в напрямку Червоного корпусу, роздивляється. За мить долинає тупіт кінських копит. З паркової алеї до Шевченка наближається вершник).

Богдан Хмельницький: – Що, пане Кобзарю, милуєшся своїм університетом? Доброї тобі ночі!

Тарас Шевченко: – О! Ясновельможний пане гетьмане, яка несподіванка!.. Хоча… Давно мені кортить погомоніти з тобою.

Богдан Хмельницький: – Певно, хочеш продекламувати мені вірша: «Якби-то ти, Богдане п’яний…»

Тарас Шевченко: – Гніваєшся, пане гетьмане? (гірко усміхається).

Богдан Хмельницький: Ні. Коли ти писав, Кобзарю, ці рядки, то звинувачував мене в тому, що я надбав на голови українців москальське ярмо… Та не про всі домовленості Переяславської ради між Гетьманщиною та москвою тобі, як і решті, було відомо. Прикро, що та правда відкривається істориками-дослідниками аж через віки. московити знищили архіви навмисне, а що й переписали…

Тарас Шевченко: З висоти небесної далечі відкрилося мені багато чого. І те, батьку Хмелю, що в угоді було сказано, якщо хоча б один пункт домовленостей буде знехтуваний – вона втрачає всякий сенс. Але ж кацап є кацап… Набреше, перепише, ще й свого припише.

(Хмельницький зіскакує зі свого коня. Підходить до Шевченка. Уважно дивляться одне на одного, обіймаються, поплескуючи по плечах).

Богдан Хмельницький: – Погуляй, мій вірний товаришу-кониченьку, поки ми з Тарасом побесідуємо. Он, пане Кобзарю, гарна лавка, якраз напроти Alma Mater, на твою честь названої. Розумієш, Тарасе, влада – це річ, яку можна дати, а можна й забрати (Хмельницький перекидає з руки в руку булаву). І наймудріший державний муж нічого не вдіє самотужки… Нехай я був «п’яний», але ж Мазепа? Він що, теж п’яний?.. Таку справу провернув, щоб вибратися із пазурів того триклятого орла! Де не стачило шкури вовчої, додав лисячої! І всі дипломатичні зусилля під хвіст шкапі… Раз на століття доля посилала шанс визволити Неньку від російської дошкульної мошки. Але мова не про це, а про те, чому ж нам, українцям, так добре, коли нас гризуть і топчуть? Чому, Кобзарю?

Тарас Шевченко: – Залякані впродовж століть то царьками, то ленінами, їхніми звірствами. Але ж спостерігаємо і парадокс: поруч зі смиренням йшов спротив, що досі не дозволяє заснути українській волі. Тільки от, скинувши кайдани одного тирана, біжимо в полон до іншого.

Богдан Хмельницький: – Вигода, Тарасе. Хай навіть ненадовго. Згадай хоча б період Руїни. Масштаб особистості тих, що вислужувалися перед царем, дорівнював мізеру. Згодні були лежати під царем і називатися в московії його прихвостнем, а в Україні, з царського дозволу, гетьманом. І так було завжди. Просто заміни царя на вождя, а гетьмана-блазня на якогось радянського секретаря компартії… Виплекався добрячий прошарок суспільства, що за життя не здатний був і буди псячої змайструвати власноруч, та й собаки не вартий. Люди-паразити, яким вбили в голову, що їм усі повинні, а самі по собі ні на що не спроможні…

Тарас Шевченко: – А от під паном вони – «герої» доносів, наклепів… Вони ніколи нічого не дадуть, лише присмокчуться та крастимуть. В них немає держави і бути не може, бо не навчені будувати, тільки брати, брати, брати…

Богдан Хмельницький: «І на оновленій землі

Врага не буде, супостата,

А буде син і буде мати,

І будуть люде на землі»! Твої слова, Кобзарю?

Тарас Шевченко: Мої, гетьмане. Народ звертається до нас із тобою, батьку Хмелю, згадуючи в нових піснях, виставляючи плакати на різних заходах… Значить, вдалося знищити машкару «вєлікаго брата». Але полум’яне слово сьогодні повинне горіти ще яскравіше, ще затятіше, щоб випекти з душі народу отой комплекс меншовартості. Для цього треба вірити в себе, як в українця, знати рідну мову і бажання вчитися, щоб «мудрість була своя»… О! Чуєш, з автівки російськомовною піснею тхне? (Трасою проїхало авто, де лунає російська музика). Іноземці диву даються, як це ми вміємо воювати з кацапами і при цьому розслаблятися під їхню музику, книги, фільми?..

Богдан Хмельницький: – Я тобі, Тарасе, ще й не таке покажу! Сідаймо зі мною на коня та навідаємося в «гарячі» точки.

Тарас Шевченко: – Гайда!

СЦЕНА ІІ

Легко знявшись у вись, кінь поніс Богдана Хмельницького і Тараса Шевченка хмарними вибоїнами. З висоти пташиного лету гетьман і поет придивляються до закапелків столиці.

Тарас Шевченко: – Он, на терасі якоїсь новомодної корчми парубки з дівчатами веселяться, перегукуючись матюками на весь Київ.

Богдан Хмельницький: – Як сичі із твоєї «Причинної»! Їм на все начхати! Діти «какой разніци»! Але це ще, Кобзарю, не кульмінація нашої мандрівки.

Тарас Шевченко: – Прикро. Та все ж, думаю, ти мене нічим не здивуєш, батьку Хмелю.

Богдан Хмельницький: – Неси, вороненький, нас туди, де я подумав, що безсмертя моєї душі вичерпалося. На Харківський напрямок фронту. (Великі мандрівники, невидимі для оточуючих, за мить опиняються на фронті).

Тарас Шевченко: – А що то за бійка? Свої із своїми?  

Богдан Хмельницький: – А казав, що нічим тебе не проймеш! Бачиш, он, хлопці знесилені сидять на землі, яку щойно власною кров’ю скроплювали, освячуючи її від свинособак мокшанських?

Тарас Шевченко: – Бачу, гетьмане. Але ж мокші вже вороння спокушають до ласого перекусу, а то українці з українцями б’ються.

Богдан Хмельницький: – Українці з малоросами, точніше. Отже, після того, як прості справжні солдати-українці погнали кацапню ген за обрій, приїхали «орденоносці», які всю війну живуть собі на другій-третій і ще бозна-якій лінії фронту, а навідуються «на нуль», коли він перестає бути «гарячою» точкою. Для чого? Дивись! У них же високі військові чини, їх треба слухатися. От тобі й маєш. Воїнів відправлять звитяжити далі, а самі відзвітують, що це вони вибили русню там-то і там-то, тож, мовляв, готуйте нам почесті у високих кабінетах та прикріпіть чергову медаль на груди – ми вже їдемо! Тут і мокшанців не треба. Тут, як ти кажеш, Тарасе, «свої» є. А ще, знаєш, що «свої» керманичі вимагають по 20–30 тисяч гривень із простого солдата за те, що він на кілька днів провідає родину. Хоча він і так має на це законне право… До речі, вгадай, де були і чим займалися скороспечені «орденоносці»? «Стиналися» з жінками древнього, як світ, ремесла, в ліжках якогось заїжджого двору, чи то пак, готелю! Тим часом богиня Слава для них чергову перемогу викувала! От тобі й нема ким замінити. Є ким! Є!

Вороний, неси на схід! (За мить Шевченко і Хмельницький переносяться на Донецький напрямок фронту).

Тарас Шевченко: – Вибух за вибухом! Груддя й каміння аж до нас у небесне поле долітає, а як же ж там наші козаки!

Богдан Хмельницький: – Воюють! За кожен клаптик землі української!.. Але, буду відвертим з тобою, пане Кобзарю, багато зневірених. Заглянь своїм всевидячим оком в окопи. Що бачиш?

Тарас Шевченко: – Хлопці наші повиставляли з укриття хто руку, хто ногу…

Богдан Хмельницький: – Щоб отримати вогнепальне поранення. Бо зрозуміли, що додому потраплять у двох випадках: або двохсотими – немає ж ким замінить, – або трьохсотими… Заглянь в очі он того русявого молодого чоловіка, що сперся на стінку дрижачого шанця.

Тарас Шевченко: – Його сірі очі – дзеркало в пекельну пітьму. Читаю: «Для чого і заради кого я тут?». Зараз воїн перенісся подумки до своїх дружини, донечки і сина, полеглих побратимів. Йому стало легше. Сльози пекла душі пролилися по запалих щоках, закотилися в густу, давно вже не голену, бороду, та й висохли… Батьку Хмелю, ти можеш допомогти нашим солдатам відбивати орду?

Богдан Хмельницький: – Знаєш, скільки воїнів у небесному війську України? Всі, хто жив нею на землі, й після відходу у засвіти продовжує служити Батьківщині. Допомагаємо, як можемо. От, наприклад, характерники ману на орків напускають. Це козаків так веселить! Молимося до Пресвятої Покрови – заступниці українських звитяжців… Але ні я, ні характерник не в силі вичарувати нову свідомість у головах людей. Кожен мусить сам пройти шлях до себе – справжнього, очистившись ментально. Тільки так загартовується нація!

СЦЕНА ІІІ

Київ. Рожевий світанок. Хмельницький і Шевченко знову напроти Червоного корпусу університету Шевченка.

Тарас Шевченко: – Ось звідки виходять нові покоління українців! (Шевченко вказує правицею на Червоний корпус). Із навчальних закладів. Вже не одна сотня моїх студентів виборюють Перемогу на полі бою.

Пишаюся ними. Не знаю, як швидко українці очистяться від малоросів, але цього разу ми точно виграємо Україну!

Богдан Хмельницький: – Головне, хай пам’ятають: ми – українці, а не малороси! То ж абсолютно все – в руках народу, навіть доля правителів!

Завіса.